Гоцик - Дашвар Люко (электронная книга TXT) 📗
Дружина синьйора Деметріо померла шість років тому, і хоч родина Бонвіссуто на сто відсотків виправдовувала поширену байку про італійські сімейні пристрасті – ох уже ляпасів одне одному надавали, як терпіння лопалося! – чоловік сумував за Терезою. Одного просив: хай хоч сниться.
Той холодний вечір напередодні нового 2009 року не віщував міцному дідуганові змін у звичному розпорядку. Прочитав «Angelus Domini», умився й уже зібрався скинути штани, та надворі захвилювалися пси: гарчали, метушилися навколо міцного кам’яного муру з метр заввишки, що огороджував подвір’я, заплигували на нього, витягували шиї, принюхувалися.
Старий затяг штани паском, накинув фуфайку і вийшов на подвір’я. Пси кинулися до хазяїна, затанцювали навколо нього, відбігали до муру – мовляв, туди швидше ходи! – знову поверталися і знову рвалися до муру.
Старий не поспішав. Повернувся до будинку, натяг на маківку вовняну в’язану шапку, дістав з сейфа рушницю, перевірив набої і тільки після того знову вийшов у холодну зимову ніч, обережно пішов до муру.
Пси бігли попереду, перестрибнули мур, застрягли у снігових кучугурах, скавчали, рвалися до дороги, що вела до виноградників. Синьйор Деметріо зупинив псів різким окриком. Вийшов на дорогу, роззирнувся. Пси гасали навколо великої кучугури снігу, що вона здалеку нагадувала незграбну снігову бабу без очей-вуглинок і морквяного носа.
Баба раптом нахилилася, та не розсипалася. Суцільною масою завалилася у сніг. Синьйор Бонвіссуто підійшов ближче і побачив обмерзлого здорованя. Дивився на дідугана скляними очима, шепотів щось нерозбірливо.
– Пресвята Діво Маріє!
Дідуган заспішив до хлопця. Вставай! Нумо! Я допоможу! Той силкувався, та ніяк не міг відірвати заледенілих пальців від комірця куртки, що вона валялася на землі поряд із ним. Синьйор Деметріо придивився: на куртці лежав ще один хлопець. Здається, уже і не дихав.
От тут би будь-хто розгубився. Одне діло – тричі на день «Angelus Domini» читати, інше – без вагань затягти до свого теплого затишного дому обмерзлу чужу плоть. І не питати: ви хто такі і звідки?
Синьйор Деметріо штовхонув здорованя, залопотів: сиди, не рвися, бо без пальців лишишся. Заспішив до великого кам’яного сараю поряд із будинком. Розчахнув двері, вивів на подвір’я мініатюрний тракторець, посунув на ньому до бідах. Причепив один кінець міцної мотузки до тракторця, другим обмотав здорованя і поволік до будинку.
Гоцик стиснув щелепи, сильніше учепився руками у комірець Іліїної куртки, бо, здавалося, трактор дотягне його до спасіння без рук. А руки так і лишаться примерзлими до Іліїної куртки на білій дорозі біля виноградника.
Старий не зволікав. Залишив тракторець біля порога. Побіг у дім. За хвилину повернувся з черпачком, повним теплої води. Лив на Гоцикові руки, аж поки той врешті не відпустив Іліїну куртку.
– Добре, добре! – закивав. Допоміг Гоцикові підвестися, підліз під його плече, повів до дому.
Гоцик упав посеред просторої вітальні лицем у кам’яну підлогу, та не відчув болю. Прямо перед очима – міцна ніжка широкого дерев’яного крісла. «Я заборонив би стільці! Вони заважають йти…» – почув голос філософа Моргана. Хапонув ротом повітря і… втратив свідомість.
Синьйор Деметріо вже тяг до кімнати непритомного Ілію. Покинув на підлозі поряд із Гоциком, побіг тракторець у сарай заганяти. І тільки коли вправна техніка зайняла звичне місце поряд із немолодим «фіатом» і дамським велосипедом, що на ньому Тереза полюбляла їздити по молоко на сусідню ферму, повернувся до вітальні, стурбовано зиркнув на несподівано послану плоть, упав на коліна і вчетверте за цей день прочитав «Angelus Domini». Без Божої помочі, розмірковував, не обійтися.
Ілія розплющив очі і побачив височезну білу стелю з важкими, темними від поважного віку дерев’яними балками – не розрізали білого, не порушували, виростали із чистого тла геометрично правильними сталактитами від стіни до стіни. Центральну балку обтяжувала масивна кута люстра з чортовою дюжиною яскравих ламп. «Я у справжньому замку», – промайнула слабка думка. Поворушився – тіло прикривала важка, волога від Іліїного поту ковдра.
Хлопець підняв голову, роззирнувся. Чимале дерев’яне ліжко одним торцем упиралося у стіну, іншим вилізало аж на середину затишної кімнати з білими стінами і важкими дерев’яними, схожими на монастирські дверима. Калачики на вікні з мереживними фіранками. Незрозумілого призначення неглибокі ніші у кам’яних стінах, темна шафа зі смішною, круглою ручкою і високий широкий табурет, більше схожий на столик біля ліжка.
