На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читаем полную версию книг бесплатно .txt) 📗

І Фле­гонт Пет­ро­вич ши­ро­ко розп­лю­щив очі, роз­зя­вив ро­та й ніби ха­пав і вси­сав в рот свіже па­ху­че повітря, і рідна че­пур­на обс­та­ва в по­ко­ях, і сільська при­ро­да роз­бур­ка­ли в йо­му дріма­ючу по­етичність і да­ли по­етич­ну нап­ра­ву йо­го душі. В йо­го сер­це взру­ши­лось; він прис­ту­пив до жінки, узяв її за повні плечі, при­гор­нув до се­бе й щільно й міцно цмок­нув у чо­ло. Але Софії Ле­онівні чо­мусь став неп­риємний обнімок і поцілу­нок йо­го ро­же­вих пов­неньких уст… Інші ус­та ма­нячіли в її думці, інші мрії по­ру­ши­ла но­ва обс­та­ва в цій са­мо­тині, в цій глу­шині. Во­на бу­ла міська лю­ди­на, зрос­ла на да­лекій півночі й зовсім-та­ки не тя­ми­ла тієї сільської по­езії, що так натх­ну­ла ду­шу її чо­ловіка-се­лю­ка.

- А ти ка­за­ла ко­лись в Пе­тер­бурзі, що тобі од­на­ковісінько, де б не жи­ти, хоч би в сільській хаті, бо ти лібе­рал­ка й де­мок­рат­ка, - обізвавсь чо­ловік.

- Ат! дай мені покій з ти­ми сільськи­ми по­етич­ни­ми хат­ка­ми.

- Бач, які ви хитрі! Ти, мов­ляв, сер­це па­ни­чу, лю­биш хат­ки. І… я люб­лю хат­ки. Ти на хутір у ліс, і я ту­ди ж за то­бою.

- Одчепись ти од моєї душі з своїми жар­та­ми! Ет! Ви­га­дує бог зна що!

- Ти, па­ни­чу, на не­бо, і я з то­бою; ти в пек­ло, і я ту­ди ж! Еге, так? чи ні? Ти в ліс по опеньки, і я з то­бою, бо без те­бе ход­жу, блуд­жу, світом нуд­жу. Еге, так?

- Ти од тієї сільської по­езії не­на­че впив­ся або збо­же­волів.

В ве­се­лий без­робітний час Фле­гонт Пет­ро­вич ча­сом лю­бив трош­ки по­жар­ту­вать. З йо­го ти­хої та доб­рої вдачі ча­сом нес­подіва­но виг­ля­дав Го­голь, бо ма­ленький Го­голь хо­вається в кож­но­му ук­раїнцеві й ча­сом нес­подіва­но ви­зи­рає при спри­я­ючих обс­та­ви­нах та ви­пад­ках.

«Починає чо­гось ве­ре­ду­вать. Щось її тут не до шми­ги, та не знаю, що… Мо­же, ма­туш­ка ска­за­ла їй щось неп­риємне, мо­же, во­на розгніва­на за на­шо­го Пет­руш­ку, кот­ро­му діти на­да­ва­ли штов­ханів… Але як зна­ти людське сер­це? Як дізнаться, що в йо­му за­ми­кається?» - ду­мав мовч­ки Фле­гонт Пет­ро­вич, ос­ту­пив­шись од жінки та по­ход­жа­ючи по прос­торній світлиці.

Софія Ле­онівна дов­го сиділа мовч­ки за­ду­ма­на, навіть на­суп­ле­на, а далі засвіти­ла свічку та й пішла в спальню на од­по­чи­нок, не­на­че по­нес­ла свої мрії в за­хис­ний за­ку­то­чок, щоб їм ніхто не пе­ре­ба­ран­чав та не спо­ло­хав їх, як по­лох­ли­вих пта­шок в виш­не­во­му са­доч­ку.

Флегонт Пет­ро­вич зос­тав­ся сам в ве­ли­ко­му по­кої, роз­дяг­ся, ліг на ліжко й ку­рив без­пе­рес­тан­ку, по­га­сив­ши світло. Рідна обс­та­ва, свіже повітря во­ру­ши­ли йо­го ду­ми, до­ки не зміг сон міцний та ду­жий. І в сні йо­му вви­жа­лась чис­тенька світли­ця в батька та за­паш­не по­ку­тя, заквітча­не лас­кав­цем та гвоз­ди­ка­ми.

