Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна (версия книг TXT) 📗

– І доки я по світі живий ходитиму! – сказав глибоко зворушеним звуком, із щирою вірністю й сердечністю, і поцілував її. Був несказанно щасливий у тій тихій, ясній, місячній ночі, сильно зворушений і розжалоблений і притім собі зовсім новий. З ним ніколи не бувало, як тепер.

Було так чудово й гарно і що вона його так дуже любила, оця гарна, розумна, тиха дівчина, що не мала собі пари й не була нікому рівна.

– Я тобі перстінь приніс, що купив на Петра в місті! – сказав він і витягнув його із-за ременя. Відтак засунув його їй на палець.

– Тримайся мене, Анно, як я піду! – промовив поважно. – А я тобі також слова не зломлю! Скоро поверну, зробимо весілля!

– Ти не повернеш скоро, Михайле! – сказала й зітхнула.

– Чого зітхаєш? Не зітхай! Не смути мені ще більше серця, я й так із жалю землі не виджу. Дома не виджу нічого, крім сліз. Мама заєдно плаче, а тато зітхає мовчки. Я все собі гадав, що воно не прийде до того.

– Я се знала, Михайле! Я чула, як пан і пані говорили, що нічого не поможе, що ти будеш мусити свій час відслужити. Пан був би порятував, якби було можна. Вони люблять тебе. Тебе, твого тата і твою маму. Я лиш перед своєю мамою боюся і перед братом. Вони все грозять мені сусідом…

Вона урвала і притулила, як перше, голову до його грудей. Він мовчав хвилину, погладжуючи наново її голову ніжно, а відтак сказав:

– Терпи, а не йди за нього! Бог нам допоможе! На Різдвяні свята дістану, може, відпустку і приїду. У мене є надія, що все буде добре. Дотримай лиш мені слова, а як я верну з війська живий, тоді не буду боятися твоєї мами, ні твого брата.

– А твої родичі, Михайле? – спитала вона і, піднявши голову, поглянула йому вигребущо й боязко в очі.

Він здвигнув плечима й усміхнувся примушено. Знав, що вони не будуть за тим, особливо ж його мати. Вона для нього бажала би самої королівни, але він мав те пересвідчення в серці, що здобуде її для себе. А батько його знов дуже любив його, і коли батько пристане на те, мати мусить пристати.

– Ти тим не журися! Оставай лише надальше у пані й будь мені вірна та молися за мене, коли буду там. Як там не вмру, буде все добре.

Вона почала тихо плакати.

Він запримітив се.

– Тепер уже плачеш! Я ж іще не пішов і не вмер! Пожди ще з плачем! – потішав її, а тим часом огорнуло й його якесь почуття смутку. – Поцілуй мене радше ще раз!

Він обняв її пестливо рукою й підняв їй голову.

Тут вона схаменулася.

– Я мушу вже йти! – сказала полохливо, пригладжуючи собі волосся. – Я забарилася! Боже мій! Що там скажуть? А я цілком забулася! Скажу, що в Онуфрія забарилася. А там, у Докії, вже спустили з ланця великого пса, а мені прийдеться минати її хату.

Вона підняла одною рукою з землі кошик із грибами, а другою обняла ще раз його шию.

– Будь здоров, Михайле; добраніч і приходь! Прийди з чим-небудь до пана, щоби я тебе ще бачила! Я буду за тебе молитися і слова не зломлю. Вже най буде, як буде!

– Може, чей, не застрілять мене! – жартував він вимушено. – А коли мене й поцілить яка куля, то, може, не загину відразу. Я міцний, і недурно кажуть, що я як той медвідь. Сава вимовляється все тим, коли не хоче мішки з насінням виносити на під. «У тебе плечі, як у медведя, – каже він, – неси ти!»

Вона ступила вперед і подалася вперед.

– Я вже йду, Михайле, вже пізно!

– Я тебе підведу!

– Ми не маємо тут обоє місця, бачиш? Стежка така вузька, а що мені з того, як ти будеш іти за мною?

– То я піду вперед тебе! – відповів він весело.

– Так я не буду видіти твого лиця. Все одно, чи вперед, чи назад, я хочу видіти твоє лице.

– То я буду йти побіч тебе.

– То хіба жодне з нас не буде йти серединою стежки. Грудою зле йти!

– Ще й ослабнеш з того! – сказав він із здержуваним усміхом, і вона усміхнулася.

– Потолочимо колосся! – сказала вже цілком лагідно й щасливо, погладжуючи пестливо рукою тяжке золотисте колосся, між яким тепер темнів високий блават [77]! – А се ж гріх, воно таке гарне!

