Історія України-Руси. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг txt) 📗

Ак. Шахматов зачисляв при тім до Сіверян усю лївобічну людність. В новійшій розвідцї своїй про Вятичів (1909) він відступив від сього погляду, а з тим не вважає вже потрібним далї підтримувати і гіпотезу про „середно-руське“ походженнє Сїверян. Думаю, що иньші фільольоґи роспрощавши ся з теорією київськах Великоросів, дуже скоро дадуть спокій і сїверянським, а з тим і скінчить своє істнованнє гіпотеза про те, що східнї части нинїшньої української території були залюднені давнїйше племенами великоросийської ґрупи.

7. Лїтература західньої границі української кольонїзації.

Про польсько-українську границю в Галичинї див. передусїм стару, але не зовсїм перестарілу (принаймнї досї не заступлену чимсь лїпшим) працю Зубрицького Granzen zwischen der russinischen und polnischen Nation in Galizien, 1849, c. 23, Czornig Ethnographie der osterreichischen Monarchie I c. 49 і далї і йогож Ethnographische Karte, 1855 (арк. 2) i меньше виданнє 1866. Головацкій Народныя пЂсни Галицкой и Угорской Руси ч. I (зступ) і йогож Карпатская Русь в Ж. M. H. П., 1875, VI (з наукового погляду не богато інтересного). А. Д(обрянский) О западныхъ границахъ Подкарпатской Руси со врем. св. Владиміра, Ж. M. H. П. 1880. Ш (для польсько-української границі тут ко Зубрицькім теж не багато нового), I. Верхратський — інтересна моноґрафія про Замішанцїв в Записках Наукового товариства їм. Шевченка т. III. Potkanski Granice biskupstwa krakowskiego — Rocznik krakowski, IV (детальнїйшу студию автор заповів на пізнїйше, але не сповнив своєї обіцянки). Зато заповів студію Закшевский в конспектї згаданім на с. 489.

Про польсько-українську границю між Вислою та Бугом писалось 557 чимало, але шкодив публїцистичний елемент, що домішував ся сюди й нераз діскредитував самі факти. Згадаю що важнїйше про північну українську границю. Для історичної етноґрафїї — Барсов ² гл. V i VI. Крыжановскій Русское Забужье — Собраніе сочиненій т. II. Лонгиновъ Червенскіе города, 1885. Pleszynski Bojarzy miedzyrzeccy (Bibb. Wisly, XI). Площанскій Холмская Русь, I — II, 1899. Филевичъ — Исторія древней Руси I с. 239. Potkanski Krakow przed Piastami 1. c. c. 106. Народописна карта д-ра Величка. Михальчука НарЂчія, поднарЂчія и говоры Южной Россіи (Труды этногр. экспедиціи VII). Григорьевъ О малорусскихъ говорахъ СЂдлецкой губ. — Древности-Труды славян. ком. моск. археол. общества т. III. Соболевскій Опытъ русской діалектологіи (Живая Старина 1892, II). Карскій Матеріалы для изученія сЂверно-малор. и переходныхъ говоровъ (Изв. отд. рус. яз. 1898, III) і йогож БЂлоруссы т. I. Введеніе къ изученію языка и народной словесности, 1903. І з лїтератури про Холмщину: Францевъ Карты русскаго и православнаго населенія Холмской Руси, 1909; Dziewulski Statystuka ludnosci див. Lubelskiej i Siedleckiej, 1909; Соболевскій Холмская Русь въ этнографическомъ отношеніи, 1910; Szelagowski Kwestya ruska w swietle historyi, 1911.

Про українську кольонїзацію на полудень від Карпатів крім уже названого: Срезневскій Русь Угорская (ВЂстникъ рус. геогр. общ., 1852, IV). Biderman Die ungarischen Ruthenen, I і II, 1862 — 7. Rosler Rumanische Studien гл. VII. Васильевскій Византія и ПеченЂги Ж. M. H. П. 1872, XII (дод. II). Успенскій Образованіе второго Болгарскаго царства, 1879, дод. V. Кочубинскій О русскомъ племени въ Дунайскомъ ЗалЂсьЂ в Трудах VII з’їзда т. II. PieP Zur rumanisch-ungarischen Streitfrage, 1886 і особл. Die dacischen Slaven und Csergeder Bulgaren (Sitzungsberichte der Bohmischen Gesellschaft der Wissenschaften, 1888). Филевичъ Исторія древней Руси I, с. 143 і далї і „Отчетъ“ в Варшавских университет, извЂстіях 1896, VIII. Соболевскій Какъ давно Русскіе живутъ въ Карпатахъ и за Карпатами (Живая Старина, 1894). Кулаковскій ГдЂ находилась вичинская епархія константинопольскаго патріархата — Византійскій Временникъ 1897 с. 327 і далї (про дунайську Русь). Петровъ ПредЂлы угрорусской рЂчи въ 1773 г. по оффиціальнымъ даннымъ, Спб. 1911, Когда возникли русскія поселенія на угорской дольной землЂ (Изв. отд. рус. яз., 1911).

