Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі - Апанович Олена Михайлівна (книги бесплатно без онлайн .TXT) 📗
Гетьман через свого посла-полковника Тетерю, якого він відправив у 1657 р. до Москви, заявив, що не приймає Віденську угоду. Й не тому, що не хоче миру, а хоче війни, а тому, що цю угоду вважає «несправедливою», крім того, вони мають відомості, що цар хоче козаків «уступити по-старому коруні польській».
На дорікання гетьману з боку царського посла Ф. Бутурліна за укладення договору з Ракочі та допомогу шведам проти Москви Богдан Хмельницький заявив про самостійність своїх рішень у міжнародній політиці й звинуватив царя в шкідливому для України замиренні, з Річчю Посполитою: «Ніколи не відстану я від шведського короля, з яким маю дружбу вже шість років. Шведи — люди правдиві, вміють заховати приязнь та обіцянки. А великий государь вчинив було наді мною та над Військом Запорозьким немилосердіє своє, замирився з поляками, бажаючи звернути їм нашу Отчизну».
Справді, український гетьман, хоч поки й не розриває явно з Москвою, не бажаючи вступати з нею зразу в збройну боротьбу, однак дуже енергійно займається утворенням коаліції зі Швецією, Семиграддям, Брандербургом, Молдавією, Волощиною та Литвою. Ця коаліція була спрямована проти Польщі та Криму, а також певною мірою й проти Москви. Беручи в ній участь, Богдан Хмельницький мав на меті відвоювати у Речі Посполитої загарбані нею західноукраїнські землі, котрі ще не ввійшли до складу Гетьманської Української держави.
У січні 1657 р. семиградський князь Юрій Ракочі з 30-тисячним військом із мадяр і волохів перейшов Карпати і ввійшов у Галичину. До нього приєдналося 20-тисячне козацьке військо на чолі з київським полковником Антоном Ждановичем (три реєстрові полки і з'єднання «охотників», які з власної ініціативи йшли в похід). Богдан Хмельницький на той час був уже настільки хворим, що особисто не міг очолити військо. В порадники Ждановичу він дав одного з найкращих тоді своїх соратників — генерального суддю Івана Креховецького.
Жданович, пройшовши Галичину до Перемишля, об'єднався тут з Ракочі. Разом з козацькими полками та військом Ракочі діяли й шведи. Союзники взяли Ланцут, розбили під Замостям коронного гетьмана Потоцького, оволоділи Краковом, зайняли Берестя й нарешті Варшаву. Жданович, зайнявши Берестя, порозумівся з шляхтичами Пінського повіту, цієї стародавньої української землі, яка за княжих часів мала назву Турово-Пінської. Шляхта — і православна, і католицька — звернулася до гетьмана з заявою, що вона з цілим своїм повітом добровільно прилучається «на вічні часи» до Української держави. Богдан Хмельницький видав їм «асекурацію», приймаючи їх у підданство й забезпечуючи права та вольності, а особливо свободу католицької релігії. Звернулася до українського гетьмана й шляхта Волині з проханням прийняти її під свій протекторат. Приєднувалися до цих прохань і такі могутні магнати, як, наприклад, Степан Четвертинський.
Однак після такого тріумфу Української Гетьманської держави й кульмінації престижу її керівника гетьмана Богдана Хмельницького вже літом того ж 1657 р. справи для коаліції склалися якнайгірше. Політичні й воєнні успіхи українського гетьмана та його союзників викликали занепокоєння сусідніх держав, почалися дипломатичні перешкоди. Згодом Данія оголосила Швеції війну, а Австрія вислала на поміч Янові-Казимиру корпус війська. Трохи пізніше прибув до поляків і кримський хан.
Проте найважливішим було те, що страшне нещастя, котре впало на Польщу й загрожувало їй загибеллю як державі, розбудило у поляків дух патріотизму. Всі верстви польського суспільства, в тому числі шляхта й магнати, які пристали до шведського короля, були обурені безчинствами шведів, котрі, будучи протестантами, зневажали католицькі святині, грабували костьоли, обтяжували населення величезними контрибуціями. Викликали гнів також спустошення й насильства, які чинили війська Ракочі. Всі поляки бралися до зброї, піднімалися на визвольну боротьбу проти чужинців. Шведський король вимушений був вивести свої полки з Польщі, війська Ракочі поляки й татари спочатку оточили, а потім і розгромили. Сам він ледве врятувався.
