Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Кулїша „Исторія возсоединенія Руси“ вийшла в 1874 р. і лишила ся на довго найвизначнїйшою працею по історії початків козачини. Але його екстраваґанції відвернули суспільність від його історичних праць. Спеціально що доданого питання зробили вражіннє його статї: Козаки въ отношеніи къ государству и обществу (Рус. Архивъ 1877), акт пристрастного оскарження козачини (на неї відповідь Костомарова „О козакахъ“. Рус. Старина 1878). Але не появлялось нїчого серіознїйшого, написаного з иньшого становища. Популярні книжечки як Драгоманова „Про українських козаків, Татар та Турків“, 1876, або компіляційка Марковина „Очеркъ исторіи запорожскаго козачества“, Спб. 1878, в рахунок не йдуть. По за тим: статї Дубєцкого Kudak, twierdza kresowa i jej okolice, 1879, з поглядом на початки козачини взагалї (в новім обробленню вийшло в 1900 р.) і Zawiazki dziejow Siczy Zaporozkiej, 1887, передр. в його Obrazy i studya hist., II, 1899 (тут теорія рицарського походження козацького устрою, висловлена одначе без всякої близшої арґументації, в морі пустої фразеольоґії,-про саму теорію див. вище с. 303-4). Erckert Der Ursprung der Kosaken, vorzuglich nach neuesten russischen Quellen, Берлїн, 1882р. „Историческіе дЂятели Югозападной Руси“ В. Антоновича і В. Беца, 1883 — ряд біоґрафій гетьманів писаних або редактованих Антоновичом, серед них біоґрафія Сагайдачного з загальним поглядом на початки козачини. Рік пізнїйше зявилась иньша праця, анонїмна, але написана також під очевидним впливом Антоновича (на підставі його матеріалів, а може й редактована ним), присвячена спеціально початкам козачини: Происхожденіе запорожскаго козачества (Кіев. Старина 1884, VIII-IX), При певних критичних помилках і неповнотї наукового апарата вона замітна своїм змаганнєм історію козачини прослїдити вповнї незалежно від традиції і на тлї суспільно-економічних відносин східньої України. Анонїмність і не дуже зручна конструкція були причиною, що праця ся не звернула уваги, якої була властиво варта. „Отпаденіе Малороссіи оть Польши“ Кулїша, 1888, де знов були повторені його погляди на початки козачини і т. и., але ще з субєктивнїйшою закраскою — не мало вже майже нїякого обєктивного наукового інтересу. Так само т. III Исторії Россіи Іловайского, де в гл. XV був поданий огляд початків козачини, нїчим не визначний, з сильною залежністю від традиції (Дашкович — голова городової козачини, Лянцкороньский — перший отаман козаків низових і т. и.) — дарма що у новійшого дослїдника козачини Стороженка знайшов він похвалу і признаннє (мабуть тому, що вийшов не від ненависної Стороженку мітичної „київської школи“). Исторія запорожскихъ козаковъ Д. Еварницького (І том, з загальними характеристиками запорозької козачини, його території, устрою, побуту, господарства, вийшов 1892 р., другий — з історією козачини — в р. 1895) — праця з наукового погляду вповнї слабка, без методу, без критичного розбору джерел, зачерпнених часто з других і третїх рук (критична оцїнка Лазаревського в т. Х київських Чтеній). Дрібнїйші статї про початки Запорожа: Еварницького Число и порядокъ Запорожскихъ сЂчей (Ibid. Стар. 1884), йогож: Островъ Хортица на р. ДнЂпрЂ (Ibid. 1886), Падалки По вопросу о существованіи Запорожской СЂчи въ первые времена запорожскаго козачества (Ib. 1894).
Цїнна була статя І. Каманїна про початки козачини: Къ вопросу о козачест†до Богдана Хмельницкаго (київські Чтенія VIII, 1894). Він відважив ся дата нову концепцію фактам історії козачини, утворену на підставі самостійних студій, і хоч при тім критицизм дивно мішав ся з некритичним повтореннєм річей безпідставних, слїдкованнєм за чужими теоріями і т. п., то й не приймаючи виводів автора вповнї, треба признати цїнність переведеній ним критичній і конструкційній роботї. Вона викликала небезінтересні критичні замітки М. Любавского и. т. Начальная исторія малорусскаго козачества (Журналъ Мин. Нар. Просв. 1895, VII) — перед тим він дав кілька уваг про козачину в своїй книзї Областное дЂленіе в. кн. Литовскаго (1893), і його погляди (теорія турецька) були потім прийняті й розвинені Яблоновским в його книзї Ukraina (Zrodla dz. ХXII, 1897), де осібний роздїл (с.395 і далї) присвячено початкам козачини, з становища тоїж турецької теорії (з наукового погляду маловартне). Тогож 1897 р. вийшов короткий курс історії козачини В. Антоновича в обробленню В. Доманицького „Бесїди про козацькі часи на Україні“; для початків козачини він принїс мало нового понад то, що писало ся в „Происхожденіе запорож. козачества“, а богато помилок. З приводу його висловив я свої погляди на початки козачини в статї Примітки до історії козачини (Записки львівські XXII, 1898). Потім короткий погляд на початки козачини подала книга А. Стороженка Стефанъ Баторій и днЂпровскіе козаки, К., 1904. Написана взагалї дуже претенсіозно, з становища польсько-культурницького (в дусї Кулїша і польської історіоґрафії), вона замітна була небезінтересним добром матеріалу (особливо з польських джерел), хоч взагалї анї не панувала над лїтературою вповнї, анї не вичерпувала предмету й матеріалу. Критичні замітки до неї М. Любавского в Записках петерб. акад. т. VIII, 1908. Нарештї останньою новиною на сїм полї являєть ся розвідка І. Крипякевича Козачина і Баторієві вільности (Жерела VIII, 1908), де поданий (в гл. II і IIІ) також загальний погляд на початки козацької орґанїзації.
