Людина і зброя - Гончар Олександр Терентійович (читать книги онлайн .TXT) 📗
- Ось на, візьми, збережи…
Щось було на цей раз таке незвичне в голосі його і в трохи аж ніби розгубленім вигляді, що їй тенькнуло в серці:
«Востаннє!»
Взяла матрикул і з великими, до сліпоти налитими слізьми очима притримала його руку в своїй:
- Богданчику, любий, якщо… коли що… ти ж - пиши? Чуєш? Хоч у думках пиши, як не буде змоги… Знай, я думки твої і на відстані почую! За тисячу верст!
«За тисячу верст!» Дівочий цей зойк так і ввійщов йому в серце.
А сурма сурмила над табором дедалі настійливіш, дедалі вимогливіш. Мовби підцьвохкувані її звуком, студбатівці швидко пробігли, позникали за аркою, між рядами напнутих наметів, і перед гуртиком засмучених дівчат знов стояв лише табірний вартовий з гвинтівкою біля ноги - мовчазний, непідступний.
Глава 13
Збір, виявляється, був для того, щоб одержувати зброю. Замість старих, з тригранними багнетами гвинтівок, якими курсанти були досі озброєні і якими, мабуть, воювали, ще їхні батьки, для студбатівців привезли зброю найновішого зразка: десятизарядні напівавтомати з плескатими багнетами-ножами. Потім, уже на фронті, вони намучаться з тими гвинтівками, які, тільки побувавши в піску чи багнюці, переставатимуть і стріляти, з люттю кидатимуть їх, підбираючи в убитих знову старі, батьками випробувані трьохлінійки, а поки що нова зброя викликала щире зацікавлення в тих, кому вона призначалась.
Гвинтівки лежали в нових заводських ящиках. Вкладені були так дбайливо і були так щедро змащені густим заводським мастилом, що, відкривши ящик, не хотілося їх і чіпати - хотілося так, не чіпаючи, знову закрити їх в ящику і відправити на вічний схов.
Але старшина та помкомвзводів вже вміло видобували їх звідти, роздавали по списку, записуючи номери і вимагаючи, щоб той, хто одержує, тут же запам'ятав свій номер - закарбував у мізку назавжди.
- Бо з цим номером, може, і вмреш, - казав Гладун, вручаючи гвинтівку Духновичу.
- Я невмирущий, - відповідав на це Духнович. - Життя - ось мій орієнтир!
До самого вечора озброювався батальйон новою зброєю. Крім гвинтівок, їм ще видали й каски - зелені, важкі.
- Чавунні голови тепер ми, - крутив Дробаха своєю міцною головою, яка в касці ніби ще нижче осіла йому на плечах.
А увечері, ще й сонце не зайшло, батальйон уже відвечерявся і знову шикувавсь: на цілу ніч мав бути марш та бойові навчання. Кожен з курсантів був нав'ючений повною викладкою, з флягою, протигазом, з достатнім запасом патронів та з добовою порцією НЗ в солдатському ранці.
Перед тим як вирушити з табору, старшини, роззувшись, перед студбатівцями, показували їм, як треба правильно обмотувати онучу, щоб не понатирати ноги в поході.
Гладун теж сидів перед хлопцями на стільці і, впевненими, чіткими рухами обмотавши білою байкою свою лапищу, гордовито показував її, мало не під носа тикав студентам.
- Бачите? - крутив сюди-туди ногою. - Як лялечка!
А перед самим маршем він, стоячи біля цинкового бака з водою, підкликав до себе кожного з своїх бійців, і тут відбувалося таке: Гладун брав скибочку чорного хліба і, мовби чаклуючи, насипав зверху жменю солі, і всю оцю сіль, що ледве трималася горою на хлібові, подавав курсантові:
- Їж!
Той непорозуміло відступав: сіль їсти? Та ще після вечері? Та в таку спеку, коли й без того воду жлуктиш без кінця?
- Я ж не верблюд.
- Бери, кажу, їж!
Наказ є наказ, їси, аж на зубах тріщить той натрій хлор. А коли з'їв. Гладун вказує на воду:
- Пий!
Черпаєш кухлем, що вміщує в собі, мабуть, не менше, як ківш запорозький, і п'єш, аж стогнеш, а помкомвзводу підбадьорює:
- Пий, пий, надудлюйся вволю, щоб живіт був як барабан. Бо на марші й краплини не дам.
Осторонь, посміхаючись на цю сцену, стоять групою старші командири, серед них і той із шпалами в петлицях, з сивиною на скронях, що був у райкомі партії, коли вони проходили комісію. Вони вже знали про нього: батальйонний комісар Лещенко. Старий політпрацівник, довгий час працював в авіації, але за станом здоров'я змушений був перейти в піхоту. До табору він прибув тільки вчора й вже тут зостанеться: буде комісаром студбату.