У козацьких полках виникли інші складності. Серед них почався заколот, призвідцем якого була Москва, котра висилала до Богдана Хмельницького посольство за посольством, вимагаючи розірвати союз із шведами та Ракочі. Не добившися тут нічого, царський уряд послав в Україну агентів, які почали підбурювати народ проти гетьманського уряду, дискредитувати його політику. До війська Ждановича прислали царського дворянина Желябужського, котрий проводив серед козацтва провокаційні і демагогічні розмови. До того ж козаки були невдоволені Ракочі, який не хотів радитися із Ждановичем, а сам здійснював кампанію без усякого плану, безглуздо. Козаки не схотіли більше воювати й вирушили додому, в Україну.
Загітованими Желябужським виявились й козаки, які під проводом Юрія Хмельницького стояли під Корсунем для охорони України від татар. Коли прийшов від гетьмана наказ іти в Польщу на поміч Ждановичу, козаки збунтувалися. Ці відомості завдали гетьману великого удару. По звістці про самовільний відступ корпусу Ждановича Богдана Хмельницького розбив параліч, і за кілька днів великого гетьмана не стало. Закінчив він свій земний шлях 6 серпня 1657 р. у Чигирині.
Після втрати свого могутнього керманича, під проводом якого український народ визволився від іноземного панування і створив незалежну самостійну державу, Україна надовго поринула у суспільно-політичний розбрат. Її подальша історія — це поступове обмеження, скорочення, нищення суверенності, а потім і остаточне скасування Української Гетьманської держави московським самодержавством. Це — відчайдушні спроби, героїчні намагання вирватися з лещат московського протекторату.
Богдан Хмельницький зробив велику помилку, уклавши договір із царем. Згодом він усвідомив це й захотів визволитися від Москви, відмовитися від договору, але не встиг. Однак, мабуть, і в найстрашнішому сні не міг би він передбачити, в яку безодню нещастя, біди, страждань, наруги, рабського поневолення, етноциду був кинутий на довгі століття український народ через цей договір…
НАСТУПНИК БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО — ІВАН ВИГОВСЬКИЙ
Тільки два роки — 1657–1659 — гетьманував Іван Виговський, але за цей короткий час устиг прибрати багато нищівних визначень своєї особи та діяльності, лайливих, чорних епітетів — і від сучасників (особливо у цьому вправлялися цар та його урядовці), і від нащадків — українських радянських істориків, для яких при згадуванні імені Івана Виговського ритуально обов'язковими були такі дефініції — «підлий зрадник», «ставленик і прислужник шляхетської Польщі, польських панів» тощо.
А насправді це був щирий патріот України, один із найвизначніших українських діячів середини XVII ст., політик, дипломат, професійний, високої кваліфікації державний і адміністративний керівник, воєначальник. Він повстав проти панування Московії в Україні й відстоював незалежність Української держави.
Важко й повільно відбувається навіть у нашій, вже незалежній Україні зміна наукової парадигми щодо оцінки історичної ролі гетьмана Івана Виговського. На противагу цьому для істориків української діаспори у справедливій, відповідній історичній істині характеристиці Івана Виговського ніколи не було проблем.
Іван Виговський — виходець із дрібної української шляхти — народився десь на початку другого десятиріччя XVII ст. Його батько — Остап Виговський володів невеличким клаптиком землі в селі Вигові Овруцького повіту на північній Київщині. Згодом він переїхав до Києва. Остап Виговський був письменною людиною, служив у київського митрополита Петра Могили, який дістав блискучу освіту (навчався у Львівській братській школі, Сорбонні, Замойській академії). Просвітницька й літературна діяльність київського митрополита відіграла значну роль у розвитку освіти, науки й культури в Україні, а також у пробудженні національної свідомості українського народу. Інтелектуальна, духовна й культурна атмосфера, що існувала навколо Петра Могили, не могла не вплинути через батька на формування особистості Івана Виговського.
