У вогні - Коллінз Сюзанна (чтение книг .TXT) 📗
За кілька годин я досягла старої хати на березі озера. Мабуть, слово «хата» — це занадто гучно як на цю споруду, бо вся хатина — одненька кімната чотири на п’ять кроків. Мій батько припускав, що колись навколо озера було чимало будівель, бо й досі можна де-не-де відшукати підвалини, і що люди приїздили на озеро відпочивати й рибалити. Ця хатина збереглася краще за інші, бо збудована була з бетону. І підлога, і стеля, і дах. Лише в одному з чотирьох вікон залишилася шибка — вона хиталась і пожовкла від часу. В хаті не було ні водопроводу, ні електрики, але коминок і досі був цілий, а в кутку лежав стос дров, які ми з батьком заготували колись давним-давно. Я розпалила невеличке вогнище, сподіваючись, що туман приховає від чужих очей зрадницький дим. Доки полум’я розгорялось, я вимела сніг, що накопичився під порожніми вікнами. Віник батько мені зробив із хмизу, коли мені було років вісім і я гралась тут у господиню будинку. Потім я всілася біля маленького бетонного коминка, відігріваючись та очікуючи на Гейла.
На диво, минуло зовсім небагато часу, аж він з’явився. На плечі в нього висів лук, а на поясі гойдалась мертва дика індичка, яку він, імовірно, підстрелив по дорозі. Гейл зупинився в дверях, ніби міркуючи, заходити чи ні. В руках він тримав неторкану торбу з їжею, термос і рукавиці Цинни. Він не міг прийняти від мене подарунки, бо дуже гнівався. Я точно знала, як він почувається. Хіба не так я поводилася колись із власного матір’ю?
Я зазирнула йому в очі. Його обличчя не могло приховати болю зради, якого йому завдали мої заручини з Пітою. Сьогоднішня зустріч — мій останній шанс не втратити Гейла назавжди. Я могла б кілька годин поспіль пояснювати йому, що трапилось, і все одно він відвернувся б від мене. Тому я одразу виклала на стіл свій головний козир.
— Президент Снігоу особисто пригрозив мені вбити тебе, — промовила я.
Гейл звів брови, але не виказував ні справжнього подиву, ні страху.
— Когось іще?
— Взагалі-то він не оголошував повного переліку. Але міркуєш ти правильно — обидві наші родини в переліку є.
Цього було достатньо, щоб Гейл підійшов до коминка. Присів біля вогнища погрітися.
— І тепер що?
— Вже нічого, — відповіла я.
Звісно ж, його питання вимагало детальніших пояснень, але я не знала, з чого почати, тож сіла поряд і похмуро витріщилась на полум’я.
За кілька хвилин Гейл порушив мовчанку.
— Що ж, дякую за оптимістичний прогноз.
Я розвернулась до нього, готова вибухнути, але побачила вогник у його зіницях і мимовільно всміхнулась. У цю мить було не до сміху, але я і так уже засмутила Гейла. Хай там що, а нас усіх зітруть на порох.
— Знаєш, а я маю план.
— Закладаюся, він геніальний! — промовив він і кинув рукавиці мені на коліна. — Ось, тримай, я не хочу доношувати старі рукавиці твого нареченого.
— Він не мій наречений. Це була просто вистава. І це не його рукавиці — їх забув Цинна, — відповіла я.
— То давай їх назад, — промовив Гейл і натягнув рукавиці, кілька разів стиснув і розтиснув пальці та схвально кивнув. — Принаймні я помру в комфорті.
— Оце точно оптимістичний прогноз... Певна річ, ти ж не знаєш, що трапилося, — сказала я.
— То розкажи мені, — почула я у відповідь.
Я вирішила розпочати з того вечора, коли нас із Пітою оголосили переможцями Голодних ігор, а Геймітч попередив мене, що Капітолій розлютиться. Я розповіла Гейлові про тривогу, що не відпускала мене, навіть коли я повернулася додому, про візит президента Снігоу до мене додому, про страти в Окрузі 11, про збуджений натовп, про останню відчайдушну спробу запобігти заворушенням — заручити мене з Пітою, про те, як президент Снігоу натякнув мені: цього замало, про мою впевненість, що мені ще за все доведеться заплатити.
Гейл не переривав мене. Поки я розповідала, він сховав рукавиці в кишеню і заходився з харчів у торбі рихтувати для нас пристойний обід. Краяв хліб і сир, вирізав серцевини з яблук, смажив на вогні каштани. Я дивилась на його руки, на його чудові вмілі пальці. Всі в шрамах, як були і мої, перш ніж над ними попрацювали в Капітолії, але дужі та спритні. Руки, здатні видобувати вугілля і в той сам час сплести витончене сильце. Руки, яким я довіряла.
