Обвал - Мушкетик Юрий Михайлович (лучшие книги читать онлайн txt) 📗
Вікна чомусь були темні. Я запитав його про це. Вгп відказав не одразу.
— Дружина... Ну, вона лікується. А діти в баби, в селі.
— Що в дружини?..
— Задавнена хвороба.
Він не хотів говорити на цю тему.
Я подякував за запрошення, попрощався й пішов. Думав про Аркадія Васильовича. Хто він такий? Що за чоловік? Він не захотів говорити про дружину. Вона або тяжко хвора, або вони з нею не живуть.
По дорозі до готелю знову обмірковую моральний бін оцих моїх походеньок. Знаю, добре знаю, що йду на червоне світло, а отже, йду й приймаю Рогового та Онищенка в себе. Кілометри обмильної філософії, кілометри попсованих дротів, а суть, врешті, одна. І я її жодного разу не висловив категорично. І, мабуть, не висловлю. Як по висловлюють тисячі й тисячі людей, мільйони й мільйони. Ще ніхто не зізнався на землі, що він чинить непорядок. Мабуть, жодна людина по прожила на світі, щоб по зірвати, бодай помилково, бодай бездумно хоч одного колосочка на чужому полі. От маєте перше виправдання. Далі можна знайти інші, більші, послатися на чиїсь приклади. Шкала ця — безкінечна, і сказати напевне, в якому місці ти стоїш між нулем і безкінечністю, просто неможливо. А все-таки хоч приблизно?
Вперше ти оце так відверто ступаєш за демаркаційну лінію чи не вперше? Ну, не бійся, подивися чесно в очі правді. Ось хоча б таке: у тебе в клініці сотні хворих. За найвищими людськими законами ти мав би однаково лікувати всіх. Для тебе не повинно бути — кращий і гірший спеціаліст, начальник і рядовий товариш і незнайома людина. А насправді? Чи можеш ти лікувати всіх однаково? Є дефіцитні ліки, які дорого коштують і які важко дістати, всім ти їх дати не можеш. Кому вони потрапляють: хто потрібніший суспільству, у кого більший блат, кому симпатизуєш сам чи від кого залежніший? На твоїх плечах цей вантаж, який може зігнути до землі чемпіона з штанги.
Я несамохіть підводжу голову: може, в чомусь і помиляюся, але несу цей вантаж чесно. В чомусь я відступаю від отого вселенського правила — любити всіх однаково й страждати за всіх однаково: матері, в якої діти, інвалідові війни — ті ж ліки насамперед, побільшена увага також батькові, який годує велику сім'ю, юнакові, що тільки вступив у життя... Либонь, я роблю тут щось і неправильно, але докорів сумління не відчуваю. Можливо, якби я вірив у бога, для якого всі люди рівні і який один знає, хто йому бажаніший, я робив би інакше. Але в бога я не вірю (проте не люблю тих, які насміхаються над людьми релігійними) й звітуюся тільки перед власною совістю. Тут, здається, все гаразд. Я це отримав завдяки своїй професії жодного метра, жодного кілограма дефіциту в крамниці чи продмазі, і ніяких інших вигод особисто для себе чи для моєї родини. Я того не маю, хоч у місті й справді є чимало людей, які не залежать від мене, але бояться мене. Суми і тюрми, а ще лікарні не зарікається ніхто. Принцип “знайся кінь з конем” я також не сповідаю. Хоч нині це прислів'я дехто знову оживляє. Отже, там моя совість не квилить. А ось тут? А ось тут чимось я вже поступився. Але намагатимусь не заходити за демаркаційну лінію далі.
Вдома застаю розпанікованого Едика. Він не може розв'язати дві задачі. Два типи задач. До однієї взагалі не зиае як підступитися.
— Хотів їй продиктувати, щоб вона сходила до Миколи Стратоновича, а її немає, — казав він, зле поблискуючи голубими очима.— Де вона шльондрасться!
Микола Стратонович — вчитель математики, у якого Едик брав уроки. Едик зорієнтувався швидко й правильно, а от щодо Люби...
Ми подзвонили додому ще раз об одинадцятій. Телефон не відповідав.
— Нічого, я подзвоню удосвіта, — заспокоював Едика. — В нас у запасі ще цілий день.
— Ось я приїду додому, я їй видам, — пообіцяв Едик.
Я лежав на своєму матраці біля вікна й дивився на химерну квітку, яку витворило на стелі світло вуличного ліхтаря. Три великі пелюстки, і три маленькі, і два кружечки посередині. Я таку кв'ітку десь бачив, але не пригадаю, до. Здасться, в якомусь розарії чи дендрарії. Принаймні по в своєму саду і не серед квітів, які ростуть у вазонах нашої квартири.
