Друге життя Брі Таннер - Майер Стефани Морган (книги без сокращений .txt) 📗
– Ніколи в житті! – загарчала Крісті. Дехто з її та Раулевих прибічників також заричав.
– У нас небагатий вибір, – повідомив Райлі. – Якщо ми дозволимо їм наблизитися до нас, перевага буде на їхньому боці. Врешті-решт, вони ж гратимуть на своєму полі. А зустрічатися з нами у відкритому бою вони не бажають, адже чисельно нас більше, та й ми дужчі. Вони хочуть переловити нас поодинці, хочуть скористатися нашою найбільшою слабкістю. Чи є серед вас бодай хтось кмітливий, хто вже здогадався, щo це за слабке місце? – Райлі тицьнув на купу попелу в себе під ногами (в ній, розмазаній по килиму, заледве можна було впізнати колишнього вампіра) й чекав.
Ніхто не ворухнувся.
Райлі з відразою пирхнув.
– Єдність! – заволав він. – Бо в нас її немає! Яку загрозу ми можемо становити, якщо самі ж убиваємо одне одного? – він копнув попіл, аж піднялася чорна хмарка. – Уявіть, як вороги сміються з нас! Вони гадають, що завиграшки відберуть у нас місто. Бо ми слабкі через власну тупість. Бо ми просто віддамо всю кров їм у руки!
Тепер уже половина кімнати загарчала, протестуючи.
– Ви здатні об’єднатися в команду – чи всім нам час готуватися до смерті?
– Ми впораємося, босе, – рикнув Рауль.
Райлі кинув на нього похмурий погляд.
– Ні – якщо ти втратиш над собою контроль! Ні – якщо не навчишся співпрацювати геть з усіма в цій кімнаті. Скинь із рахунків одного, – Райлі знову носаком підкинув попіл, – і цей хтось може виявитися тим, хто міг би врятувати тобі життя. Хай кого б зі свого клану ти убив, це подарунок ворогу. Таким чином ти наче припрошуєш: переможи мене!
Крісті та Рауль обмінялися такими поглядами, наче вперше одне одного бачили. Всі інші також. Ми вже чули слово «клан», але ніколи не уявляли, що воно стосується і нас. А тепер ми – клан.
– Я розповів вам про нашого ворога, – сказав Райлі, і всі очі прикипіли до нього. – Цей клан набагато старший за нас. Вони живуть сотні років, і вижили вони не просто так. Ці вампіри тямовиті, навчені й цілком упевнені, що здатні відібрати в нас Сієтл, адже гадають, що битися їм доведеться з купкою дезорієнтованих дітлахів, які за них виконають половину їхньої роботи!
Знов залунало ричання, але тепер воно було не так сердитим, як напруженим. Дехто з тихих вурдалаків, кого Райлі назвав би «ручними», переполохався.
Від Райлі це не приховалося.
– Саме так вони і вважають, але ж вони не відають, що ми здатні об’єднатися. А разом ми зможемо їх подолати. Якби вони побачили, як ми б’ємося пліч-о-пліч, то перелякалися б страшенно. А саме це ми їм і покажемо. Адже ми не дозволимо, щоб вони з’явилися в місті й почали знищувати нас одне по одному. Ми самі влаштуємо на них засідку. Вже за чотири дні.
За чотири дні? Здається, наша сотворителька вирішила не залишати все на останній день. Я знову зиркнула на зачинені двері. Де ж Дієго?
Хтось був здивований таким коротким терміном, ще хтось – наляканий.
– Вони ніколи в житті не здогадаються, – запевнив нас Райлі, – що усі ми – одностайно – чекатимемо на них. І на закуску я приберіг найприємніше. Їх усього-на-всього семеро.
Запала мить недовірливого мовчання. А тоді обізвався Рауль:
– Скільки?
Крісті витріщилася на Райлі з такою самою невірою в очах, а кімнатою прокотився шепіт.
– Семеро?
– Ти жартуєш?
– Цить! – відтяв Райлі. – Я не шуткував, коли казав, що цей клан небезпечний. Вони мудрі й… хитрі. Нещирі. На нашому боці буде сила, а на їхньому – облуда. Якщо ми купимося на їхні хитрощі, переможуть вони. Та якщо битва почнеться на наших умовах… – Райлі не закінчив фрази, тільки посміхнувся.
– Виступаймо просто зараз, – нетерпляче гукнув Рауль. – І швидко з ними покінчимо.
Кевін з ентузіазмом загарчав.
– Не так прудко, бовдуре. Сліпо бігти на злам голови нам аж ніяк не допоможе, – докірливо присадив його Райлі.
– Розкажи нам про них усе, що тільки можна, – попросила Крісті, кинувши на Рауля зверхній погляд.
Райлі завагався, наче намагався сформулювати думку.
