Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер (книга читать онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Отож Ерагон, Сапфіра та Арія стали по черзі нападати на бородатого чарівника, але жоден з їхніх ударів так і не досяг своєї мети. Нарешті, після кількох ударів Вершник почув, як під його мечем щось хруснуло — Брізінгр таки опустився на голову чарівника. Повітря перед Ерагоном затремтіло, і тієї ж миті юнака пройняла страшенна слабкість. Очевидно, надто багато сили пішло на те, щоб захистити себе від невідомого закляття. Напад слабкості тривав усього кілька секунд, але залишив по собі легке запаморочення. Ерагон скривився і змушений був знову вдатися за енергією до пояса Белотха Мудрого.
Смерть товариша ніяк не вплинула на двох інших чарівників. Вони ще з більшою швидкістю почали промовляти свої заклинання. Жовтава піна виступила в кутиках їхніх ротів, слина потекла їм із губ, їхні очі стали немов скляні, але вони не зробили жодної спроби чи втекти, чи відбиватися.
Тоді Ерагон, Сапфіра та Арія напосілись на другого чарівника — огрядного чолов'ягу із перснями на великих пальцях. Вони чергували різні удари, аж доки не виснажили його охоронних заклять. А коли він став безборонний, Сапфіра схопила його лапою й підкинула високо вгору. Чарівник відлетів, ударився головою об східці й затих. На цей раз ніякої магічної помсти не було.
Тоді Вершник рішуче рушив до жінки-чаклунки. Якраз у цей час грайливий пучок барвистого світла увірвався в кімнату крізь зламані віконниці й закружляв навколо чоловіка, який сидів на підлозі. Осяйні духи світились від якоїсь безмовної злості, утворюючи довкруж нього непроникну стіну. А той розкинув руки, так, наче пробував захистити себе, і голосно закричав. Повітря аж загуло від тієї потужної енергії, яку випромінювали мерехтливі кульки. Кислуватий присмак, чимось схожий на смак заліза, сповнив Ерагонів рот, а тілом йому побігли мурашки. Тим часом волосся на голові чаклунки стало дибки. Навпроти неї шипіла й вигинала спину Сапфіра — кожен м'яз на її тілі був напнутий, мов тятива.
І в цю мить страх пройняв усе єство Ерагона. «Ні! — подумки скрикнув він, відчуваючи нудоту. — Тільки не зараз… Не після всього, через що ми пройшли». Звісно, тепер Вершник був куди сильніший, ніж тоді, коли зіткнувся зі Смерком у Тронжхеймі, але ж і куди ліпше знав, якою небезпечною може бути Тінь. Тільки троє вояків за всю історію Алагезії зуміли вижити після поєдинку з Тінню: Лаетрі Ельф, Ірнстанд Вершник і він сам. Але тепер Ерагон не мав жодної впевненості в тому, що зможе повторити свій подвиг. «Блодхгарме, де ти? — подумки скрикнув Вершник. — Де ти? Нам потрібна твоя допомога!»
І тоді все довкола Ерагона знову кудись зникло, і він знову побачив світ очима Глаедра:
«Порожнеча… Біла порожнеча… Холодна-м'яка-небесна-вода стікала по лапах Глаедра після жаркого бою. Він обіперся на повітря, радіючи тонкому покривалу вологи, яка зібралась на його сухому-липкому-язикові.
Він змахнув крилами ще раз, і небесна вода розчахнулася перед ним, відкривши осяйне сонце й імлисту-зелено-коричневу-землю. Де це він? Не міг зрозуміти Глаедр. Він покрутив головою в пошуках Торнака. Маленький-червоний-птах-дракон летів високо-високо над Джилідом, значно вище, ніж міг літати будь-який птах, там, де повітря було тонке, а дихання — водянисто-туманне.
— Глаедре, пильнуй позаду! — крикнув Оромис.
Глаедр розвернувся, але він був надто повільний… Червоний драконі ударив його в праве плече. Удар був такий сильний, що він перекинувся. І все ж таки Глаедр устиг обхопити своєю єдиною передньою лапою те щипуче-розлючене-пташеня і спробував вичавити з його тіла життя, але Торнак звивався, немов справжній черв'як. Червоний дракон ревнув і таки зумів наполовину випручатись із обіймів Глаедра, а потім загнав пазури йому в груди. Глаедр вигнув шию й уп'явся зубами в задню ліву лапу Торнака. Він щосили тримав його, хоч червоний дракон пручався, немов спійманий дикий кіт. Гаряча-солона-кров наповнила пащу Глаедра.