Про сучасну Угорську Русь; Петровъ ЗамЂтки по Угорской Руси (1892, повторено і. т.; Матеріалы во исторіи Угорской Руси, IV, 1906) В. Гнатюк Hungaro-ruthenica, 1899 (відбитка критичних заміток з XXVIII т. Записок) і Rusini v Uhrach (Slov. Prehled, 1899). Томашівський Угорські Русини в сьвітлї мадярської урядової статистики, 1903 (Записки Наук. т. 558 ім. III, т. LVI); Причинки до пізнання етноґрафічної теріторії Угорської Руси, 1905 (ib. т. LXVII), Етноґрафічна карта Угорської Руси, 1910 (Статьи по словяновЂдЂнію, III). Дрібнїйшу лїтературу подає Францевъ Обзоръ важнЂйшихъ изученій Угорськой Руси. 1899 (Рус. фил. вЂст. т. 44).

Велика лїтература розвинула ся останнїми роками спеціально про західню українсько-словацьку границю; вичислю лиже що важнїйше; Misik Akej viery su Slovaci статї в Slovenske Pohlady 1895 i 1896. Соболевскій О границЂ Русскихъ и Словаковъ въ УгорщинЂ (Ж. Стар. 1895). Ol. Broch, Studien von der slovakisch-kleinrussischen Sprachgrenze im ostl. Ungarn, 1897. В. Гнатюк Русини Пряшівської епархії та їх говори (Записки т. XXXV), Словаки чи Русини (ibid. t. XLII). Niederle Narodopisna mapa uherskych Slovaku na zaklade seitani lidu z roku 1900, p. 1903, йогож K sporu o ruskoslovanske rozhrani v Uhrach (Slov. Prehled, 1908) i Jeste k sporu o ruskoslovenskou hranici v Uhrach (ibid. 1904). Будиловичъ къ вопросу о племенныхъ отношеніяхъ въ Угорской Руси, 1904. Czambel Slovenska rec a jej miesto v rodine slovanskych jazykov, 1906.

Натомість приглухла останнїми лїтами справа слїдів руської кольонїзації в Семигородї, що в 1880 — 90 годах досить інтріґувала учені круги і мала свій вплив на теорію карпатської правітчини східнього словянства. 1802 р. вийшла брошура Вольфа De vestigiis Ruthenorum in Transilvania; тут описувались останки Русинів в с. Reussdorflein, Великий і Малий Cserged, Bongrad ; Вольф всього рахував 130 родин. Його референт в Siebenburg. Provinzialblatter 1807, II підносив се число до 200. Про сї останки писали в XVIII в. Бєл і Бенке, і на поч. XIX Едер — (див. про них у Філєвіча Отчет і Исторія 1 гл., і у Кочубинського в Трудах с. 37 і далї). Надєждін, що побував в Семигородї на початку 40-х рр., уже не застав сих Русинів, але піднїс значінє сих руських осад для історії руської кольонїзації (О путешествіи по южн. славян. землямъ, Ж. ?. ?. ?. 1842 кн. IV — VI): „я зовсїм переконав ся, незаперечними доказами, що руська стихія ішла на полудневий захід, по обидва боки Карпата, аж до Дунаю, довгі часи перед приходом Мадярів в Панонїю“. На потвердженнє він вказував на семигородських Русинів, і сїєю подунайською Русю уважав можливим пояснити лїтописні лєґенди про міґрацію Словян з над Дунаю, про подорож Кия й т. и. — с. 108 — 5. Одначе норманїзм, устами Куніка в Bepufung der Schwed, Rodsen (гл. V), виключив угорських Русинів з історії давньої руської кольонїзації. З другого ж боку теорія Шафарика (II § 30), що семигородські Словяне були Болгари, вплинула також на те, що сю руську кольонїзацію Семигорода спущено з ока. Публїкуючи в перше тексти з Черґеда (Denkschrift віденської академії т. VII, 1856), Мікльосич признав їх болгарськими, але потім відступав від сїєї гадки і черґедські тексти признав 559 памяткою мови „дакійських Словян“: Geschichte der Lautbezeichnung im Bulgarischen (Denkschrift т. XXXIV c. 125 — 6, тут видано тексти Едера), теж Vergleichende Grammatik Ш. 201, Altslovenisehe Formenlehre XXV. В 1859 p. в своїх „Словянах в М. Азії“ виступив з загальними увагами проти Куткового погляду Ламанский. Але питаннє про загадкову руську кольонїзацію в Угорщинї виринуло на верх знову тільки завдяки Реслєрови, коли в 1871 р. вийшли його Rumanische Studien; за ним піднесли гадку про стару руську кольонїзацію на Дунаю Васїлєвский (1872), Успенский, Ґрот, а Кочубинський і Піч заходили ся воло того, щоб оперти на фактах сї здогади про руську кольонїзацію Семигорода. Одначе супроти руської теорії виступила болгарська, що одиноким словянським елєментом семигородської кольонїзації вважала Болгар і руське імя останнїх Семигородських Русинів мала за просте непорозуміннє (Мілєтіч). Фактично, дуже заплутує справу той факт, коли мова останнїх семигородських „Русинів“ справдї показуєть ся болгарською; але справа руської кольонїзації Семигорода може і повинна навіть бути трактована незалежно від тих останків. Яґіч нпр., що в рецензії праці Філєвіча досить скептично висловив ся про руську теорію (Archiv. XIX с. 237), в пізнїйшій розвідцї (Archiv XX с. 22 — 3) признавав уже певним фактом, що в Семигородї Русь стрічала ся з Болгарами.