Аукціон - Семенов Юлиан Семенович (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
— Ти заговорив про Сашка Гітрі…
— Ага, дякую! Він теж народився в нас, у Петербурзі. Його батько досяг вищого злету, коли наш антрепренер Теляковський підписав з ним контракт на рік роботи в Михайлівському театрі… Був такий у північній столиці, там усі вистави грали по-французьки, сама аристократія збиралася… Так ось, Люсьєн подружився з моїм батьком, на всі його репетиції ходив; заб’ється в куток залу й сидить… А він уже тоді комедії писав, його вся Франція ставила, улюбленець Парижа. Він — в одному кутку, я — в другому. І помітив я цікаву річ: то він дивився на батька з боготворінням, а то раптом обличчя завмирало — в найдраматичніших місцях… Мабуть, відчував, що у Федорові Івановичу втілилося те, чого він не досяг і ніколи не досягне. Я думаю, це його розуміння своєї — порівняно з Шаляпіним — малості свідчило про неповноцінність духу. Був у ньому «художник», але то був «художник-лімітед»! От Сашко Гітрі й скотився до зради… Став з німцями в Парижі співробітничати! Його не судили після війни, французи простили за легкість таланту, зате він сам себе звів: без реклами, без статей про нього, без шуму він жити не міг. Помер від раку… В невідомості… Хіба істинний художник може зрадити? Тільки Сальєрі, тільки невдахи…
— Як тобі фазан, Федоре?
— Це фазан? Яка розкіш? Чудо! Просто чудо.
— Ти іноді, — особливо коли падає тінь, — стаєш схожий на батька.
— На батька ніхто не схожий, Женю. Знаєш, хто написав його найкращий портрет?
— Не знаю.
— Коровін. Батько стоїть у жилеті. Я його подарував Батьківщині. Коровін цей портрет за двадцять хвилин зробив, він дуже швидко малював… Знаєш, як це було? Батько поспішав у Пітер, у нього було двадцять спектаклів у Великому і двадцять в Маріїнці, складав чемодан, ходив по кімнаті в жилетці, а Коровін: «Ану, постій, Федоре, я зараз, миттю!» І — таки закінчив! Ми потім батька на вокзал проводжали, й шофер так лідирував мотор, що батько буркнув: «господи, хоча б роздивитись, об що зараз на смерть розіб’ємося». Як міг Коровін схопити таку схожість без малюнка, пензлем — і досі не збагну! Між іншим, я ще один портрет у Росію привіз. Мабуть, найзабавніший. Було так: почав — у якийсь, там раз — Коровін малювати батька, і все йому не подобається, все не так, вважав, що несхожий. Вирішив замазати, а батько й каже: «почекай, дай-но мені пензля», — адже він сам малював чудово. Коровін віддав, але в батька теж нічого не вийшло. А тут саме прийшов барон Клодт, узяв пензель, але й він схожості не домігся. Коровін нервував, «усе, каже, замажу»; випадково забіг до нас Сєров, мовчки взяв пензель, зробив три мазки й одразу впіймав схожість. Коровін не хотів підписувати цього портрета, казав Сєрову, мовляв, це ти зробив, тоді Сєров поставив два підписи: «Коровін і Сєров». Цей портрет завжди був з батьком: спочатку на Новинському, потім у його паризькій квартирі, пізніше у мене в Римі, а тепер знову до Москви повернувся.
— Невже?! Яке диво! Ти записуєш усі ці історії, Федоре?
— Збираюся зробити книжку.
— Не можна зволікати, під богом ходимо.
— Так. Головне, є про що писати. Пригадую, як директор театру Теляковський дозволив батькові поставити «Дон Карлоса». Такого ще не було, щоб співак став постановником… Але Теляковський дозволяв батькові в опері все, як Петіпа — в балеті! І, знаєш, батько так працював зі співаками, що вони піднялися до рівня справжніх драматичних акторів. А це майже неможливо. Тенор Лабінський, який до того й ходити як слід не міг на сцені, так заграв, що люди плакали в залі… Еге ж… А після прем’єри батько запросив усіх на Новинський, мама накрила три великі столи, народу набилося — тьма-тьмуща. Батько, пригадую, підняв перший келих і, глянувши на всіх, суворо сказав: «Ви ж усе можете! Абсолютно все! Але ви — ледарі!»
Ростопчин зітхнув:
— Обломов у Цюріху помер би зразу.
