»Машина часу» - Уэллс Герберт Джордж (е книги .TXT) 📗
Відійшовши від дерева й оглянувшись назад, я між чорних стовбурів побачив полум'я лісової пожежі. За мною гналося моє перше багаття. Озирнувшись навкруги, я ніде не знайшов Віни. Ззаду мене шипіло й тріщало. Кожен раз, як займалося нове дерево, наче розлягався вибух. Розмірковувати не було часу. З палицею в руках я дременув слідом за морлоками. Шалена то була втеча. Один раз полум'я так швидко обійшло мене з правого боку, що я мусив був зараз же повернути ліворуч. Коли я вибіг нарешті на невеличку галявину, якийсь засліплений пожежею морлок уткнувся мені в ноги, проскочив мимо й кинувся просто в огонь.
Тут мені довелося бути свідком найогиднішого видовища з усіх, які бачив я в тому майбутньому світі. Навкруги було світло, як удень. Посеред галявини був горбок, а на ньому ріс спалений сонцем кущ колючого глоду. За горбком знову розстилався ліс. Жовті язики полум'я вихоплювалися вже й звідти, оточуючи всю галявину вогненною стіною. На горбку збилися в купу тридцять-сорок морлоків. Знеможені спекою, засліплені полум'ям, вони очманіло металися, натикаючись один на одного. Спершу я забув, що вони нічого не бачать, і в нападі страху трощив їх своєю палицею, як тільки котрий наближався до мене, - одного я вбив, кількох покалічив. Та побачивши, як один із них навпомацки дерся крізь кущі, і почувши їхні жалібні стогони, я [93] зрозумів, що вони зовсім безпорадні перед вогнем, і більше вже не бив їх.
Час від часу який-небудь морлок натикався на мене, і тоді вся постать його виявляла такий невимовний жах, що я перший уступав дорогу. Якусь мить полум'я нібито почало згасати. Ще трохи - і вони знову побачать мене! З переляку я хотів уже був поновити наступ й убити кількох із них, але вогонь спалахнув з новою силою, і я стримався. Уникаючи зустрічі з морлоками, я вештався по горбку і шукав хоч які-небудь сліди Віни. Але вона зникла.
Нарешті я сів на вершині горбка й став дивитися на це дивне, неймовірне збіговисько засліплених істот, що никали довкруж мене й перегукувались якимись чудними звуками, коли на них падало світло пожежі. По небу вилися пасма диму, і де-не-де крізь отвори в цій далекій - немов з іншого світу - червонуватій завісі поблискували маленькі зорі. Двоє чи троє морлоків зосліпу наштовхнулися на мене, і я, здригаючись від огиди, кулаками прогнав їх геть.
Більша частина цієї ночі здавалася мені кошмаром. Я кусав собі руки й кричав, жагуче бажаючи прокинутись. Я бив кулаками об землю, схоплювався, сідав, блукав по горбку і знову сідав. Тоді тер собі очі й благав Бога допомогти мені прокинутись. Кілька разів бачив я, як морлоки, нахиливши голову, в розпачі кидалися в огонь. Врешті-решт над поблідлим уже полум'ям пожежі, над важкими клубами чорного диму, над пеньками погорілих дерев і над залишками цих бридких створінь заяснів світанок.
Я знову почав шукати сліди Віни, але даремно. Очевидно, її бідне маленьке тільце залишилось десь у лісі. Все ж таки я відчув якусь полегкість від думки, що, може, Віна уникла жахливої долі. Згадавши про неї, я насилу стримався, щоб не вхопити палицю та не кинутись на цих огидних, безпорадних створінь.
Горбок, як я казав, був наче острівець у лісі. З його вершини крізь хмари диму виднів Палац із Зеленої Порцеляни, звідки я без труднощів знайшов би дорогу до Білого Сфінкса. Залишивши морлоків, які все ще метушилися й стогнали на горбку, я обмотав ноги травою і по димучому попелу, під яким жевріли іскри, попрямував туди, де була захована моя Машина. Я ледве тягнув ноги, бо був дуже стомлений та ще й шкутильгав. Думка про смерть маленької Віни краяла мені серце. Від усього того можна було впасти в розпуку... Тепер, у цій затишній кімнаті, загибель Віни здається мені лише важким сном, але тоді я сприймав це, як непоправну втрату. [94] Того ранку я знову був жахливо самотній. Я почав згадувати про свій будинок, про цей камін, про декого з вас, і мене охопила болісна туга.
