Повний місяць - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги бесплатно полные версии TXT) 📗
— Балабан же, хто… Напружив бродяг, кігті рвонути вийшло, прикрили старого. А бач, дарма на себе надіявся. З ним ми б далеко не зайшли, Офіцере. Баласт, гиря. Вдвох проберемося швидше. Сухарі є, маза твоя про сплав водою реальна, впрягаюся. Нам до Солікамська дійти, люди чекають. Є ще в старого можливості на волі… Тобто, були. Ксиви змайструють — не підкопаєшся. Далі — воля, зведу тебе з людьми. Жора Теплий мені кореш. Краєм вуха почув, де він може бути, туди пробираємось. Прийме, як рідних. Аби вибратися звідси, а ми виберемося, Офіцере, нас же…
Відштовхнувшись ногами від землі, Вовк стрибнув.
Тюрма, етап і табір не встигли забрати решту сил. Хоч Голуб виглядав міцнішим, та на боці Ігоря грала несподіванка. У русі встиг перехопити руку з заточкою, повалив щербатого на спину, притиснув вагою тіла, кілька разів ударив зап'ястком, намагаючись вибити зброю — і вибивши її. Відволікся для спроби перехопити. Цим дав Голубу фору — коліно тут же вдарило знизу між ніг, не сильно, але відчутно. Тупий біль змусив Ігоря ослабити хватку. Голуб скинув противника з себе, відкотився, скочив на рівні. Вовк зробив це майже одночасно, і тепер обоє стояли, зігнувши ноги в колінах та стиснувши в кулаки розведені руки. Заточка лежала осторонь, та все одно — між ними.
Ігор зробив обманний рух, ніби збираючись атакувати Голуба голіруч. Коли ж той повівся, піддався — знову стрибнув. Повалився на землю, в падінні зміг дістати пальцями заточену залізку. У перекаті підтягнув її до себе, схопив міцно, скочив на ноги, згадавши спортивну юність. Носок кирзака зустрів щелепу Голуба, котрий миттю опинився поруч. Вовк не мітив навмисне в лице, не лупив носаком прицільно та професійно. Брикнув, сам не знаючи, куди влучить.
Вийшло боляче. Голуб завив, схопився за забите місце, позадкував. Очі горіли ненавистю. Та небезпечна залізяка в Ігоревій правиці все ж таки стримувала. Якийсь час вони стояли один навпроти одного, сопучи й вирівнюючи дихання. Нарешті щербатий вичавив:
— Тобі щастить сьогодні. А може — ні, як глянути.
— І як же можна глядіти?
— Подумай. Разом нам тепер дороги нема. Сам ти не вийдеш звідси. Балабана доведеться лишати. Хіба поріжеш його на філе, — Голуб недобро всміхнувся. — А я вийду. Ми сибіряки, дід у мене білку в тайзі промишляв. Я ж не завжди з блатними гужувався, так склалося. Довга історія…
— Засунь собі свою історію в задницю, Голубе.
— Бач, правда. Не треба воно тобі. Так я пішов. Щасливо залишатися.
Говорячи, щербатий задкував.
Вовк запізно зрозумів його мету.
Стежив за рухами, готувався не пропустити можливу атаку, рахував варіанти. Але зовсім забув, що за спиною Голуба — їхній мішечок із сухарями. Тому розгубився, коли той, спритним жестом підхопивши єдиний їхній харч, переможно підняв трофей у повітря, навіть потрусив здобиччю, хвалячись.
— Віддай! — вирвалося в Ігоря, хоч точно знав — не віддасть, треба забирати силою.
У відповідь Голуб зігнув у лікті ліву руку, помахав перед Вовком, показуючи непристойний жест.
— Забери! Йди сюди, забери, фраєр дешевий!
Зціпивши зуби, Ігор ступив уперед.
За спиною голосно застогнав Балабан.
Насилу стримавшись, аби не повернутися й не відкрити себе для контратаки, Ігор замість наступати, відійшов, ставши так, щоб прикрити пораненого старого собою. Стогін повторився. Зрозумівши — Вовк не збирається далеко відходити від Балабана, щербатий знову переможно махнув мішечком, позадкував, ступив у воду.
Так, спиною вперед, відходив униз за течією.
Коли відстань між ним та Ігорем стала безпечною, спокійно розвернувся, пішов уперед, не повертаючись. Вовк уже збирався зробити останню спробу наздогнати втікача, та стогін старого злодія його зупинив. Тож лишалося присісти біля пораненого й у безсилій люті дивитися, як постать Голуба віддаляється, розчиняється в сутінках, котрі впевнено перетікали в ніч, та зрештою зникає за вигином Глухої Вільви.
Поки ще можна було щось роздивитися, Ігор обережно повернув пораненого Балабана лицем догори. Старий сучив руками, намагаючись закрити рани на животі, ніби так зупинялася кров та відстрочувалася смерть. Роздобуті для втечі сірники лежали в кишені його ватяних штанів. Витягнувши їх, Вовк пошукав, що б запалити, нічого не знайшов і просто чиркнув одним.