А коли вони стали спускатись униз, до Глаедра долинув брязкіт мечів. То Оромис і Мертаг люто били в щити один одного. Торнак нахилився, і Глаедр побачив Мертага-сина-Морзана. Глаедрові здалося, що обличчя того чоловіка було перелякане, хоч дракон і не був у цьому певен. Навіть після тих довгих-довгих років, упродовж яких він був так тісно пов'язаний з Оромисом, йому все одно було важко розрізняти вияви почуттів цих двоногих безрогих і безхвостих створінь, з їхніми пласкими обличчями.
Аж раптом брязкіт металу стих.
— Будьте ви прокляті! — закричав Мертаг. — Будьте ви прокляті! Чому ви не з'явились раніше? Ви могли б допомогти нам! Ви могли б…
Здавалося, що Мертаг на мить вдавився власним язиком.
Глаедр здивовано форкнув, коли якась невидима сила різко зупинила їхнє падіння, майже струснувши його лапи з Торнака, а потім почала піднімати їх усіх чотирьох угору в небеса, все вище й вище, аж доки зруйноване-місто-мурашник під ними не стало всього лиш блідою невиразною плямою. Навіть Глаедрові було важко дихати в цьому розрідженому повітрі.
— А що робить те дитинча? — не зрозумів Глаедр. — Невже воно намагається вбити себе?
Нарешті Мертаг продовжив говорити, але тепер його голос був куди густіший і глибшим, ніж раніше. Він котився луною, неначе в якійсь порожній залі. Глаедр відчув, як луска в нього на плечах заворушилась, коли він упізнав цей голос… Це був не Мертаг. Це був давній ворог дракона…
— Так значить, ви вижили, Оромисе… Глаедре, — сказав Галбаторікс. Його слова звучали гладенько, немов у досвідченого оратора, а їхній тон був оманливо дружній. — Я вже давно підозрював, що ельфи приховують від мене дракона або Вершника. А ось тепер я відчуваю справжню насолоду від того, що мої підозри були таки небезпідставні.
— Іди геть, клятвопорушнику! — скрикнув Оромис. — Не буде тобі від нас жодної насолоди!
Галбаторікс захихотів:
— Ой, як грубо! Соромся, Оромисе-ельдо. Хіба ельфи за минуле століття встигли забути про свою славнозвісну ввічливість?
— Ти заслуговуєш на ввічливість не більше, ніж скажений вовк.
— Тьху на тебе, Оромисе! Пам'ятаєш, що ти казав мені, коли я стояв перед тобою й іншими старійшинами? „Лють — це отрута. Ти мусиш звільнити від неї свій розум, інакше вона зруйнує твою добру вдачу“. Тобі варто було б скористатися своєю порадою.
— Не тобі мене повчати своїм зміїним язиком, Галбаторіксе. Ти — мерзотник, і ми зробимо все, щоб тебе знищити, навіть якщо це коштуватиме нам життя.
— Але навіщо це, Оромисе? Навіщо тобі боротися зі мною? Мені дуже сумно, що ти дозволив люті зруйнувати твою мудрість. Ти ж справді мудрий ельф, Оромисе, може, наймудріший у всьому нашому ордені. Принаймні ти був перший, хто розпізнав те шаленство, яке пожирало мою душу. Адже саме ти переконав інших старійшин відхилити моє прохання про ще одне яйце дракона. Це було дуже мудро з твого боку, Оромисе. Звісно, марно, але таки мудро. А ще ти зумів якимось макаром утекти від Кіаланді та Формова навіть після того, як вони скалічили тебе, а потім переховуватись аж доти, доки всі твої вороги не померли. Усі, крім одного… Це дуже мудро, ельфе.
На якусь мить Галбаторікс замовк.
— Тобі немає потреби битися зі мною, — продовжив він далі. — Я й сам визнаю, що в молодості скоїв чимало жахливих злочинів, але все те давно минуло, і, коли сьогодні я думаю про кров, яку пролив, мене мучить сумління. Та й що ти отримаєш від мене? Я не можу змінити те, що вже зробив. Тепер мій найбільший клопіт — встановлення миру в Імперії, якою я володію. Хіба ти не бачиш, що я вже втратив жагу помсти? Лють, яка керувала мною так довго, уже згоріла дотла. Спитай себе, Оромисе: хто відповідає за ту війну, яка охопила зараз усю Алагезію? Не я. Це вардени спровокували її. З мене досить було правити своїм народом. А ельфи, гноми й усі інші нехай живуть собі, як хочуть. Та вардени ніяк не можуть заспокоїтись. Це вони викрали яйце Сапфіри, а значить, саме вони вкрили землю горами трупів. Не я. Ти був колись мудрим, Оромисе, і ти знову можеш стати мудрим. Облиш свою ненависть, приєднайся до мене в Іліреї. Разом ми могли б нарешті покласти край цій війні й розпочати еру миру, яка триватиме тисячу років або й більше.