Другого дня вранці Софія Ле­онівна, при­че­пу­рив­шись пе­ред дзер­кальцем, пішла до Ольги Павлівни, щоб поз­би­рать по­роз­ки­дані по сто­лах дріб'язки сво­го уб­ран­ня. В от­ця Зіновія вже дав­ненько повс­та­ва­ли й чай вже дав­но ви­пи­ли, але са­мо­вар сто­яв на столі. Ма­туш­ка зап­ро­си­ла Софію Ле­онівну на чай. Ви­пив­ши по­хап­ком ста­кан хо­лод­но­го чаю, Софія Ле­онівна по­за­би­ра­ла усякі дріб'язки: дзер­ка­ло, шпильки та гребінці, взя­ла в ру­ки ко­роб­ку з ка­пе­лю­шем і хотіла йти до­до­му. Ма­туш­ка ще знай­шла зай­ву рин­ку та ско­ворідку й да­ла Софії Ле­онівні.

- От ще бу­де­те самі нес­ти та­ку нісенітни­цю. Дай­те лиш мені оту ку­хо­варську не­потріб та оте пу­за­те ко­роб­чи­ще. Я вам од­не­су, - обізвавсь Лев­ко.

- То й несіть. Все-та­ки бу­де для вас ся­ка-та­ка ро­бо­та, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

Левко заб­рав більші речі. Софія Ле­онівна за­ви­ну­ла дріб'язки в лис­ток га­зе­ти, і во­ни вдвох по­чим­чи­ку­ва­ли че­рез тік. Отець Зіновій з ма­туш­кою сто­яли ко­ло од­чи­не­но­го вікна і слідку­ва­ли за ни­ми очи­ма. Лев­ко пе­ре­са­див че­рез пе­ре­лаз Софію Ле­онівну, не­на­че пе­ре­ки­нув її че­рез тин, вхо­пив­ши під ру­ку. Потім, ки­нув­ши речі че­рез тин, сам вхо­пивсь обо­ма ру­ка­ми за кілки, підоб­гав но­ги і вмить не­на­че пе­ре­ки­нув свою гнуч­ку пос­тать че­рез пе­ре­лаз. Заб­рав­ши речі в од­ну ру­ку, він дру­гою об­хо­пив Софію Ле­онівну за стан і повів її сте­жеч­кою до шко­ли. Во­на не пру­ча­лась і навіть щільно при­ту­ли­лась до йо­го пле­чем.

Надворі бу­ло яс­но та га­ря­че, їх бу­ло вид­ко з вікон, як на до­лоні.

- Чи ти ба! Як обніма­ються! - ска­за­ла по­шеп­том ма­туш­ка до сво­го чо­ловіка. - Це гар­но! ні сти­да, ні со­ро­му їй не­ма! Лев­кові іграш­ки, а їй нес­ла­ва та со­ром.

- Як при­гор­тається до Лев­ка! А Лев­кові, пев­но, це й приємно. Він ла­ден же­ни­хаться з усіма мо­ло­ди­ми паніями й ли­ця­тись до усіх, в ко­го тільки по­ба­че гар­ненькі оч­ки. А твоя ятрівка гар­на з ли­ця, кат її не взяв! - ше­потів сти­ха отець Зіновій, щоб ча­сом з сто­ло­вої не по­чув Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Одже я бо­юсь, щоб і ця ча­сом не дре­ме­ну­ла до Пе­тер­бур­га, як дре­ме­ну­ла Ле­онідо­ва «Ме­ле­герія Сул­танівна», ко­ли ви­пад­ком стик­неться з якимсь пру­ди­ву­сом. Щось во­ни обидві ніби з од­но­го код­ла, од­ним ми­ром ма­зані, - ше­потіла ма­туш­ка.

- Наші бра­ти, ес­те­ти на вда­чу, люб­лять усе гар­не, бо ма­ють хист і тям­лять в цьому. Обид­ва при­род­жені ху­дож­ни­ки. Тим-то во­ни й поб­ра­ли собі жінок, вва­жа­ючи тільки на їх гар­ну вро­ду, а не на їх вда­чу, - го­во­рив отець Зіновій.

