Історія України-Руси. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг txt) 📗

Вичисляти ріжні погляди на національність Скитів було-б дуже довго і малоцїкаво. Давнїйше росповсюднений погляд на Скитів як народ урало-алтайський, що заступали нпр. Нібур, Бек, Найман (головна праця сього напряму), скритикував Шіфнер в Melanges asiatigues петерб. академіи 1856 т. II і Всеволод Мілєр Осетинскіе этюды т. III; з новійших оборонцїв сеї теорії див. працю Нодя (G. Nagy) про Скитів в вид. угорської академії 1905. Мішаною людністю 543 вважали Скитів Фр. Мілєр, Вамбері, Мищенко, Латишев і сам Всеволод Мілєр по части. Іранський початок Скитів докладно доводив вже Цайс — Die Deutschen und die Nachbarstamme с. 285 sg., головно етнольогічними подібностями. Лїнґвістичний звязок Скитів з Іранцями доведений був докладно працею Мілєнгофа Uber Herkunft und Sprache der pontischen Skythen und Sarmaten — Monatsberichte der Berliner Akademie 1866 (передруковано з додатками в т. III його Deutsche Altertumskunde). Дальшим важним придбаннєм для сїєї справи були працї московського професора Вс. Міллєра, що виходив з спеціальних студий над Осетинами — Осетинскіе этюды т. III, 1887, Эпиграфическіе слЂды иранства на югЂ Россіи Журналъ Мин. Нар. Просв. 1889, IX (в скороченню війшло в Осет. эт.) і йогож етнольоґічна студия: Черты старины въ преданіяхъ и бытЂ Осетинъ ibid. 1882, VIII. Сам Мілєр одначе уважає Іранцями напевно тільки Сарматів і західнїх, оселих Скитів, а східнїх, кочових віддїляє від них, хоч всї докази їх урало-алтайства признає нестійкими. Факти з історії культури і штуки, що в кождім разї вказують на тїсні звязки скитсько-сарматської людности з Іранцями передньої Азії, піднесено в згаданій працї Толстого і Кондакова т. II. Далї мушу згадати цитовану вже вище розвідку Томашка Kritik der altesten Nachrichten u Skythischen Norden і йогож статю в Ausland 1883 ч. 36, Soltau Zur Eklarung der Sprache der Skythen, Berlin, 1887, Соболєвського Einige Hypothesen uber die Sprache der Skythen und Sarmaten (Archiv, XXVII, 1905) і студію Маркварта (Marquart): Uber einige skythisch-iranische Volkernamen, в його Untersuchungen zur Geschichte Erans, II (Philologus, 1907).

3. Держава Германаріха і Днїпровий город Ґотів. Досї дуже мало зроблено для відповідного зрозуміння Йорданової лєґенди про Германаріхову державу. Правда, ще Кепке (Koepke Deutsche Forschungen с. 104 і далї), потім Бессель (I. с. с. 156 — 7) пробували відріжнити те що належить в сїй лєґендї народнїй сазї і те що пішло з її лїтературних перерібок у — Касіодора і Йордана. Реєстр народів вони уважали пізнїйшим лїтературним розвитком слів леґєнди, що Германаріх підбив богато північних народів, і виключали з сього тільки Герулів і Словян — Венедів, припускаючи, що про них могла згадувати і сама саґа. На жаль сей здоровий, критичний погляд на Германаріхову лєґенду, як і скептичні увага Ґріма (Die deutsche Heldensage с. 8), Шафарика (I. 18. 7), Пальмана (I с. 46 і далї) не знайшли дальшого розвитку в науцї. Констатуючи недорічности в сїй лєґендї, учені все ще не відважують ся попрощати ся з Германаріховою лєґендою і що найбільше — пробують її поправити ріжними поправками і штучними поясеннями; на такім ґрунтї стоять напр. Вітерсгайм П ² с. 2 sq., Мілєнгоф II с. 83, Dahn Urgeschichte 544 I с. 230, Кауфман Deutsche Geschichte I с. 102 — 3, Браунъ Розысканія с. l, Marquart Osteurop. Streifzuge c. 378, Л. Шмідт Geschichte d. deut Stamme c. 99 і далї i Allg. Gesch. d. German. Volker c. 88 й ин. (Загальний погляд на Германаріхову лєґенду і лїтературу її див. Paul Grundriss der germanischen Philologie III ² гл. XIV § 39 — 43, Jireczek Deutsche Heldensade, 1898). Старання дослїдників і досї звернені майже виключно на відшіфрованнє покручених назв підбитих народів. Уже Цайс (op. с. 688 і далї) добачив назви Веси, Мери, Мордви й Черемисів в Йорданових Vasina, Merens, Mordens, Imniscaris, i закінчення ens, ans толкував як ґотські наростки многого числа. Сею дорогою пішли й пізнїйші дослідники, приймаючи в значній части його толковання та пробуючи поправити иньші імена сього ряду. Так Коскінен Tiudos in Aunxis толкував як Чудь на Aunus (Aunuksenmaa), між Ладожським і Чудським озером, — толкованиє, прийняте й Мілєнгофом, але відкинене Снельманом. Мілєнгоф (II с. 74 і далї) в Goltescytha бачив Scuti Адама Бременського — словянську Чудь, в Broncas Пермь (Біармію, ґот. Bermans). Мариварт Rogastadzans толкує як ґотський переклад Птолємеївих ????????? — мешканців Поволжя (Rha). В Navego колись бачили навіть Новгород.