У вазонах, які стоять в нашій квартирі. У вазонах... “Вона десь шльондрається”. Боже, яко страшне слово з вуст сина!
Але ж хіба не справедливо? Хіба не час тобі відкрито подивитися в очі правді? Нащо ти її примазуєш, приплішовуєш, як погані майстри тріщину на будинку? “Життя дало тріщину”. Вульгарна, збита фраза. Але знову ж — так воно й є. Тріщина появилася років два тому. Ні, по-справжньому — рік. Коли приїхав цей... капловухий... Полоса. Ні, капловухий — ти сам. А Полоса — хитрий, авантюристичний, хвастовитий, самовпевнений. І... веселий, дотепний. Куди подінешся від правди — це так. Люба й раніше ходила до свого залізничного хору. А з його приїздом... почала бігати. Щоправда, хор загримів. На всю область. І загриміло твоє життя. “Ви — П'єха. У вас — талант”. А вона, дурепа, вірить. Ще й виявився я у всьому винуватим. Буцімто це під моїм впливом поступила па заочне відділення фармацевтичного інституту. “Ти мене втягнув у свою медицину”. Але ж вона не збиралася поступати до консерваторії. І взагалі нікуди не збиралася поступати після десятого класу. Умовив. Сидів з нею ночами над підручниками. “Ти загубив, убив у мені талант. Талант солістки. Але я й зараз... Під таким досвідченим керівництвом...”
Здуріла жінка. В сорок п'ять років здуріла... Хоч, якщо сказати правду, рецидиви помічав і раніше. Але глибоко приховані.
У неї все глибоко приховане. Жодна людина в світі не розгадає моєї Люби. Й не розгадає ніколи. Я з жахом, із справжнім жахом здираю з очей полуду. Всі, рішуче всі бачать в ній іншу жінку. Завідуючу залізничної аптеки Любов Степанівну Кириченко, струнку, тонку станом, квітучу жінку, жінку коректну, інтелігентну, ввічливу й спочутливу та добру. Вона вміє спаралізувати нахабу одним слоном, иднилі поглядим, вона відтручає, пе підпускає до себе всю ту мерзоту й па крок, і водночас попа так защебече, з такою самовідданістю кинеться виконувати терміново замовлення, що всі мої знайомі засипають мене дифірамбами на її адресу. Всі мої приятелі заздрять мені, Люба кожному знайде привітно слово, порадить прочитати цікаву книжку, розпитає про здоров'я дружини та дітей. Вона сама вірить у свою доброту, щирість і справедливість. Їй ніколи не доводилося жити на біді та лободі, стояти на гострому прузі. Кілька разів ставала на менших пружках. І тоді вилазило назовні все те, що було приховане під позолотою. Випливали назовні мстивість і чварливість, навіть підступність, погорда, схильність обмовляти людей. Обмовляти переді мпою і перед своїм начальством. Я не раз утримував її від цього.
Коли вона зривалася, то не милувала ні правого, ні винуватого. Ті бурі гриміли тільки в нашому домі, через дах вони не перехлюпували. Минала гроза, й вона знову одягала шати люб'язності, доброти, спочутливості. Ні, не одягала... Вона справді вірить, що — добра, щира, хоч і строга. Мабуть, я надто причіплнвий до неї нині. Я знервований, розтривожений ревністю й зараз можу виступити тільки прокурором, суджу за зачиненими дверима, без адвокатів і свідків. Бо чому б тоді я з нею живу! Чому ми не розлучимося?
Чому живу? Не знаю. І чому не розлучаємося — теж. І, мабуть, вже не розлучимося. Я люблю її за все. За рвійність, гостроту, навіть за лукавство і мінливість. Я все розумію, але не можу нічого вдіяти з собою. Колись я сподівався, що перевиховаю її. Тоді я був молодий і наївний, я не знав, що найміцпіший на землі сплав — людська душа — не піддасться перековці. Тепер я переконую себе, що оцей її шал — випадковіш і скороминучий. Якби таке сталося на початку нашого життя, я не вагався б і хвилини.. Тоді я кохав її шалено, й ревнував так само шалено, і якби не вбив, то розлучився б напевно. А тепер я вже, як той корч, що обріс молодими пагонами, мохом і грибами. Здвигни його, порушиш і молоду порість, а сам корч струхлявіє дуже швидко.
Розмірковую так, а щось пече в голові, неначе туди хтось увіткнув розпечений цвях, і важкі неприємні струми пробігають по тілу.
