Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗

Штурмувати міста половці не вміли та й не мали відповідної для цього техніки – стінобитних машин, пороху. Розоривши околиці, вони брали в облогу місто, намагаючись взяти його змором. Якщо це не допомагало, йшли геть. Але найбільшу небезпеку половці, хоч як це не дивно, являли в якості спільників руських князів у їхній боротьбі між собою та за київський стіл…

Про ці чвари-розбрати (на мові літописця «котори») між князями руськими (часом і між братами, батьком та синами) розповідає і Нестор у своїй «Повісті минулих літ». Зокрема й під роком (літо) 1079:

«…то знов почалися чвари, Ярополк виступив проти удільних князів і, не дійшовши до Звенигорода, був убитий проклятим нерадивцем, якого напоумили злі люди, лежав Ярополк на возі. І його проткнули шаблею. І тоді підвівся Ярополк, висмикнув із себе шаблю і скрикнув:

– Ох, таки спіймав мене ворог…»

«В літо 1095. Предивне чудо трапилося в Полоцьку, вночі стояв тупіт, щось ніби стогнало на вулиці, і рискали якісь тіні – подоби людей, коли хто виходив із дому, щоб подивитися, одразу на того незримо нападала моровиця, і він умирав од неї. І ніхто не насмілювався виходити за ворота. А потім і вдень мчали коні, однак їх не видно було. А було видно лиш копита коней, і уражали вони мором людей у Полоцьку і в навколишніх землях. Того ж літа знамення було в небі – ніби круг стояв посеред неба превеликий (у 1091 році було велике кільцевидне затемнення сонця – В.Ч.). І того ж літа засуха була така, що вигорала земля, і багато лісів спалахнули самі, і болота, і війна велика була. І половці сунули звідусюди, взяли три міста і багато сіл взяли по обох берегах Дніпра того ж літа, коли Всеволод полював на звірів за Вишгородом, і вже були закинуті тенета, і гукані гукнули, упала зоря, мов превеликий змій, із неба, і жахнулись всі люди, в ті ж часи земля стугнула так, що багато хто чув. Усе це коїлось тому, що помножились гріхи наші і неправди…»

У ті часи були постійні епідемії, засухи, неврожаї та інші стихійні лиха. Але ж і Нестор був правий, кажучи про те, що тоді багато було гріхів і неправди на Русі з-за тих братовбивчих котор. Як ось хоча б і в цьому повідомленні: «…горе йому (Всеволоду) було од племінників його: бо почали дозоляти йому, один вимагати наділу: а інший іншого, він же, щоб змирити їх, роздавав їм землі…»

Так дробилася колись сильна єдина Русь, так кувалася руками своїх же її поразка… А тим часом «половці… пустилися воювати й спустошувати землю, і стояв плач великий на нашій землі, опустіли села наші й міста наші, і були ми гнані ворогами нашими…»

1095 рік. «Прийшов Боняк з половцями до Києва в неділю увечері і повоював навколо Києва, підпалив дім княжий на Берестовім…»

Того ж року, як повідомляє літописець, «знов прийшов до Києва Боняк безбожний, шолудивий, потайки, мов звір хижий, зненацька. І мало в місто не ввірвалися були половці; запалили оболонь перед Києвом і спалили монастирі й села. Прийшли погані і до монастиря Печерського, коли ми по келіях відпочивали після заутрені… І гукнули гуком бойовим біля монастиря, і поставили два стяги перед ворітьми монастирськими. А ми бігли поза дворами, а інші сховалися на хорах кам’яної церкви Успенської.