Ступаючи по димучому попелу, я зробив одне приємне відкриття - в кишені моїх штанів лежало кілька сірників. Певно, вони випали з коробки перед тим, як її у мене вкрали.
ХIIІ. ПАСТКА В БІЛОМУ СФІНКСІ
Близько восьмої чи дев'ятої години ранку я підійшов до тої лави з жовтого металу, на якій милувався навколишнім світом першого вечора мого перебування тут. Я згадав про тодішні свої необдумані висновки і не міг стримати гіркої посмішки з приводу своєї самовпевненості. Тепер переді мною слався той же мальовничий краєвид, була та сама буйна рослинність, ті самі розкішні палаци і величні руїни, та сама срібляста річка, що спокійно котила свої води між родючих берегів. Серед дерев маяли яскраві вбрання тих гарненьких людей. Дехто з них купався саме там, де я колись урятував Віну, при згадці про неї у мене боляче стиснулося серце. Немов плями на цьому чудовому видовищі, вимальовувались дашки, які прикривали колодязі, що вели до Підземного Світу. Тільки тепер зрозумів я, що ховалося за вродою цього наземного народу. Безжурний був їхній день, безжурний, як день худоби на пасовиську. Наче худоба, не знали вони про свого ворога й ні про що не турбувалися. І кінець їхній був такий, як і в худоби.
Болісно було думати, як недовго панував над природою людський розум. Він сам укоротив собі віку. Люди вперто прагнули добробуту, вигод усталеного, всебічно забезпеченого суспільства, досягли всього цього, і... ось який їхній кінець. Колись і життя, і власність, очевидно, опинилися в цілковитій безпеці. Заможний був упевнений у своєму багатстві та життєвих вигодах. Бідняк знав, що йому забезпечене життя і праця. Безсумнівно, в тому світі не було ні проблеми безробіття, ні якихось інших невирішених соціальних питань. І настав Великий Спокій.
Ми забуваємо закон природи, який каже, що розумова гнучкість являє собою винагороду за всі небезпеки, зміни й тривоги в нашому житті. Істота, що живе в цілковитій гармонії з оточенням, стає простою машиною. Природа вдається до розуму лише тоді, коли звичка та інстинкт виявляють [95] свою неспроможність. Де немає змін і немає потреби в змінах, там нема й розуму. Володіють ним лише ті істоти, які мають у житті різноманітні потреби і наражаються на небезпеки.
Ось унаслідок чого, гадав я, дійшли наземні люди до своєї нікчемної краси, а підземні - до чисто механічної праці. Але й для цього ідеального стану речей, при всій його механічній довершеності, людству бракувало одного - абсолютної сталості. Можливо, з плином часу людям Підземного Світу почало бракувати їжі. І ось зненацька мати Потреба, яка мовчала протягом тисячоліть, піднесла знову голос і розпочала діяти там, унизу. Підземні мешканці завжди були в контакті з машинами, що, крім навичок, вимагало ще й певної розумової праці. Отже, в цих створіннях мали зберегтися деякі залишки людської енергії. І коли їм забракло їжі, вони повернулися до того, що забороняли колись старі звички. Ось яким уявляв я собі світ у вісімсот дві тисячі сімсот першому році. Люди часто помиляються. Можливо, що й ці мої висновки - хибні. Але, в усякому разі, я тоді думав так і переказую вам свої думки.
Незважаючи на втому, збудження й жахи минулих днів, незважаючи на свій смуток, я замилувався сонячним світлом і мирним краєвидом. Мені неймовірно хотілося спати, і незабаром усі мої розмірковування перейшли в дрімоту. Відчуваючи це, я не став чинити всупереч своїм бажанням, а ліг на м'яку траву й заснув довгим, здоровим сном.
Прокинувся я надвечір. Тепер я був певний, що морлоки не схоплять мене сонного. Потягнувшись, я рушив з пагорка до Білого Сфінкса, тримаючи в одній руці палицю, а в другій - сірники.
І тут на мене чекала велика несподіванка. Бронзові двері в п'єдесталі були відчинені - їх по пазах спустили вниз.
Я спинився біля дверей і на хвилину завагався.
Всередині була невеличка кімната, а на підвищенні в одному з кутків стояла моя Машина. Маленькі важелі від неї лежали у мене в кишені. Отже, після всіх моїх готувань до облоги Білого Сфінкса - така несподіванка! Я кинув на землю свою залізну палицю, майже шкодуючи, що не довелося застосувати її.
