Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович (список книг .txt) 📗
— Атож, так подейкують, — похмуро погодився Штейнгліц.
— Ну як? — спитав Вайс.
— Послухай, — Штейнгліц круто повернувся до нього всім корпусом, — а що, коли я маю вказівки, зустрівши на своєму шляху такого, як ти, усунути його?.. І, клянусь, я б усунув. Ти знаєш, я вмію це робити. Але от побачив тебе, і, знаєш, рука вперше не піднялась.
Йоганн зрадів у душі: значить, першу загрозу, навислу над ним, відвернено. І, щоб закріпити гарантію безпеки, він сказав недбалим тоном, знову переходячи на «ти»:
— Через нашу агентуру Шелленбергові стала відома дана тобі вказівка. Але я попросив його не вживати відносно тебе ніяких заходів, поки я не вступлю тут з тобою в особистий контакт.
— І ти непогано говорив про мене у розмові з бригаденфюрером?
— Так, — твердо відповів Вайс. — Адже я бачив од тебе тільки добре ставлення.
Штейнгліц зворушено потиснув йому руку.
— Знаєш, — сказав він якось розгублено, — це дуже дивно, але ти завжди викликав у мене підозру.
— Чим саме? — здивувався Вайс.
— Ну, своєю порядністю, чи що, — насилу добираючи слова, пояснив Штейнгліц. — Як би це сказати… Ну, не той мундир в рядах нашої служби. — Признався: — Взагалі я, бач, не маю чуття на порядних людей. Не часто доводилось їх зустрічати…
Після цієї зустрічі Штейнгліц сумлінно передавав Вайсові інформацію, добуту в тих самих уповноважених Канаріса, які вели таємні переговори із союзниками і яких він пильно охороняв, від агентів гестапо.
З свого боку, Вайс охороняв уповноваженого Гіммлера від різнобічного стеження — проводили його і гестапівці Мюллера, і абверівці, і агенти Ріббентропа: вони, в свою чергу, вели тут таємні переговори із союзниками від імені фюрера.
Через три тижні Вайс уже ввійшов до складу великої групи СД, підпорядкованої полковникові СС Отто Гауптману.
Незабаром Гауптман викликав до себе Вайса та ще двох співробітників. Показавши їм фотографію Штейнгліца, він звелів вислідити його і ліквідувати, а труп відвезти за місто, засунути в мішок з цементом, залити водою, зачекати, поки цемент стужавіє, і тоді втопити в Аарі. Зацементовані трупи ніколи не випливають.
Цю операцію було призначено провести через два дні. Вайс подався шукати Штейнгліца і, знайшовши його в маленькій пивничці, де вони звичайно зустрічались, розповів, яка небезпека загрожує майорові. Штейнгліц вислухав це повідомлення з сумною покорою долі. Він тільки спитав:
— Може, краще мені самому?..
— А врятуватися ти не можеш?
— Як? — спитав Штейнгліц. — У Німеччині однаково знайдуть. Тут тисячі агентів гестапо. Якщо втечу в іншу країну, вони повідомлять по радіо, по телеграфу… Однаково мене візьмуть, хіба що патратимуть довше, тільки й того. — Він подав руку, прощаючись, промовив здушено: — Спасибі, що попередив.
— А чому така ухвала, як ти гадаєш? — спитав Вайс.
Штейнгліц сказав замислено:
— Це не наші ухвалили — це ті. — Він махнув рукою кудись у бік, додав зніяковіло: — Не забули, що я колись ще до війни, вбив службовця міністерства іноземних справ Англії, вкрав для фюрера документи. Напевне, адмірал тепер виказав мене англійцям, щоб ніякі плями не затьмарювали його стосунків з ними. Ну, а ті, начебто для попередньої перевірки лояльності гестапо до інтересів Британської імперії, вимагали мене ліквідувати. А есесівці порядком, я б сказав, люб'язності взяли це на себе. От і все.
Зсутулився, опустив голову на руки. Крізь поріділе волосся просвічувала шкіра.
— Прощай, Йоганне, — сказав Штейнгліц, — прощай і живи, поки тебе не порішать так само, як мене, за надмірну службову старанність.
Тієї ж ночі Штейнгліц застрелився в своєму номері готелю.
Полковник Отто Гауптман домовився з похоронною конторою про урочистий похорон співвітчизника.
Самогубство серед німців вважалося тепер дуже небажаним, і довелося погодитися на чималі витрати, щоб поліцейський лікар констатував смерть від розриву серця.