Безбожні сини вирубали ворота монастирські і пішли по келіях, виламуючи двері, і виносили, коли щось знаходили в келії. Потім спалили будинок святої володарки нашої Богородиці, і прийшли до церкви, і підпалили двері, які на південь улаштовані, і другі – на північній стороні, і влізли у притвор біля гробу Феодосія, засновника Печерського монастиря, хапали ікони, запалювали двері і оскверняли віру нашу, кажучи:

– Де бог їхній? Хай допоможе їм і врятує їх! – та інші богохульні слова говорили, насміхаючись. Тоді ж запалили «Красний двір», який поставив благовірний князь Всеволод на горі Видубицькій. Все це окаянні половці запалили вогнем і вбили декілька чоловік із братії нашої. Хай же стануть вони колесом, хай стануть вогнем перед лицем вітру, щоб погнало їх геть бурею, а обличчя покрило їм досадою! Звідки вони прийшли на землю Руську, вороги наші – печеніги, торки і половці?…»

Візантійський історик писав, що половці являли собю велику небезпеку для Київської Русі. Вони були ще страшнішими за печенігів, бо переважали їх чисельністю. Їх військова тактика відзначалася блискавичністю набігів.

«В одну мить половець близько, і ось уже нема його. Налетівши, він стрімголов хапається за повід, підганяє коня ногами і бичем, і вихором несеться далі, немовби хоче перегнати найпрудкішу птицю. Його не встигли угледіти, а він уже зник з очей».

І з’явилися у тих багатих на трави і, здавалося, безмежних, вільних степах кургани-могили, а на них забовваніли половецькі кам’яні баби. Монах Рубрук, посол французького короля, який в середині XIII ст. проїжджав через половецькі степи, писав: «Комани насипають великий горб над померлим і ставлять йому статую, обернену лицем до сходу, яка тримає у себе в руці перед пупком чашу». Це були зображення обожнюваних предків родоплемінної знаті, що їх кочівники шанували і здійснювали перед ними жертви.

Вже в XI столітті в кочівників хоч і зберігався родоплемінний устрій, проте почали складатися феодальні відносини у їхній початковій стадії. Воїни, глави сімей, займали привілейоване становище, почали з’являтися багаті, що їх називали беями. А над главами сімей стояли беки – глави роду. У свою чергу, роди об’єднувалися у племена (орди), що їх очолювали солтани. Союзами племен правили хани. На той час вже почали складатися й утверджуватися два племінних союзи – дніпровський і донський. І степовики-скотарі опинилися в залежності від кочової аристократії – від беків, беїв, солтанів. Хани із своєю знаттю розподіляли пастівники, встановлювали кочові маршрути і зимівки. Найкращі землі забирали собі феодали, адже їм належали і найбільші стада худоби, вони мали й найбільші комонні війська. (А втім, кожний кочівник був воїном – збиратися у похід їм було просто: день-два – і вже орда комонників на марші). Академік Рибаков писав про ті часи: «Лицарська Русь і тривожний, недобрий степ. Степ, повний тупоту та іржання кінських табунів, дими становищ, скрип возів; рискають вовки, кружляють над Полем хижі птахи, хмарами йдуть незліченні війська половецьких ханів».

Сутичок вже було не уникнути. У вересні 1068 року половці на чолі з ханом Шаруканом вперше нападуть на Русь і розіб’ють війська синів Ярослава Мудрого. Але вже в листопаді русичі на голову розіб’ють степовиків (об’єднавши свої сили) і захоплять в полон самого Шарукана.

Сутички, битви і взагалі жорстока боротьба з кочівниками тривала аж до початку XIII ст. Руські дружини успішно відбивали напади кочівників, самі ходили у їхні степи й отримували перемоги, але…

Але тільки за умови об’єднання, за умови, що князі виступали усі разом, єдиною раттю. Та навіть кількох князів об’єднані сили брали верх. Так, наприклад, у 1095 році київські і переяславські полки проникли в глибину Половеччини і завдали нищівної поразки степовикам.

Особливо успішні походи проти половців здійснював у роках 1103, 1107, 1111 великий київський князь, видатний Володимир Мономах. Його раті проходили всю Половеччину – аж до узбережжя Азовського моря, де були зимові кочівки степовиків. Зрештою немирний степ був підкорений. Від одного лише імені Мономаха, як свідчать літописи, «трепетаху вся страны (половецька) и по всем землям изиде слух его».

Але відразу ж по смерті Мономаха (1125 р.) почалися княжі міжусобиці, що завжди щедро родили на Русі отруйним зіллям, почали знесилювати Русь, і половці знову кинулися грабувати прикордонні землі слов’ян.