– Так іди ти вперед мене! – промовив він. – Нехай тебе добре затямлю! Коли піду вже геть звідси, буду між чужими й сам чужий, як буду на варті стояти, буду тебе згадувати. Ідемо обоє нашим полем – буду гадати – ти все навперед мене, вузенькою стежечкою, а я за тобою. Відтак ти обернешся й усміхнешся до мене, а я поцілую тебе…

У тій хвилі вона подалась у ході з жахом о один ступінь назад. Заєць біг житом і перебіг блискавкою стежку близько її ніг. Вона розсміялася.

– Бодай же тебе! Як же я злякалася!

– Бо ти дівчина! – відповів він із легким глумом у голосі. – Я ловлю їх, як мухи!

Десь у гущавині жита обізвалася знову перепелиця.

Вона станула мимоволі і заслухалася.

– Перепелиця підпілітькає, – сказала майже побожно, – а сверщки галасують, мов наймити.

– Бо ніч ясна; вони люблять місячні ночі. Галасом своїм заповнюють тишину, мов цітками! – відповів півголосом.

Обоє звернулися назад до місяця і дивилися хвилину в освітлену, виразну і лагідну далечінь і назад – на ту стежку, якою йшли.

Перед ними простиралися лани, пишні й багаті, місцями знижуючися, а місцями здіймаючися у лагідні згір'я. Вони мов збивалися коло лісових оаз, що темним тлом стояли позад ланів.

– Усе спить, – сказала вона шепотом, неначе боялася голоснішим гомоном збудити що-небудь у природі. І справді. Здавалось, що все вокруги спало. Високе буйне збіжжя, білі, сріблисті ниви гречки, а далі струнка понура кукурудза. Легка імла, що тут і там знімалася прозорими серпанками над поодинокими місцями піль, здавалося, оберігала дрімучу ростину в тихім сні.

Малий лісок, там ген за ланом, з якого винесла гриби, лежав закутаний у теміні, а над усім здіймалось ясне, величаво-високе небо з своїм блискотом зірок і м'яким срібним світлом місяця, що безгомінно пронизало темінь літньої ночі і творило з неї пречудовий, тихий, своєрідний світ.

Обоє мовчали.

Вони все ще стояли, звернені назад проти місяця і проти тої сторони, з якої вона вертала.

Вона дивилася довгу хвилю в далечінь, неначе забула про себе, так витріщилася туди. Нараз заблис переполох, її очі розплющилися широко.

– Михайле! – обізвалася раптом і боязко. – Дивися, видиш?

– Що таке? – спитав.

– Іди очима назад тою стежкою, якою я прийшла…

– Ну, і що ж?

– Дивися, видиш ти тепер ваш бурдей, як він он там унизу лежить, обведений округи густою деревиною, так, як стара бабка, скулена на землі? Видиш його? А дерева, що густо виросли за ним, як лісок, видиш ти? Воно так ясно, все видко докладно, цілком докладно. Дивися на малу стайню коло бурдея, на плоті висить довге пасмо білого полотна.

– Я виджу. Мама білили й забули заховати полотно. Та що таке?

– А тепер дивися! Кусень від бурдея направо відділений багнистою левадою, де все застрягають коні возом, як вивозять скошений той рогіз; тепер гуляє там шматами легка імла, на крок звідти лежить панський лісок. Він тепер дрімає, видиш?

– Чому б не видів? – спитав на те зчудовано на її дивні допити. – Я його щодня бачу, я маю його щодня перед очима. Лісок веселий, мов хлопець.

– Так, веселий, як хлопець! – повторила майже механічно. – Але тепер, Михайле, дивися! Видиш ти «сусідній» ліс, що чепить позаду багнистої левади межи бурдеєм і веселим хлопчиськом? Таємний і страшний, видиш ти? Він віддалений добрий кусень від вашого бурдея; ти се знаєш, Михайле, се «сусідній» ліс! – додала, чудно зворушена, майже нетерпеливо, і в її голосі пробився несказанний біль, і мов слізьми затремтіло.

– Перед тим лісом, хоч він невеликий, боюся я все страшенно. Вднину й вечором, Михайле. Не можу туди переходити, щоб не прискорити кроків. Мене тягне туди й жене звідти. Мені на плач збирається, коли побачуся там сама… Я страшенно боюся… дерева такі темні… воно так страшно… я не знаю… я не знаю…

Вона говорила, перехилившися легко вперед. Широко отворені, майже витріщені очі від того лісу не зводячи, неначе мала візію [78], держалась одною рукою його і, здавалося, була всіма змислами [79] там, у далечині, коло згаданого лісу.