– Що ж, із чого почати? Мабуть, із того… що ви знаєте про вампірів далеко не все, що вам варто знати. Не хотів від самого початку вас занадто ошелешувати інформацією, – він зробив іще одну паузу, а всі навколо втупилися в нього збентеженими поглядами. – У вас уже є деякий досвід із тим, що ми називаємо «даром». Серед нас є Фред.
Усі поглянули на Фреда – точніше зробили спробу. З виразу обличчя Райлі я одразу збагнула: Фредові не сподобалося, що його вирізнили з-поміж інших. Схоже було, що Фред увімкнув свій «дар» – як назвав це Райлі – на повну потужність. Райлі скулився і швидко відвів погляд. Але я й досі нічого не відчувала.
– Так… ну… є вурдалаки, які мають особливі вміння – понад нашу звичайну силу й загострені чуття. Ви вже з таким стикались у… нашому клані, – тепер він уже старався уникати Фредового імені. – Дар – річ рідкісна, трапляється, може, раз на п’ятдесят вампірів, і всі дари різні. Різновидів дуже багато, і в декого дар потужніший, ніж в інших.
Почулися численні перешіптування – присутні обмінювалися думками, чи вони часом теж не обдаровані. Рауль наприндився, наче вважав, що він точно талановитий. Та наскільки я могла судити, єдиним унікальним вурдалаком, який вирізнявся із загалу, був той, що зараз стояв поряд зі мною.
– Увага! – звелів Райлі. – Я вам кажу це зовсім не для розваги.
– А цей ворожий клан… – перебила його Крісті, – серед них є обдаровані?
Райлі схвально кивнув.
– Атож. Я радий, що бодай хтось здатен скласти два і два.
Рауль заголив верхні зуби.
– Члени цього клану не просто обдаровані – вони небезпечно талановиті, – вів далі Райлі, стишуючи голос до ледь чутного шепоту. – Серед них є вампір, який уміє читати думки, – Райлі вдивлявся в наші обличчя, намагаючись збагнути, чи ми усвідомили важливість цього відкриття. – Уявіть, люди! Він зазиратиме просто вам у голови! Якщо ви нападатиме, він знатиме про кожен ваш рух, щойно ви про це подумаєте. Хтось кидається ліворуч – а він уже про це знає.
Всі уявили – і на мить знервовано завмерли.
– І саме через це ми такі обережні – і я, і ваша сотворителька.
Коли Райлі згадав про неї, Крісті аж відсахнулася від нього. Рауль мав вигляд іще сердитіший. Нерви були напружені в усіх.
– Ви не знаєте її імені, не пам’ятаєте, яка вона зовні. Це для нашого захисту. Якщо хтось із ворожого клану заскочить когось із вас зненацька, ніколи не дізнається, що ви пов’язані з нею, і можливо, просто вас відпустить. Якби ж вони знали, що ви належите до її клану, то не забарилися б вас знищити.
Але сенс цих слів я розуміла не зовсім. Невже таємничість не захищає саме її більше, ніж нас? Та ми не мали часу, щоб обміркувати заяву Райлі, бо він уже провадив далі.
– Певна річ, уже немає значення, що вороги вирішили з’явитися в Сієтлі. Бо ми заскочимо їх по дорозі – і знищимо, – він присвиснув крізь зуби, – готово! І тоді не тільки місто належатиме нам – усі клани знатимуть, що з нами краще не сваритися. І нам більше не доведеться так замітати сліди. Кожен отримає стільки крові, скільки схоче. Зможе полювати щоночі. Ми захопимо місто й правитимемо там.
Ричання й гарчання прозвучало як оплески. Райлі підтримували всі. Крім мене. Я не рухалася, не зронила і звуку. Та к само і Фред, але чому – хтозна.
Я не підтримувала Райлі, бо обіцянки його відгонили брехнею. Адже в іншому разі всі мої логічні висновки були хибними. Райлі сказав, що тільки цей єдиний ворог не дозволяв нам полювати без жодних обмежень і обережності. Але це не в’язалося з тим фактом, що і решта вампірів ховаються від людей – бо інакше всі люди давно б уже про нас знали.
Я не могла зосередитися, щоб це обміркувати, бо двері нагорі так і не відчинялися. Дієго…
– Але нам доведеться об’єднатися. Сьогодні я вас дечого навчу. Бійцівських навичок. Бо тут слід не просто вовтузитися, як немовлята в пісочниці. Коли стемніє, ми вийдемо попрактикуватися. Викладайтеся на повну, але не губіть пильності. Наш клан більше не втратить ні бійця! Ми всі потрібні одне одному – всі до ноги. Більше я не терпітиму ваших туполобих витівок. Якщо ж ви гадаєте, що мене можна не слухатися, то дуже помиляєтесь, – на коротку мить Райлі зробив паузу, а м’язи на його обличчі шарпнулися. – Це зразу стане ясно, коли я відведу вас до неї… – (кімнатою прокотила хвиля тремтіння; я теж здригнулася), – і міцно триматиму, поки вона віддиратиме вам ноги, а тоді повільно-повільно палитиме пальці, вуха, язик – кожну частину вашого тіла…