На кладовище труну з тілом Штейнгліца доставили в чорній автомашині-катафалку. Надгробну плиту вже було приготовлено. На ній було викарбувано ім'я, дати народження і смерті та напис: «Благородному синові рейху від люблячих та скорботних співвітчизників».
60
Через кілька днів Вайс відбув назад до Берліна.
Гауптман доручив йому особисто передати Шеллеибергові, що шеф схильний підтримати намічену кандидатуру, але проголошення нового фюрера слід пристосувати тільки до висадки військ союзників — в іншому разі антиурядові елементи можуть скористатися результатами операції.
З Берна Йоганн послав кілька інформацій у Центр каналом зв'язку, що йому вказав професор Штутгоф. Він встиг також передати й те, що йому усно сповістив полковник Гауптман.
На німецькому кордоні черговий офіцер вручив Вайсові наказ покинути машину і негайно летіти до Берліна.
Крім нього, у літаку були тільки четверо пасажирів. Вони, видно, не були знайомі один з одним і не поривались познайомитися. За всю подорож ніхто з них і слова не промовив, та, коли літак приземлився на запасному аеродромі і Вайс зійшов трапом на землю, той із пасажирів, який ішов поруч, блискавичним рухом замкнув на його зап'ястях наручники. Ту ж мить другий пасажир — він ішов позаду — накинув на Йоганна плащ таким способом, щоб не було видно його скутих рук. Двоє інших пасажирів стали по боках.
Просто на посадкову площадку в'їхала машина, в ній сиділо двоє офіцерів у формі гестапо. Дверці широко розчинились, і Вайсові супутники вштовхнули його в машину.
Крізь пофарбовані скельця машини нічого не було видно.
Вайс звернувся до гестапівців:
— Добре працюєте.
— Маємо досвід, — озвався один з них.
— А може, ви помилились? — спитав Вайс і пояснив загрозлиио: — Я обер-лейтенант СД.
— Справді? — спитав той самий гестапівець. І, усміхнувшись, додав — Усяке трапляється. Генерали теж у нас часом ридають, мов діти.
— Дайте закурити, — попросив Вайс.
Йому вклали в рот сигарету, клацнули запальничкою. Вайс кивнув, похвалив:
— А ви, хлопці, виявляється, можете бути чемні.
— Для різноманітності, — зареготав гестапівець, він таки перший підтримав розмову.
— А ви веселун, — додав Вайс.
— Правильно, — погодився гестапівець. — Просто жартівник! — Він знову клацнув запальничкою і підніс її до самого Вайсового носа.
Йоганн відкинув голову.
— Кинь, — розтиснувши нарешті губи, невдоволено сказав другий, — всю машину зачадиш.
— Нічого, хай звикає. — І перший гестапівець знову підніс до Вайсового обличчя запальничку.
Шкіра на підборідді зморщилась, але й тепер Йоганн залишився нерухомий.
— Твердий горішок! — оголосив перший гестапівець.
— Нічого, не таких розколювали, — заявив похмуро другий.
Голову Йоганнові загорнули плащем. Машина зупинилась. Його повели спочатку по кам'яних плитах, потім кудись униз, такими ж кам'яними сходами. По дорозі неквапливо обшукали.
Нарешті з Йоганнової голови стягли плащ, і він побачив вузьку бетонну камеру з низьким склепінням. Відкидне залізне ліжко, відкидний столик, параша. Стоватна лампа заливала камеру сліпучим, отруйним світлом. У темних дверях вічко.
Двері хряснули й зачинились. Трохи згодом прийшов наглядач, приніс тюремний одяг, наказав Вайсові переодягтися, але перед тим пильно оглянув його, навіть порожнину рота.
Йоганн мовчки скорився, бо розумів, що всякий протест безглуздий.
Коли Вайс переодягся в смугастий одяг, наглядач сказав схвально:
— А ти не нервовий!
— А хіба сюди тільки нервових кидають? — спитав Вайс.
— Побачиш, — пообіцяв наглядач і пішов собі з його одягом, кинувши на підлогу камери димучий недокурок сигарети, але Йоганн попервах ще не міг по заслузі оцінити цей акт величезного милосердя.
Понад місяць Вайса не викликали на допит. Увесь цей час він ретельно й послідовно поновлював у пам'яті своє подвійне життя — радянського розвідника і співробітника німецької секретної служби. Він продумував його всебічно, як слідчий, і паралельно порівнював докази один з одним, шукаючи помилок, недоглядів.