- Побрали б собі жінок от ту­теч­ки на Ук­раїні, то бу­ли б щас­ливі. Цих не тяг­ло б до сто­лиці в ши­ро­кий світ, і во­ни не ква­пи­лись би манд­ру­вать та йти в світи, а сиділи б до­ма та ха­зяй­ну­ва­ли. Ож по­ба­чиш, ож по­наз­ди­виш­ся! І ця сто­лич­на «Ме­ле­герія Сул­танівна», надісь, на­коїть ли­ха бра­тові, - го­во­ри­ла ма­туш­ка.

- А мо­же, то в їх у сто­лиці та­ка по­ве­денція, щоб вой­ду­ва­тись з па­ни­ча­ми та тро­хи не щи­паться, як роб­лять па­руб­ки та дівча­та. Мо­же, це в лібе­ра­лок та­ка по­ве­денція або по­шесть, що їм до впо­до­би, ко­ли па­ничі сми­ка­ють їх за ру­ки та ля­па­ють по до­ло­нях, - од­повіда­ла ма­туш­ка.

- Леоніде Се­ме­но­ви­чу! Чи ви пак взя­ли з со­бою крас­ки? Маю до вас ма­леньке про­хан­ня, - ска­зав отець Зіновій до гос­тя, як той всту­пив у кабінет.

- Аякже! Я завсігда бе­ру з со­бою на се­ло свої ма­лярські при­чан­да­ли, бо як уг­ляд­жу будлі-де гар­ненький по­етич­ний за­ку­то­чок, то не втерп­лю й за­раз зма­люю йо­го собі на пам'ятку, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Поновіть мені, будь лас­ка, старі об­ра­зи трьох свя­ти­телів. Це ті, що ми кла­де­мо на ана­лой пе­ред іко­нос­та­сом на­пе­ремінку в кож­ну неділю. Ба­би чис­то пос­ти­ра­ли шерст­ки­ми гу­ба­ми усі фар­би, а в нас храм на трьох свя­ти­телів, то ці об­ра­зи завж­ди кла­де­мо на ана­лой для па­рафіян, щоб во­ни зна­ме­ну­ва­лись.

- Добре. Біжіть до церк­ви та при­несіть ті об­ра­зи. Я піду в шко­лу та в од­ну мить і по­нов­лю їх, бо тут в по­ко­ях і душ­но, і мух си­ла. Му­хи по­роз­во­зять свіжі крас­ки. В школі й хо­лод­ненько, і му­хи ще не за­ве­лись. Там і діти не за­ва­жа­ти­муть, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

Отець Зіновій шви­денько по­чим­чи­ку­вав до церк­ви й не­за­ба­ром приніс три зчорнілі об­ра­зи, на кот­рих лед­ве бу­ло знать пос­таті свя­тих в не­яс­них обвідах.

Леонід Се­ме­но­вич заб­рав під пах­ву об­ра­зи, взяв палітру та пен­зель і пішов до шко­ли на ро­бо­ту. В школі са­ме пи­ли чан на причілку під гіллям ста­рої вер­би в хо­ло­доч­ку. Ле­онід Се­ме­но­вич пішов в шко­лу, пос­та­вив три об­ра­зи ряд­ком на столі, попідпи­рав­ши їх книж­ка­ми, і за­хо­дивсь по­нов­лять. Роз­ма­зав­ши крас­ки на палітрі, він шви­денько по­на­во­див жов­тою та жов­то­га­ря­чою фар­бою пар­чеві смуж­ки, по­за­мальову­вав ви­терті зе­лені та чер­воні ри­зи, підсвіжив ви­ди, а потім по­чав по­раться ко­ло митр, але замість митр він на­ма­лю­вав папські тіари.

Леонід Се­ме­но­вич не лю­бив ма­лю­вать об­разів. Отець Зіновій намігся з ро­бо­тою, ду­же нуд­ною для йо­го. За та­ким ма­лю­ван­ням йо­го бра­ла нудьга, і він роз­ва­жав се­бе жар­тов­ли­ви­ми до­дат­ка­ми на об­ра­зах; але це не по­ка­зу­ва­ло, що він був бо­гоз­не­важ­ник, як не бу­ли бо­гоз­не­важ­ни­ка­ми скла­дачі давніх ве­ли­код­них ку­мед­них ук­раїнських віршів, ні їх чи­тальни­ки та слу­хачі.