Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (лучшие книги .TXT) 📗

Розмовляючи про неї з Велом за сніданком у суботу, Вініфред торкнулася сімейної таємниці.

— Ця історія з твоїм тестем і твоєю тіткою Айріні, Веле… Все це, звичайно, старе як світ, але Флер не повинна нічого знати. Дядечкові Сомсу це було б неприємно. Гляди не проговорися!

— Гаразд. Але це не так легко: до нас приїжджає молодший брат Голлі, житиме в нас, вчитиметься хазяйнувати на фермі. Він, певно, вже там.

— Ах! — вигукнула Вініфред. — Як невчасно! Який же він?

— Я бачив його тільки один раз — у Робін-Гілі, коли ми приїздили додому тисяча дев'ятсот дев'ятого року; він був голий і розмальований синіми й жовтими смугами — хороший був хлопчина.

Вініфред сказала, що це «дуже мило», й додала заспокоєно:

— Ну що ж, Голлі жінка розважлива; вона знає, як повестися. Я нічого не казатиму твоєму дядечкові. Це тільки розтривожить його. Як добре, що ти повернувся до мене, мій любий хлопчику, тепер, коли я старію.

— Старієш! Отакої! Ти така сама молода, як і колись. Слухай, мамо, а цей Профон пристойна людина?

— Проспер Профон! Ще б пак! Такого цікавого й дотепного чоловіка я ще не зустрічала.

Вел гмикнув і розповів про мейфлайську кобилу.

— Дуже схоже на нього, — зауважила Вініфред. — Він здатний на що завгодно.

— Гм, — сказав Вел із притиском. — Нашій родині не дуже щастило з такими людьми, надто вже вони легковажні.

Це була правда, і Вініфред на хвильку поринула в сумну задуму, перш ніж відповіла:

— Воно-то так. Але він — чужоземець, Веле. І треба на це зважати.

— Гаразд. Я користатимуся його кобилою і якось йому віддячу.

Незабаром він розпрощався з матір'ю, прийняв її поцілунок і помчав до свого букмекера, в клуб «Айсіум» і на вокзал.

VI. ДЖОН

Місіс Вел Дарті після двадцятирічного перебування в Південній Африці палко закохалася — на щастя, в те, що було близьке їй, бо предметом її пристрасті був краєвид, що відкривався з її вікон: холодне ясне світло на зелених пагорбах. Вона знову бачить Англію! Англію ще прекраснішу, ніж та, що снилася їй уві сні. І справді, волею випадку подружжя Дарті опинилося в такому місці, де крейдяні гори сонячного дня на диво гарні. Успадкувавши від батька вміння бачити світ очима художника, Голлі могла належно оцінити химерність їхніх обрисів і сяйво білих схилів; сходити вгору дорогою, що пролягла в глибокій улоговині, чи брести до Чанктонбері або Емберлі для неї було справжньою втіхою, яку вона не наважувалася ділити з Велом, бо Велові милуватися природою заважав форсайтівський інстинкт, що вчив діставати від неї якусь користь — от хоч би зручну місцину об'їжджати коней.

Дорогою додому, ведучи «форд» рівно, ніби намагаючись його заспокоїти, Голлі дала собі обіцянку, що насамперед візьме Джона на гору і покаже йому свій краєвид, осяяний травневим сонцем.

Вона чекала молодшого брата з материнською ніжністю, не витраченою цілком на Вела. Під час триденних відвідин Робін-Гіла невдовзі після повернення на батьківщину їй не пощастило побачити Джона — він іще був у школі; і вона, як і Вел, уявляла його собі русявим хлопчиком, що, розмальований синіми та жовтими смугами, грався біля ставка.

Ті три дні в Робін-Гілі були сповнені хвилюванням, сумом і збентеженням. Спогади про покійного брата; спогади про Велове сватання; постарілий батько, якого вона не бачила двадцять років, щось похоронне в його іронії і ніжності, одразу помічене вразливою дочкою; а головне — присутність мачухи, яку Голлі невиразно пам'ятала, як «леді в сірому» тих днів, коли ще була маленька і дідусь був живий, а мадемуазель Бос так сердило, що та чужа жінка почала вчити Голлі музики, — все це бентежило й ятрило душу, що прагнула побачити у Робін-Гілі колишній спокій. Але Голлі вміла приховувати свої почуття, і все зовні ніби йшло гаразд.