Нову дорогу вказав у сїй справі Теодор Ґрінберґ в своїй статї Ermanariks Volker (Zeitschrift fur deutsches Altertum, т. 38, 1895). Він став на тім становищу, що сей ряд, бувши уривком чи цитатою в якоїсь піснї, містить не самі ймення, а й епітети. Свої обяснення дає він більше прикладу, і такий самий безпретенсийний характер має проба реставрації рітмічної цїлости сєї цитати:

scythathiudos inaxungis

uasinobrocans merens mordens

imniscans rogastadzans

athala ubegenascolda.

Се мало б значити: „Скитські народи, що їздять на возах, мешканців лук — Мерян і Мордвян (або й тут Ґ. готовий бачити епітети), мешканців рівнин — пустельників, народи обовязані до військової помочи.“ Та саме толкованнє — річ другорядна, але основна ідея — звести більшість слів сього ряду до епічних імен, а цїлий ряд — до поетичного уривку, дуже цїнна. При тім виникає питаннє, чи в своїм прототипі ся фраза вязала ся з Германаріхом? Се можливо, але так само могла вона бути звязаною з ним доперва в лїтературній редакції Германаріхової лєґенди. Друге, ті реальні ймення народів, які б знайшли ся в сїй фразї — наскільки про них можна думати, що вони дїйсно стояли під зверхністю Ґотів коли небудь, за Германаріха чи в иньшім часї, обо війшли сюди принаймні через спомини про якісь війни і конфлїкти з Остґотами, а не 545 притягнені просто з повітря, з чутки, для декорації, як ріжні реальні і лєґендарні народи пізнїйшої Олександрової лєґенди? На жаль, новійші дослїдники не зважали на сї сторони питання, й інтересна проба Ґрінберґа не зробила на них відповідного вражіння, так само як і давнїйші вказівки здорового історичного скептицизму. Признаючи глубокі впливи пізнїйшого поетичного оброблення на Германаріхову лєґенду в Йорнандовій версії, вони одначе слїпо держать ся традиції на пунктї полїтичної могутности Германаріха і як я сказав, — головну увагу звертають на дешіфрованнє народів записаних сею лєґендою йому в піддані, а не на критику традиції в сїм пунктї.

Про „Днїпрову столицю“ Германаріха найбільше говорить Hervararsaga (Antiquites russes I с. 196 і новійше виданнє: Det norske oldskriftselskabs Samlinger, XVII, 1878). В нїй виступає Hlodr, нешлюбний син короля Гейдрека що панував в Рейдґотії аж до Harvadhafjoli (толкують хорватські, або карпатські гори, вар. havada — стрімкі гори), а столицею мав „Днїпровий город“. По смерти Гейдрека вимагає він від його спадкоємця і сина Анґантира, аби віддав йому половину батьківщини: жадає „(половину) того великого лїса, що зветь ся Myrkvidhr (темний лїс), ту святу могилу, що лежить при шляху (варіант: в Ґотських краях), ту гарну скалу в Днїпровських місцях, половину замків що мав Гейдрек.“ Але ся саґа досить пізня, може XII — XIII в. (вона має ріжні варіанти, пізнїйші й давнїйші частини, докладно час її утворення не звістний, але пізнїйший характер не підлягає сумнїву). Стара пісня про Атилю — Atla-Kvidha, правда, теж каже про „днїпровські місця, славний лїс, званий у людей Темною дібровою“ (Antiqu. russes I с. 35), але сї слова уважають ся пізнїйшою інтерполяцією, і на те є деякі причини. Пізнїйша пісня про Hiod’a i Angantheow, оперта на Hervararsaga, поясняє се означеннє докладнїйше: „Славний лїс, що зветься Темною дібровою, та свята могила, що стоїть в землі Ґотів, та славна скала, що стоїть в Днїпрових місцях.“ Й тут, як бачимо, вказівки не йдуть далї загальних прикмет, що хіба гіпотетично можуть прикладати ся до Київа, його печер і гір (мовляв Аскольдової могили). Крім того Віґфусон поправляв в Hamdismal, піснї, що на його, думку, своїм змістом могла належати до VIII — IX в., хоч по мові пізнїйша, в однім вірші слово diupa (djupr — глубокий) на Danpar, і читав: „вони побачили палату Ґотів і кручі берегів Днїпра.“ Але ся поправка занадто довільна, щоб могла що небудь значити. Таким чином бачимо, що всї згадки про „Днїпровий город“ занадто загальні, аби можна було з певністю бачити в нїм Київ, і якісь хоч трошечки докладнїйші (хоч все ще дуже загальні) вказівки на Київ маємо в памятках пізнїх, з часів, коли Київ був світовим містом, і для того під „Днїпровим городом“ могли самі співцї його розуміти. (Додам, що ґраматична аналїза 546 „Днїпрового города“ вказує, що се властиво не город на Днїпрі, а город якоїсь мітичної особи, званої Danpar або навіть Danp, і вона могла бути принаджена до Днїпра по созвучности).