Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих (читать книги без регистрации .txt) 📗

«При тобі — висловив», — подумав Анрі.

А Марія провадила:

— Нападе й буде розбитий; ось яким героєм спокусилась нещасна Європа! Та ненадовго.

Вона аж задихалась. Обличчя під чорним мереживом жахливо поблідло. Спідниця з безліччю воланів приховувала її вагітність. Та не тільки через цей стан Анрі жалів її; йому було шкода, що вона так прикро збилася з пуття, повернувшися спиною до королівства — його королівства й свого. Вона сама собі ворог, подумав він і вже ладен був вислухати що завгодно, аби лише з нею нічого не сталось.

А Марія вже відкинула всякий стрим, бо інакше вона не дійшла б до головного. Вимахуючи великими руками, вона тупає ногою й репетує:

— Ви вже розтратили свою силу, вам цього ще ніхто не казав? Надовго вас не вистачить. Самої вашої розпусти було б досить, щоб доконати людину, але ж ви марнували себе не тільки на жінок та карти, ви докладали рук до всякого діла, яке є на землі й на небі — не кажу вже про пекло. Той нелад, що ви розпалюєте, вже посів і вашу голову, і вона вас більше не слухається. Ось-ось, ось-ось із вами щось мусить скоїтися.

«Скоріше з тобою», — подумав Анрі й уже наготувався підхопити цю живу вежу, коли вона похитнеться. Але цього не сталось; королева раптом заговорила спокійно, хоч на обличчі й у всій поставі видно було боязке й насторожене чекання.

— Надайте мені регентство!

Анрі не відповів, і вона повела далі:

— Подумайте про сина. Ви помрете, і він утратить трон. Краще завчасу передайте правління мені.

З терплячою усмішкою Анрі запропонував їй обмін:

— За те регентство, що ви в мене вимагаєте, — життя тієї панночки, що ви хочете стратити.

Марія, правда, не зомліла від тих слів, але мусила присісти навпочіпки, такий важкий став для неї живіт. Мабуть, у неї почались кольки, бо обличчя аж позеленіло, а погляд зробився такий безтямний, просто жаль брав. Анрі нахилився, щоб її підтримати, і сказав ласкаво й твердо водночас:

— Пані, на вас немилосердно натискали. Забудьте це! Пам'ятайте, що поруч вас — ваш найвірніший друг.

Марія випросталась. Використовуючи його співчуття, вона заговорила тоненьким, слабеньким, дитячим голоском, що зовсім не пасував до її пишної й дебелої статури:

— Коли ви надасте мені регенство?

Анрі — лагідно:

— Як мені буде вісімдесят років.

Марія — владно, мов завойовник:

— Ви й до шістдесяти не доживете.

І вийшла, гупаючи потами, аж підлога рипіла. Від дверей вона ще остерегла його. То була не злість. Він розумів, що ця нещасна душа вбирає розпач у шати гніву.

Марія:

— Ніхто не поручиться за ваше життя.

Того ж таки дня вона, певне, відкликала своїх охоронниць моральності, і відтоді взаємин між статями в Луврі більше не обмежувано. Багатьом тільки цього було й треба, насамперед тій фрейліні, яку нещодавно мали стратити. Здавалось, неначе повернулися звичаї часів Катерини Медічі, й короля це прикро дивувало. Проте він мовчав, бо розгадав мету й сповнився зневаги. Він сам мав дати своїм ворогам привід для наскоків, і так воно й сталося. Проповідники з новим запалом ухопилися за вдячну тему — хтивого дідка, що висмоктує соки з королівства, занапащає його і сам-один держить у тривозі весь християнський світ. Свого духівника Котона, що й цього разу, певне, ховався за кулісами, Анрі остеріг по-своєму. Він умисне признався, ніби його мучить сумління через давню-предавню смерть такого собі пана де Ліонна. Той усього-на-всього розпорював животи селянкам, аби погріти в нутрощах ноги. Хтивість тут ні до чого, і таким дідком, котрому захотілося погрітись, усі були б задоволені.

— Сину мій, — відповів Котон. — Треба дбати про свою добру славу. Той, хто її втратив, і сам не знає, на що він іще здатен.

Дурні ці слова чи хитрі, важко було розрізнити.