На прощання батько поцілував її, і вона відчула, як тремтять його губи.

— Правда ж, донечко, — сказав він, — війна не змінила Робін-Гіла? Адже ні? Якби ж то ти привезла з собою Джоллі! Як тобі подобається ця спіритична маячня? Коли вже дуб помре, то його не оживиш.

Відчувши теплоту її обіймів, він, певно, здогадався, що виказав себе, бо зразу ж іронічно додав:

— Спіритизм — якесь безглузде слово; чим більше ним займаються, тим ясніше доводять, що все це матерія.

— Тобто як? — запитала Голлі.

— А дуже просто! Візьми хоча б фотографування привидів. Для фотографії потрібно насамперед, щоб світло падало на щось матеріальне. Ні, йдеться до того, що ми будемо називати всяку матерію духом або всякий дух матерією — не знаю, що саме чим.

— Але ж ти не віриш у загробне життя, тату?

Джоліон поглянув на неї, і її глибоко вразив сумовито-примхливий вираз його обличчя.

— Доню, я хотів би щось мати від смерті. Я вже не раз міркував над цим. Та хоч скільки намагався, я ніяк не можу знайти нічого такого, чого не можна було б пояснити телепатією, підсвідомістю й еманацією сукупності речей цього світу. Хотів би знайти, та не можу! Бажання породжують роздуми, але ж доказів вони не дають.

Голлі ще раз притулилася вустами до батькового чола, і її дотик підтвердив його теорію, що вся матерія стає духом, — чоло здалося їй якимось нематеріальним.

Але найбільше запам'яталося їй, як одного разу непомітно для мачухи вона спостерігала, як та читає листа від Джона. Це було, вирішила Голлі, найпрекрасніше, що вона бачила в житті. Айріні, поринувши в лист від сина, стояла біля вікна, а світло падало на її обличчя й гарне сиве волосся; уста її ворушилися, всміхалися, темні очі сміялися, радісно сяяли; в одній руці вона тримала листа, а другу притиснула до грудей. Голлі тихенько пішла собі, як від видіння чистої любові, певна, що Джон хороший хлопець.

Побачивши, як він виходить із вокзалу, несучи в руках по валізі, Голлі впевнилась, що приязнь її має підстави. Він трохи скидався на Джоллі — давно втраченого кумира її дитинства, але здавався безпосереднішим, не таким розважливим; очі в нього були посаджені глибше, волосся світліше — він не носив капелюха; загалом дуже милий «маленький братик».

Його соромлива чемність зворушила Голлі, яка звикла до самовпевненої поведінки сучасної молоді; він був збентежений тим, що машину веде вона, а не він. Чи не дозволить вона йому сісти за кермо? Щиро кажучи, у Робін-Гілі автомобіля не було від початку війни, і він брався за кермо тільки раз у житті, і то врізався в насип — тож нехай Голлі трохи повчить його. Його сміх, тихий і заразливий, здався їй просто чарівливим, хоча це слово, як вона чула, вважалося тепер застарілим. Коли вони приїхали додому, він витяг пожмаканого листа, Голлі прочитала його, поки він умився, — зовсім коротенький лист, що, мабуть, завдав її батькові багато мук:

«Люба доню!

Сподіваюся, ви з Велом пам'ятаєте, що Джон нічого не знає про нашу сімейну історію. Ми з його матір'ю вважаємо, що він надто молодий для цього. Хлопець дуже хороший, він зіниця її ока. Verbum sapientibus. [71]

Твій люблячий батько Дж. Ф.»

От і все; проте лист збудив у Голлі неспокій, і вона вже пошкодувала, що запросила Флер.

Після чаю вона виконала дану собі обіцянку й повела Джона в гори. Вони довго розмовляли, сидячи над старим крейдяним кар'єром, порослим ожиною і агрусом. Молочай і печіночниця поцяткували зелений схил дрібними зірочками квітів, у небі співали жайворонки, в кущах висвистували дрозди, часом чайка, залетівши з морського берега, кружляла, сліпучо-біла, на тлі тьмяного неба, де невиразною плямою вже сходив бляклий місяць. Повітря було напоєне солодкими пахощами, наче невидимі крихітні створіння бігали навколо й топтали запашні трави.

Джон, що був замовк, раптом сказав:

— Яка краса! І нічого зайвого. Дзвіночки отари і чайки політ…

— «Дзвіночки отари і чайки політ»! Та ти, любий мій, поет!