Шаляпін кивнув:
— А як батько режисерував у паризькій опері! Приведе з собою Коровіна й Білібіна, лається так, що люстри двигтять: «вікно намалював — не там! Ці двері будуть незручні для співака! Як у цій мізансцені зі світлом працювати?!» Він був надзвичайно вимогливий до всіх, Женю, але насамперед — вимогливий до себе. Я тоді жив у нього в Парижі, він на моїх очах ліпив образ Кончака, боже, це було просто диво! Він у всьому метод Станіславського наслідував, боготворив його, а той учив: «коли не знаєш, як грати роль, піди до товариша й поскаржся… Почнеться розмова, потім неодмінно виникне суперечка, а в суперечці й народиться істина». От батько й вибрав мене як «товариша-сперечальника». Почали ми нашу звичну прогулянку від Трокадеро, там поблизу була його квартира, спускалися вниз, і як же він говорив, Женю, як прекрасно малював словом! Він чудово розчленяв образ на три складові: який Кончак був насправді, яким його уявляють глядачі і яким його треба зробити йому, Шаляпіну. Знаєш, він грим Кончака поклав у день вистави, без репетиції! Це ж такий риск! Чому? А тому, що вірив у свого героя, бачив його наяву… Сам собі брови підбрив, сам підібрав вузенькі татарські штанці й довгу сіру сорочку, нічого показного, все зсередини. Він і на сцені з’явився несподівано, наче щойно зіскочив з сідла, кинув повіддя слугам, стомившись після полювання… Пройшов через усю сцену мовчки, а потім почав умиватись, і робив це з такою насолодою, фиркав, обливаючи себе водою, що всі в залі відчували сині, в спалахах сонця, студені бризки… І звернувся він до Ігоря не по-оперному, врочисто, а як драматичний актор, все ще вмиваючись: «чого ти, князю, задумався?» Ой, який же тоді був успіх, Женю, який успіх… А я все-таки зважився сказати йому після прем’єри: «З театральної точки зору, ти бідно вдягнений». Батько не розсердився, промовчав, а згодом купив на Всесвітній виставці, в Радянському павільйоні, красивий бухарський халат. Його він і надівав після вмивання… Театр — це чудо, Женю… Треба, щоб люди на власні очі бачили, як Кончак з мисливця перетворюється на вождя племені, могутнього хана… Він ні в бібліотеках не сидів, ні до учених на консультації не ходив, він мені тоді лишив заповіт на все життя: «Мистецтво — це уява».
— Він тебе у співрозмовники взяв тому, що ти був молодим голлівудським актором?
— Ні! Я був підставною особою, таким собі Гораціо! Просто росіянин, та й цікавиться історією, зі мною можна було розмовляти, як з самим собою… Та й смаки однакові… Лише одного разу я відчув певний дискомфорт, коли сказав батькові, що цирк — розвага, він мені не до смаку. Батько навіть зупинився від подиву… Довго мовчав, а тоді, сумно зітхнувши, мовив: «У твоєму віці я був у захваті від цирку… Ось що значить виховання». Батько ріс серед покидьків суспільства, а я — завдяки його талантові — в квітнику… А втім, Дягілєв якось мене поправив: «Не в квітнику, а в напрочуд витонченому розарії». Др речі, ти ж знаєш, що Серж Ліфар хоче пустити в продаж пушкінські листи з дягілєвської колекції?
— Та невже?!
— Про це говорять у Римі. Я не думаю, що він може піти на це, але ти все-таки перевірив би.
У двері стиха постукали; Ростопчин глянув на годинник — північ; дивно, подумав він, що могло статися?
— Увійдіть, — сказав він і повторив голосніше (камін був величезний; поліна, охоплені полум’ям, сухо тріщали, могли не почути), — будь ласка!
Увійшов дворецький, безшумно наблизився до столу, схилився, наче зламавшись, і прошепотів:
— Уже вдесяте телефонує пан Золле з Бремена. Благає з’єднати з вами. «Чому князь ховається від мене, невже я чимось завинив перед ним?!» Я вирішив доповісти вам про це.
Ростопчин вибачився перед Федором Федоровичем, вийшов до кабінету; телефону Золле не пригадував, бачилися лише двічі, познайомив їх Степанов, розмови були чисто світські; довго шукав його візитну картку, на щастя, знайшов; набрав номер, почув густий, приємний голос історика; назвав себе; спочатку на другому кінці проводу, десь на березі Північного моря, за тисячу з гаком кілометрів звідси, мовчали, а потім Ростопчин почув важке, хворобливе дихання.