— Отче, за мою добру славу відповідальні якраз ви, — зауважив Анрі.— Поясніть проповідникам, що ображати королівську величність — діло ризиковане.

І зразу все стихло. Але дечого все ж досягли: король посмутнів. Ще три роки тому він би тільки сміявся. Від лихої слави, що переслідує його, залежать ті події, яким він іде назустріч. Європа за нього — це одне. Його вже прозвали «королем Європи». У березні 1609 року помирав герцог Клевський. Народи не спускають очей з короля Франції, двори затамували дух. Начальник артилерії квапить його: треба завдати удару! Анрі наполягає, що слід дотримувати міжнародного права. Аж коли Габсбург захопив Клеве і Юліх, король дозволив своїм німецьким союзникам зайняти Берг з містом Дюссельдорфом. Довго тривають переговори, а удару ніхто не завдає. Врешті через його вагання все заплутається. А причина його нерішучості — змови у власному домі.

Переддень походу настає, самий день — уже ні. Коли король хоче виступити, найзаповітнішою його спонукою є Великий план; так було й буде. Та хоч би й не було того Великого плану, ду?мки про союз народів ради вічного миру, однаково йому довелось би виступити, щоб захистити свій трон, — ось до чого вже дійшло. Казатимуть навіть, ніби він хоче розв'язати війну заради спідниці, цей завжди закоханий verl galant, що на старість утратив будь-яке почуття міри і взагалі, схибнувся. Ось на що спроможна поголоска, і єзуїт Котон врешті-решт виявився скоріш хитрим, ніж дурним.

Із державця, чий дух панує над обома світами — тим, який є, і тим, який має бути, — поголоска в останній рік його присутності на світі зробить підтоптаного розпусника; ось на що здатна поголоска. Розпускається вона звідси, з його двору, з його столиці. В передостанню годину вона перелетить навіть кордони, відніме в нього друзів за межами країни; але жоден народ не відступиться від нього. Певне, народами керує якась власна глибинна мудрість, бо вони й далі вірять у нього — а насамперед його народ. Нe слід було йому журитись через ту лиху славу, що розпускали про нього ближні, а він через це змарнував свою останню годину. Він дозрів для ножа — досі так іще не було.

В ті дні, коли він уперше зустрів юну, аж занадто юну даму на ім'я Шарлотта де Монморансі [113], за кілька днів перед тією зустріччю він вирушив у досить дивну прогулянку по місту. Сам король — пішки, подагрик д'Епернон — у паланкіні, а за ними й інші придворні гуляли на пагорбах, звідки видно було все велике місто. Король говорив дуже голосно, і глушко у своєму паланкіні чув майже все. Король щойно вийшов зі свого кабінету; хоч би про що він там думав, його очі мимохіть звертались до вже відомої нам гравюри. Тому він тепер, у товаристві, й поводився так галасливо. Коли перед його очима розстелилась уся столиця, він повернувся до неї спиною, нахилився і, гнучкий, мов юнак, просунув голову між розкаряченими ногами. Стоячи в тій позі, він вигукнув:

— Я бачу самі лиш доми розпусти.

Йому весело відповів добряга Роклор:

— А я, величносте, бачу Лувр!

Він сказав так із щирим бажанням розвеселити короля. З паланкіна зразу почулось хихотіння; воно все не вмовкало, і носіям довелось поклепати свого пана по спині.

Коли знову рушили, король далеченько відстав від свого почту. Тільки одна людина, якої він навіть не помічав, зоставалась коло нього, хоча й осторонь, на пристойній відстані. То був один з тих поетів чи вчених, яких тримали при дворі, щоб кожен міг поговорити з ними і сяйнути їхнім відбитим світлом. Батько якийсь талі панчішник, а син дістає замовлення від його величності: для нащадків описати вправними віршами балет, яким захоплювались у Луврі, або змалювати точними словами котресь із тих пернатих створінь, що живуть і помирають у кімнаті птахарні. Це маленьке створіннячко, як і ми, вступає в життя бадьоро й цілком невимушено, а потім зухвало захоплює владу над такими, як само, зловживає тією владою, його за це карають, кривдять, воно зрікається влади, шукає самотності, кричить, сповнене жахливих передчуттів, коли до нього простягається чиясь рука.