Це сьогодні вже, ледь чи не поетично (з моторошним, однак, відтінком) пишуть про ті лихі і тяжкі для Русі часи, коли вже й питання поставало: бути їй чи не бути державою з народом руським.

«Київська Русь виникла на околиці культурно-християнського світу, на березі Європи, за яким простиралось безбереге море степів, що слугували воротами Азії. Ці степи зі своїм кочовим населенням і були історичним бичем для Давньої Русі. Після поразки, завданої Ярославом печенігам у 1036 році, руські степи на якийсь час очистились, але слідом за кончиною Ярослава з 1061 року почалися безперервні напади на Русь нових степових її сусідів половців (куманів). З цими половцями Русь боролась затято в XI і XII ст. Ця боротьба – головний предмет літописних сказань і богатирських билин. Половецькі напади залишали по собі страшні сліди на Русі. Читаючи літописи того часу, ми знайдемо в них скільки завгодно яскравих барв для відображення лих, яких зазнавала Русь із степового боку. Полишалися ниви, заростали травою і лісом; де паслися стада, там поселялися звірі. Половці вміли підкрадатися до самого Києва; в 1096 році хан Боняк «шолудивий» ледь не увірвався в саме місто, захопив Печерський монастир, коли монахи спали після заутрені, пограбував і спалив його. Міста, навіть цілі області порожніли. В XI ст. Поросся (край по річці Росі, західного притоку Дніпра нижче Києва) з часів Ярослава було добре заселеним краєм. Там мешкало змішане населення: поруч з полоняниками ляхами, яких саджав там Ярослав, селились руські вихідці і мирні кочівники, торки, берендеї, навіть печеніги, які врятувалися від половців і пристали до Русі для боротьби з ними. Ці мирні інородці вели напівкочовий спосіб життя: влітку бродили сусідніми степами із своїми стадами і вежами (шатра чи кибитки), а взимку на час небезпеки ховалися у своїх захищених становищах і містах по Росі, що були сторожовими воєнними поселеннями на степовому прикордонні. Руські, на відміну від диких половців, звали їх «своїми поганими». Мешканці Поросся жили в постійній тривозі від нападів зі степу. Зрештою, вони полишили місто Юрівськ і пішли до Києва – половці спалили опустіле місто. Ще більших небезпек зазнавала сусідня зі степом земля – Переяславська: по тамтешніх ріках Трубежу, Супою, Сулі, Хоролу відбувалися чи не щорічні (в деякі роки й неодноразові) зустрічі Русі з половцями – край той поступово, але неухильно, порожнів. Життя було непевним, повним тривог і лих. А тут ще й міжусобиці княжі, що росли з року в рік. Виникало питання: чи можна жити за таких умов? (Кияни, благаючи князів припинити чвари, скаржились: «Допоки таке буде творитися? Нам нічого більше не залишається, як запалити свій град і піти в грецьку землю!»). Русь виснажувалась в боротьбі з варварами. Ніякими угодами не можна було стримати кочівницьке хижацтво, що було їхнім звичним промислом. Мономах, наприклад, уклав з ними 19 «мирів», передав їм чимало добра й худоби – і все марно. [10] Аби жити в мирі, князі одружувалися на ханських дочках, але тесть, як і раніше, грабував землі свого руського зятя. Русь окопувала свої степові кордони валами, огороджувала їх ланцюгом острожків і воєнних поселень, влаштовувала походи в самі степи, дружинам в прикордонних зі степом краях доводилося чи не постійно тримати своїх коней за повід в очікуванні походу. В цій виснажливій боротьбі почали з’являтися богатирі. Але й вони нічого не могли зарадити. В одному старовинному географічному описові південно-західної Русі XVI ст. автор зображує якусь місцевість між Переяславом і Києвом у вигляді богатирського цвинтаря: «А тут богатирі кладуться руські». До смерті Мономахового сина Мстислава (1132) Русь ще з успіхом відбивала половців від кордонів своїх і навіть іноді вдало проникала в саму глибину половецьких степів, але з його смертю їй стає не під силу стримувати натиск кочівників, і вона починає відступати перед ними. Найбільше від цього страждало сільське населення на прикордонні, не прикрите від нападників фортечними валами…