Новійшу пробу огляду української історіоґрафії XVIII в і студій української історії подав проф. Іконнїков в своїм Опыт-ї русской исторіографіи, т. II кн. 2. 1908, с. 1560 і далї (є тут і біблїоґрафія, але тільки росийська і дуже не переглядна, а й перегляд старої історіоґрафії не дуже повний і систематичний, з новійшої ж тільки дещо — про виданнє українських лїтописних памяток). З давнїйшого: Г. Карпова Критическій обзоръ розработки главныхъ русскихъ источниковъ до исторії Малороссіи относящихся, 1870. К. Заклинського Рускіи лЂтописи и лЂтописци XVII столЂтія (Зоря, 1880). О. Лазаревського; Прежніе изыскатели малорусской старины (К. Стар. 1894-5). Лїтоґрафований курс пок. Антоновича Источники для исторіи Югозападной Россіи, 1881. Спеціальну лїтературу (крім вступних статей і заміток при виданнях) має тільки Історія Русів: К. В. Вь зашиту неизвЂстнаго покойника автора „Ист. Руссовъ“ (Порядокъ, 1881), Лазаревського Догадки объ авторЂ „Исторіи Руссовъ (К. Стар. 1891, IV), Горленка Изъ Исторіи южнорусскаго общества нач. XIX в. (іb. 1893, І і в збірцї його: Южнорус. очерки и портреты, 1898), Л. Майкова Къ вопросу объ „Исторіи Руссовъ“ (Ж. М. Н. П. 1893, V), і в новій перерібцї: Малорусскій Титъ Ливійъ' (Истор. литературные очерки, 1895), Ол. Грушевського. Къ судьбЂ „Исторіи Руссовъ“ (київські Чтенія XIX, 1906) і Къ характеристикЂ взглядовъ „Исторіи Русовъ“ (ИзвЂстія отд. рус. яз. 1908). Біблїоґрафічний показчик Ол. Лазаревського: Указатель источниковъ для изученія Малороссійского края, вып. І, 1858 (до р. 1857) за браком лїпшого приходить ся уживати й досї.
3. Остафій Дашкович і Предслав Лянцкороньский. назад...
Про сих двох традиційних фундаторів днїпровської козачини писано богато, але спеціальної, серіознїйшої лїтератури сливе нема; тим поясняєть ся і довготрівалість старої традиції про них.
Про Дашковича статейка Бартошевича в Encyklop. powszechn. і новійша, але теж повна помилок розвідка Пулаского в його Szkic-ах, І (Ostafi Daszkiewicz); цїнний як на свій час екскурс про нього Максимовича в замітках до працї Антоновича; новійше — статя Яковлева про намістників Черкаських (Україна І). Невважаючи на інтерес, який Дашкович притягав до себе, в біоґрафії його, особливо раннїй, до недавна було маса баламуцтв, та й досї є багато неясностей. Поруч старшої традиції, що Дашкович був підданим кн. Острозького з Овруча (Старовольский), повстає другий такий же хибний здогад, що він був одного роду з князями Дашковичами (Пулаский, Каманїн); але сї князї Дашковичі були з роду Глинських і нїчого спільного не мали з родиною Остафія. Так само безпідставний здогад Пулаского, що Остафій був свояком Острозьких, а й гадка Максимовича, що він був шваґром воєводи київського Немировича, оперта на неправдоподібнім здогадї, що Милохна Немировая, сестра і спадкоємниця Дашковича, була жінкою Андрія Немировича“ в актї 1536 р., де вона згадуєть ся (Акты. Ю. З. Р. II ч. 117), не фіґуровала б вона простого „земянкою кієвъскою“ в такім разї (тим більше, що Андрій Немирович був жив і був воєводою). Привабний здогад поставив Бонєцкий (Poczet rodow і новійше знов Herbarz polski, sub voce); опираючи ся на заяві Ів. Ходковича, намісника витебського, що в лїсах свого братанича Івана Дашковича він бував на ловах тільки за його дозволом, він вважає Дашковичів одним родом з Ходковичами і в новійшій версії (Herbarz) звязує ще їх з фамілїєю Пстручів. Се вже за багато, але спорідненнє з Ходковичами — гіпотеза дуже привабна супроти традиції про київське походженнє Ходковичів. Її приймає і новійший дослїдник історії роду, Дашкевич-Горбацкий, що випустив недавно лїтоґрафовані „Матеріалы къ исторіи Корибутъ-Дашкевичъ-Горбацкихъ, Спб., 1908. Тільки з документів зацитованних Бонєцким виходило б, що лїси тих Дашковичів були в Витебскій землї, і там була ся родина осела, тим часом нема слїду, щоб наші Дашковичі володїли маєтностями в Витебщинї й мали там свояків (до отчини Остафія не нїхто зголосив прав окрім його сестри). Так само хибно каже Бонєцкий, що Остафій був в московській неволї під час московсько-литовської війни.
