Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

— Ходімо. — Роланд підійшов до лівої стулки брами і повільно її прочинив. Він стояв на краю дзеркального подвір’я, довготелесий, худющий, у ковбойських джинсах, старезній сорочці, що вже втратила колір, і чудернацьких червоних ковбойських чоботях. — Побачимо, що нам скаже цей Чарівник Оз.

— Якщо він і досі там, — сказав Едді.

— О, я думаю, він там, — пробурмотів Роланд. — Так, він там.

І він неквапом подався до парадного входу, біля якого стояла порожня будка вартового. Інші рушили слідом, як сіамські близнюки прикуті червоними черевиками до власних відображень у дзеркалі.

Останнім за ними трюхикав Юк, уже призвичаївшись до своїх червоних пантофель. Лише раз він зупинився, щоб понюхати свою відображену в дзеркалі пичку.

— Юк! — гавкнув він на пухнастика, що плив під його лапами, і побіг за Джейком.

Розділ III

МАГ

Біля будки вартового Роланд спинився, зазирнув усередину і підняв з підлоги річ, яка там валялася. Його супутники, наздогнавши його, скупчилися навколо стрільця. Те, що вони здалеку прийняли за газету, справді виявилося газетою… хоч і старезною. Не «Топіка Кепітал Джорнел», жодних новин про епідемію, що викосила населення.

Під цим була фотоґрафія: Роланд, Едді, Сюзанна і Джейк перетинають дзеркальне подвір’я, так, наче це сталося не кілька хвилин тому, а вчора. Нижче йшов підпис: «Трагедія в Озі: мандрівники шукають слави, а знаходять смерть».

— Чудово, — сказав Едді, торкаючись Роландового револьвера, який носив на стегні. — Втіха і підбадьорення після довгих днів шарпанини. Як теплий чай у довбану холодну ніч.

— Не бійся, — мовив Роланд. — Це жарт.

— Я й не боюся, — відповів Едді, — але це трохи більше, ніж жарт. Я занадто довго жив з Генрі Діном і знаю, де жарт, а де знущання. Дуже добре знаю. — Він здивовано зиркнув на Роланда. — Сподіваюся, ти не образишся, але насправді переляканим виглядаєш ти, Роланде.

— У мене жижки трусяться, — просто і чесно зізнався Роланд.

Двері під аркою нагадали Сюзанні одну пісню, що була популярною років за десять до того, як її висмикнули до світу Роланда. «Я бачив око, що підглядало крізь хмару диму за Зеленими Дверима, — йшлося у пісні. — Коли я сказав: „Мене прислав Джо“, хтось гучно розреготався за Зеленими Дверима». [57] Але тут було двоє дверей, а не одні, та й у жодних не було замкової шпарини, крізь яку можна було б підглядати. І Сюзанна нікому не збиралася повідомляти пароль, що їй прислав Джо. Втім, вона нахилилася і прочитала табличку, яка висіла на одній з круглих дверних ручок. «ДЗВІНОК НЕ ПРАЦЮЄ, СТУКАЙТЕ», було написано на ній.

— Марний клопіт, — сказала вона Роландові, який і справді зібрався було постукати. — Це з казки, та й по всьому.

Едді трохи відкотив її візок назад, виступив уперед і взявся за одну з круглих ручок. Двері, навіть не рипнувши петлями, легко прочинилися. Він ступив крок уперед, всередину приміщення, що нагадувало тінистий зелений грот, приклав долоні рупором до рота і закричав:

— Агов!

Звук його голосу покотився кудись далеко і повернувся геть іншим — тихим, зніченим відлунням. Наче передсмертний стогін.

— Господи, — мовив Едді. — Нам точно треба заходити всередину?

— Якщо ми хочемо знову повернутися на Шлях Променя, тоді треба. — Збліднувши сильніше, ніж зазвичай, Роланд повів їх усередину. Джейк допоміг Едді припідняти Сюзаннин візок над порогом (блоком нефритово-зеленого скла) і завезти його всередину. На зеленій скляній долівці пантофлі Юка тьмяно спалахували червоним. Не встигли вони пройти десять кроків, як двері за їхніми спинами захряслися. Той грюкіт, який годі було з чимось сплутати, прокотився повз них і полинув далеко в глибини Зеленого Палацу.