Чоловікові, котрий кілька років день у день бачив на фронті кров та скалічені тіла, досить було одного короткого погляду, аби зрозуміти: старого ще можна врятувати, якщо негайно перев'язати, доставити в госпіталь та зробити операцію. Звісно ж, тут, серед глухої тайги, про це годі й думати. Значить, Балабан стече кров'ю. Й помре навіть раніше, ніж від своїх хвороб. Жодні старання Ігоря тут не допоможуть.
І все одно Вовк не здавався. Прибравши закривавлені руки від ран, він обережно задер на пораненому теплий светр, намацав заправлену в штани полотняну спідню сорочку, потягнув.
— Чого… ти чого…
Очі Балабана дивилися на Вовка дуже спокійно. Губи ледь ворушилися, та говорив старий злодій чітко.
— Перев'яжу.
— Не треба… Голуб — сука… Я знав…
— Чого ж тоді пішли з ним?
— Жереб витягнув. По–чесному все… Порядок… Не треба…
— Чого не треба?
— Здохну… Хотів померти… на волі… А так здохну…
— Теж на волі.
Виправдання дійсно вийшло слабеньким.
— Вірно… На волі… Річка, дерева пахнуть… Пташки… Ти чуєш птахів, Офіцере? В бараку їх не чуть… Знаєш, що за пташки?
— Ні.
— І я не знаю… Жаль… Відхідну співають… мені… А хто — хрін утнеш… Ти не сиди тут біля мене, Офіцере… Йди… Дійди тільки… Знайди…
— Кого?
— Хоч падлу ту, яка тебе сюди… Потім бабу твою з дитям… У мене не буде ніколи… Обірветься… Чомусь тільки тепер доходить: не продовжиться рід…
— От коли заговорили, — Ігор вирішив обмежитися лиш цим, не бачив смислу у спробі виховувати перед смертю старого, битого, бувалого в бувальцях злодія.
— То дурня… Я чув, Голуб тобі щось кричав… Він не все знає…, — дихати Балабану ставало дедалі важче. — Дійди до Солікамська. Дійдеш, знаю… Не попадися, дійди… Запам'ятай адресу… Запитаєш Короля. Скажеш — від Балабана. Про все йому… ну… що тут бачив… Документи там є, гроші… Король допоможе зникнути… Він на мене чекав… Кореш мій давній… Мене тут… Пташки… Вода тече… Я чую, як тече…
— Адресу! Чорт, адресу!
Балабан говорив зовсім тихо. Аби розчути, Вовк змушений був нахилитися ближче. Сподівався — усе вірно запам'ятав. Повторив про себе.
Повіки старого опустилися. Зімкнулися губи.
Ігор намацав нитку пульсу на шиї. Б'ється. Слабенько — але сіпається. Живий ще. Надовго? Хто знає…
Ніч остаточно вступила у свої права. З–за верхівок обережно, ніби боячись потривожити спокій утікача, визирнув місяць. Блиснула в його сяйві річка.
Дійди. Дійдеш, я знаю.
Колишній старший лейтенант Червоної Армії, засуджений за статтею п'ятдесят вісім, пункт десять, ворог народу, втікач, озброєний лише блатарською заточкою, Ігор Вовк підвівся, зітхнув, глянув на місяць. Потім — на воду. Знову зітхнув.
А тоді, не повертаючись уже до непритомного старого злодія, неквапом зайшов у річку.
Відчув силу течії. Спробував зрозуміти, де вона меншає.
Зайшов у воду по пояс, зовсім не відчуваючи холоду.
Ліг, спіймавши плин води.
І поплив.
Розділ третій
Місяць у Водолії
— Ух, яке товариство! Вечір добрий. Між іншим, Савичу, я вас замучився шукати!
— Ви працюєте в міліції, Андрію. По старому — поліції…
— Так–так, товаришу Нещерет! Я вас попрошу! — Левченко додав голосу вдаваної суворості. — Поліція — то одне. Міліція — абсолютно, я б сказав — кардинально інше. Всякий, хто порівнює міліцію з царською, чи не дай Боже — німецькими поліцаями, негайно піде під суд!
— Дякую, що хоч не під трибунал. Але я закінчу.
Це була улюблена фраза доктора Нещерета. Познайомившись із ним не так давно, Андрій спілкувався з лікарем лише по службі. Часом здибалися отак, коли той заходив до Поліни Стефанівни на чай і карти. Лікар із бібліотекаркою виявилися майже однолітками, мали багато спільного, обоє любили преферанс та покер. Подекуди Стефанівна розкладала пасьянс чи гадала, від чого Савич діставав помітне задоволення. Іноді Левченкові здавалося — немолоді люди просто небайдужі один до одного. Не бачив у цьому нічого поганого, іноді просто тішився, дивлячись на парочку збоку. Ну, а як уже говорили, коронні фразочки запам'ятовувалися. Найчастіше, коли Нещерет збирався щось закінчити й попереджав про це, все лиш починалося. Доводилося вважати, аби не втрапити в словесний капкан.