На табуреті, покритому білою серветкою, графин з водою, пляшечки з ліками, пузата пляшка з грапою…
«Де я?!» – здивувався. Спробував відкинути важку ковдру – у нирках той же час немилосердно занило. Зціпив зуби, застиг.
– Люди… – прошепотів слабко.
Кімнатка мовчала. Зате спогади ожили. Заґелґотіли гусаками, один перед одним шипіли: про нескінченне біле поле, незрозуміле піднесення (брате!), чорну ополонку і неймовірне блаженство линути вниз усе глибше, глибше…
– Гоцик…
Ілія забув про нирки. Слабкою рукою відкинув ковдру, спробував сісти на постелі, та лише мотнув правицею незграбно, зачепив пузату пляшку з грапою. Дзень! Кімнатка наповнилася різким запахом алкоголю.
Важкі двері той же час розчахнулися. На Ілію дивився міцний сивий дідуган у вовняній в’язаній шапочці.
– Доброго дня… – ляпнув вихований Ілія.
Старий із прикрістю зиркнув на розбиту пляшку, захитав головою: ай-яй-я… Пішов до Ілії, лопотів щось незрозуміле, розмахував руками емоційно, та з усієї тої балаканини Ілія зрозумів тільки: дякував Діві Марії.
– Англійську розумієте? – прошепотів слабко.
Старий кивнув, нахилився до Ілії.
– Мене звати Деметріо Бонвіссуто, – відповів ламаною англійською.
Ілія хотів було ляпнути – а я Амброзій, та язик випередив думки.
– Ілія… – видихнув. – Зі мною брат був…
– Брат?! – синьйор Деметріо пожвавішав. – Твій брат тут! У сусідній кімнаті. Йому дуже… дуже зле. Але ми молимося. Лікар Фонтана упевнений: диво станеться, твій брат не помре.
Слова лунали, та Ілія не чув – летів у чорну воду, у бекінечну брудну каламуть. Гострі уламки льоду залишали криваві відмітини на ребрах, плечах, щоках. Що за маячня? Якщо покоцаний усіма відомими болячками Ілія очухався, невже Гоцик не зможе?
Ухопив старого за руку.
– Допоможіть підвестися…
– Лежи! Зараз принесу теплого молока і меду.
– Брата… Хочу бачити брата, – уже шкрібся з постелі на підлогу. – Благаю…
Синьйор Деметріо підхопив Ілію під пахви, почалапав разом із ним до дверей.
– Ого, прекрасно! – вигукував на ходу. – Ти йдеш майже без моєї допомоги. Чудово! Хто міг би подумати?! А я з Фонтаною побився об заклад, що твій брат одужає першим. Коли я знайшов вас, ти скидався на мерця, а твій брат ще рухався. Я програв, але я радий. Діва Марія почула мої молитви.
Старий вивів Ілію у просторий коридор, указав на найближчі двері: нам сюди.
Перше, що побачив Ілія, – густу щетину на неголеному Гоциковому підборідді. Мимоволі торкнувся своєї щоки – заріс… Мама казала: «Заріс, як шолудивий пес!» Скривився недоречному спогаду, дошкандибав до трьох зсунутих одна до одної довгих лав, з яких хазяїн змайстрував Гоцикові лігво. Між Гоциком і лавками – саморобний матрац, набитий запашним сіном, білосніжне простирадло.
– У моєму домі тільки одна гостьова кімната, – балабонив на вухо синьйор Деметріо. – А ти здавався набагато важчим. Тож ми з Фонтаною вирішили віддати гостьове ліжко тобі. А коли твоєму братові стало гірше, Фонтана заборонив переносити його.
Ілія опустився на дерев’яний стілець, простягнув руку, торкнувся Гоцикової щоки. Пашіла.
– Ніяк температура не падає, – сказав дідуган.
Ілії стало страшно. Гоцикові щоки ввалилися, заплющені очі лякали нелогічною нерухомістю, бліда шкіра відливала синім, і тільки порепані вуста червоніли тонкими кривавими смужками у відкритих тріщинах. «Брате…» – заплакав подумки і раптом подумав, що саме тут і зараз легенда про двох братів набуває щирої правдивості. Опустив голову, проковтнув сльозу: він… набереться сил! І обов’язково розповість цьому доброму дідуганові, а якщо треба, то і незнайомому лікареві Фонтані, про двох справжніх братів… Розповість біля ліжка Гоцика. Чи біля свіжого хреста, якщо Діва Марія не почує молитов. Як глухонімий велетень благав відвести його до іспанських ромів. Як хоробрий Ілія забув про все, навіть не замовив пам’ятника на могилі батьків, бо дуже любив брата і відчайдушно хотів, аби той хоч колись зумів вимовити вголос його ім’я…