Зали для урочистих подій не було, був лише склепінчастий, схожий на печеру коридор, якому, здавалося, кінця-краю немає. Стіни мигтіли слабким зеленим сяйвом. «Цей коридор — мов у тому кіно, — подумав Джейк, — де Лякливий Лев схарапудився, коли наступив на свого власного хвоста».

І, неначе для підтвердження достовірності, без якого Джейк цілком міг обійтися, Едді заговорив тремтячим (і більш ніж задовільним) голосом, що наслідував Берта Лара: [58]

— Стійте, друзі, я от що подумав — та не хочу я бачити того Чарівника. Я вас краще надворі підожду!

— Перестань, — докірливо сказав Джейк.

— Еестань! — погодився Юк. Він ішов за хлопчиком по п’ятах, обережно поводячи пичкою з боку в бік. Жодних інших звуків, окрім їхніх власних кроків, Джейк не чув. Та все ж він щось відчував, відчував звук, якого не було. Він подумав, що це передчуття нагадує споглядання дзвіночка, якому достатньо одного подиху вітру, щоб теленькнути.

— Вибач, — мовив Едді. — Мені правда прикро. А погляньте-но туди.

Приблизно за сорок ярдів від них зелений коридор усе-таки закінчувався вузькими і неймовірно високими зеленими дверима — заввишки, напевно, тридцять футів від долівки до загостреного стрілчастого склепіння. Джейк уже чув, що з-за цих дверей долинає безперервна монотонна вібрація. По мірі того як вони наближалися, разом зі звуком наростав і Джейків страх. Щоб подолати останні дванадцять кроків до дверей, йому довелося зібрати в кулак всю свою силу волі. Цей звук був йому знайомий: він чув його, поки біг із Ґешером підземеллями Лада і коли їхав із друзями на Блейні Моно. Монотонний стук-стук-стук слоутрансових двигунів.

— Кошмар якийсь, — тихо мовив він, і в його голосі бриніли сльози. — Ми повернулися туди, звідки почали.

— Ні, Джейку, — сказав стрілець, гладячи його по голові. — Не думай про це. Тобою заволоділа ілюзія. Тримайся, будь непохитним.

Напис на цих дверях був не з фільму. Тільки Сюзанна знала, що це вислів з Данте: ОБЛИШ НАДІЮ КОЖЕН, ХТО СЮДИ ЗАХОДИТЬ.

Простягнувши праву руку, на якій лишилося два пальці, Роланд потягнув височезні двері на себе.

За дверима відкрилася зала, що здалася Джейку, Сюзанні й Едді моторошним поєднанням «Чарівника Країни Оз» і Блейна Моно. Підлогу вкривав товстий килим (блакитного кольору, як у баронському вагоні). Саме приміщення нагадувало наву кафедрального собору, що здіймалася вгору, в непроглядну зеленувато-чорну височінь. Колони, що підтримували підсвічені стіни, були великими скляними контрфорсами зеленого й рожевого кольорів. Рожевий колір точнісінько відтворював корпус Блейна. Джейк побачив, що ці колони помережано безліччю зображень, і жодне з них не викликало приємних відчуттів. Вони тривожили око і непокоїли душу. Здавалося, що серед малюнків переважають обличчя, спотворені криком.

Попереду стояв єдиний предмет умеблювання в залі: величезний трон із зеленого скла, на тлі якого відвідувачі здавалися карликами або комахами. Джейк спробував, але не зміг визначити його розмір — не було з чим порівнювати. Він прикинув, що спинка трону могла сягати п’ятдесяти футів у висоту, проте з таким самим успіхом могло бути й сімдесят п’ять чи всі сто. На спинці був символ — розплющене око, але виведене червоною, а не жовтою фарбою. Від ритмічного пульсування світла око здавалося живим, билося, як серце.