Я на мить замовкла, щоб зробити ковток чаю з термоса, а тоді розповіла Гейлу про повернення додому.
— Так, заварила ж ти кашу, — сказав Гейл.
— Якби ж то я її варила, — відповіла я.
— Я вже почув достатньо. Оминімо подальшу розповідь і одразу поговорімо про твій план, — запропонував Гейл.
Я набрала повні груди повітря.
— Тікаймо.
— Що? — перепитав він.
Моя заява заскочила його зненацька.
— Тікаймо в, ліс і ховаймося там, — промовила я.
З обличчя Гейла я не могла зрозуміти, що він із цього приводу думає. Візьме він мене на кпини — чи подумає, що я збожеволіла? Я схвильовано підвелась, готуючись до сварки.
— Ти сам казав, що ми змогли б! Пам’ятаєш, перед Жнивами. Ти сказав...
Він зробив крок уперед — і я відчула, що відриваюсь від землі. Кімната закрутилась, і мені довелось схопити Гейла за шию, щоб не впасти. Він щасливо сміявся.
— Гей, що ти дієш? — запротестувала я, також сміючись.
Гейл поставив мене на землю, але не відпустив.
— Гаразд, тікаймо, — погодився він.
— Справді? Ти не думаєш, що я з’їхала з глузду? Ти втечеш зі мною?
З плечей моїх мов тягар звалився — тепер мене підтримував Гейл.
— Я таки думаю, що ти божевільна, але й досі згоден із тобою втекти, — промовив він.
Гейл погодився, і не просто погодився, а схвалив моє рішення!
— Ми зможемо. Я знаю, що зможемо. Заберемося звідси і ніколи не повернемось
— Ти впевнений? — перепитала я. — Бо це важка справа — з нами з будуть діти і все таке. Я не хочу заглибитись у ліс на п’ять миль, а потім...
— Я впевнений. Абсолютно, цілком, повністю, на сто відсотків упевнений.
Він схилив чоло і притулився до мого, пригортаючи мене міцніше. Його шкіра, все його єство випромінювало тепло, і я заплющила очі, розчиняючись у ньому. Пахло шкіряними рукавицями, димом і яблуками, а також усіма тими зимовими днями, що ми провели разом до Ігор. Я не намагалася звільнитися з Гейлових обіймів. Та й навіщо?.. Голос його стишився до шепоту:
— Я тебе кохаю.
Ось навіщо.
Знов я вляпалася — не встигла й оком кліпнути. Я запропонувала план утечі, а натомість... змушена мати справу з освідченням. І відповіла я так, як не можна було відповідати в цій ситуації:
— Я знаю.
Прозвучало це жахливо. Ніби я впевнена, що він без тями мене кохає, але сама я до нього нічого не почуваю. Гейл трохи відсунувся, але я схопила його за руку.
— Я знаю! І ти... ти сам знаєш, ким ти став для мене.
Але цього було недостатньо. Він висмикнув руку.
— Гейле, зараз я не можу про таке думати. Все, про що я думаю щодня, щохвилини з тої миті, коли на Жнива випало ім’я Прим, це про те, як я боюсь. У моїй душі немає місця іншим почуттям, окрім страху. Якщо ми дістанемось якогось безпечного місця, можливо, все зміниться. Я не знаю.
Я помітила, як він намагається приховати розчарування.
— Що ж, тоді тікаймо. І дізнаємось.
Він обернувся до коминка, в якому вже почали підгорати каштани. Швиденько витягнув їх із полум’я.
— Маму, щоправда, нелегко буде переконати.
Незважаючи ні на що, він і досі збирається тікати.
Але його гарний гумор розвіявся як дим, залишилася тільки така знайома втома.
— Мою також. Доведеться їй усе пояснити. Взяти з собою на прогулянку. Переконати, що в іншому разі ми просто не виживемо.
— Вона все зрозуміє. Ми з нею та з Прим Ігри дивилися разом. Вона тобі не відмовить, — промовив Гейл.
— Сподіваюсь на це.
Мені здалося, що за пару секунд температура в хатині впала на кілька градусів.
— Ось кому буде складно, то це Геймітчу.
— Геймітчу? — Гейл покинув каштани. — Ти що, пропонуєш і Геймітчу тікати з нами?
— Гейле, так треба. Я не можу покинути його й Піту напризволяще, тому що... — (Гейл так скривився, що я не закінчила речення). — Що таке?