Колосовського він впізнав одразу. Коли Богдан, виструнчившись перед помкомвзводу, саме прожовував свою порцію солі, комісар підійшов до нього:
- Ну як, товаришу Колосовський? - і, усміхнувшись глянув на сіль. - Солоне курсантське життя?
Богдан, якому аж щелепи зводило від оскоми, крутнув головою:
- Та солоне.
Комісар знов усміхнувся, чи то, може, глибокі, давно залеглі складки на його обличчі надавали йому привітного, усміхненого виразу. Богданові радісно було зустріти тут цю людину, слово якої так багато важило. І у вирішенні його долі там, у райкомі. Душею відчував, що йому зичать добра оці терново-чорні проникливі очі, чимось близьким, майже батьківським війнуло на Богдана від мужнього довгобразого обличчя. Скроні вже срібні, а сам ще стрункий, свіжий, смаглюватий, і від того сивина на скронях віддає ще більше. Нелегким, мабуть, і в нього було життя, коли з першого погляду зумів зрозуміти Богданові почуття до батька, коли краще за інших розгадав, що приніс у своєму серці Богдан у райком. Така і має бути душа в комуніста!
- А з надстроковиками як ви тут, уже порозумілись? Дружно живете? - запитав комісар, переводячи погляд на Духновича, якому Гладун саме насипав на скоринку з усією щедрістю гострої скалчастої солі. Духнович стояв перед ним зігнутий, мовби нав'ючений більше за всіх - у хомуті скатки, в касці, що наче придавила його своєю вагою, - стояв і ждав Гладунової порції солі з якимось мученицьким фатальним виразом на обличчі.
- Важко з ними, товаришу батальйонний комісар, - поспішив доповісти помкомвзводу, зачувши, чим цікавиться комісар. - Нехлюйства ще в декотрих багато. Забувають, що тут їм не університет!
- А ви свого вимагайте, товаришу старший сержант, з усією суворістю вимагайте, - сказав комісар. - Однак, вимагаючи, теж не забувайте, що перед вами вчорашні студенти, та все комсомольці, та все добровольці, люди, що з власної волі відмовились від пільг і йдуть захищати Вітчизну. Такі люди варті належного до них ставлення, як по-вашому, га?
- Так точно, товаришу батальйонний комісар!
- А потім це ж такий народ, - веселим тоном вів далі комісар, - сьогодні він курсант, а завтра, дивись, йому вже кубики почепили, і вже він командир, уже й вам, товаришу старший сержант, в когось із них доведеться бути підлеглим, як тоді, га? Спитає за все?
- Та вже я з нього спитав би, - під регіт товаришів пообіцяв Духнович, дожувавши свою сіль і повертаючись знову в шеренгу.
- А вам, товариші курсанти, я теж зауважу, - перейшов на серйозний тон комісар, - менше іронії, коли йдеться про солдатську науку. Більше поту в учобі, менше крові в бою, - це не фраза, незабаром ви в цьому переконаєтесь.
Він помовчав, оглядаючи курсантів, мовби перевіряючи, контролюючи кожного.
- А тепер дайте й мені солі, - сказав комісар Лещенко, звертаючись до Гладунова. - Я теж з'їм. Випробуваний спосіб, - додав він, з'ївши сіль і зі смаком запивши її кухлем води. - Напийся тут раз, та гаразд, а на марші в баклагу не заглядай.
Ще й не смеркло, як студентский батальйон разом з усім училищем був у поході.
Задушлива, мов у тропіках, була ніч, пахла потом людським та пилюкою. Розтягнувшись у темряві, ішли посиленим маршем через поля й села, через балки та байраки, збивали сотнями ніг дорожню порохняву і самі ж ковтали її цілу ніч. Несли кулемети на собі, цинкові ящики з патронами, яких було взято більше, ніж будь-коли. Батальйон обливався потом. Хомути скаток, набиті патронами підсумки, речові мішки, каски, надіті на голови, - все гнітило, важчало з кожним кілометром.
Не раз цієї ночі згадав Колосовський добрим словом помкомвзводу Гладуна. Мабуть, багато хто з них не витримав би такої напруги походу, якби не було на них все так добре пригнано, припасовано та якби ноги перед походом не були обмотані в кожного «як лялечки». Навіть Духнович і цей тримався, допомогла-таки йому, видно, Гладунова сіль та наука. Як і інші, мав при собі скляну, в матер'янім чохлі флягу з водою, але випити й ковтка собі не дозволив, і не стільки тому, що боявся порушити помкомвзводів наказ, скільки совісно було: адже інші також терпіли, бо знали - почнеш пити на привалах, тоді вже розморить тебе, розкиснеш, і вже не піхота з тебе - кисіль. А пити хотілось, ой як хотілось! Особливо коли десь з темряві із-за білої хати поставав силует колодязя із журавлем із великим цебром дерев'яним…
