Гробниці Атуану - Ле Гуин Урсула Кребер (список книг .txt) 📗
Умившись, неначе кіт, чаклун трохи покращав, але на його обличчі проявилися старі, давно загоєні шрами — чотири білі смуги, неначе подряпини від страшних кігтів, тяглися від ока до підборіддя.
— Звідки в тебе ці шрами? — запитала Арха.
В'язень відповів не відразу.
— Дракон? — ущипливо спитала дівчина. Власне, вона й прийшла сюди саме для того, щоби покепкувати з бранця, поглузувати з його безпорадності.
— Ні, не дракон.
— Отже, ти принаймні не повелитель драконів?
— Ні, — неохоче відповів чаклун. — Я справді повелитель драконів, але ці шрами з'явилися раніше. Казав же я тобі, що вже зустрічався із силами пітьми... Мене поранив один із поплічників Безіменних. Та зараз він уже не безіменний, бо, зрештою, я таки зумів дізнатися його ім'я...
— Що ти хочеш сказати? Яке ім'я?
— Цього я тобі не можу розповісти, — відповів чаклун і усміхнувся, хоча обличчя його залишалося серйозним.
— Це нісенітниця, дурна маячня, блюзнірство... Адже вони — Безіменні! Ти хоч розумієш, про що ти базікаєш?!
— Я розумію це краще за тебе, жрице, — промовив чаклун й осікся. — Поглянь-но ще раз! — він повернувся до неї так, щоби вона добре роздивилася страшні шрами на його щоці.
— Я не вірю тобі! — сказала Арха, і голос її тремтів.
— Жрице, — сказав чоловік лагідно, — ти ще молода і служиш Безіменним не так уже й довго...
— Недовго? Ти нічого в цьому не тямиш! Я — Єдина Жриця! Постійно відроджуючись, я служу своїм повелителям уже не одну тисячу літ! Я — їхній голос і руки! Я караю тих, хто плюндрує Гробниці і намагається побачити те, чого бачити не можна! Годі вже базікати! Хіба ти не розумієш, що я можу хоч зараз гукнути слугу і він зітне тобі голову? Або можу залишити тебе напризволяще — і ти сконаєш від спраги у цій темниці! Мої володарі знищать твою плоть і поглинуть душу, а твої кістки покриються вічним пилом...
Чарівник мовчки кивнув.
Арха затнулася і, не знаходячи слів, кинулася геть із Зали, зачинивши за собою двері на засув. Нехай тепер думає, що вона вже не повернеться! Нехай скніє у темряві, хай лається і тремтить, марно намагаючись скористатися своїми поганськими чарами!
Однак у цю мить дівчина чомусь уявила, як чаклун спокійно лягає на долівку, готуючись до сну, ніби ягня на сонячній галявині. Арха бачила це так само яскраво, як тоді — перед залізною брамою Лабіринту. Спересердя вона плюнула на замкнені двері, накреслила у повітрі магічний знак, щоби відігнати ману, і рушила у Підмогилля.
Тримаючись шорстких, немов вкритих памороззю, стін, Арха прямувала до ляди у Тронній Залі. Її охопило нестримне бажання запалити ліхтар, щоб іще хоч раз побачити приголомшливу красу озореної кришталевим сяйвом священної печери. Але натомість вона тільки міцніше заплющила очі та прискорила крок.
ВЕЛИКИЙ СКАРБ
Ще ніколи щоденні обряди й обов'язки не були для Архи такими довгими та незначущими. Тепер жіноцтво, серед якого вона жила, здавалося їй жалюгідним і нудним: метушливі дівчатка; послушниці з блідими обличчями та хитрими очима; незворушні, пихаті жриці, що приховували свої заздрощі та злобу, дріб'язкові амбіції та невдоволені пристрасті.
Утім, її, служницю могутніх сил і жрицю похмурої Темряви, не обходила вся ця повсякденна марнота. Арха не переймалася гнітючим убозтвом тутешнього життя, чи не єдиною втіхою в якому був більший, ніж зазвичай, шмат масної баранини в сочевичній затірці. Єдиній Жриці, звісно, не загрожувала перспектива такого існування. У її володіннях панувала велична і безмовна ніч.
І там, серед непроглядної темряви, скніє в'язень — смаглявий чоловік, майстер темних чар, прикутий до камінної стіни. Либонь, зараз він думає лише про те, коли повернеться жриця і що принесе йому її повернення: хліб, воду і життя чи жертовний ніж і смерть?
Арха розповіла про бранця тільки Косіль — товстуха однаково нікому не розкаже! Чужинець уже третю добу нидів у Карбованій Залі, а Косіль навіть не згадувала про нього. Мабуть, вона вважала, що чаклун уже сконав і Манан відтягнув його тіло до Зали Кісток. Це було досить дивно, адже Косіль завжди пхала носа в такі справи. Однак Арха заспокоювала себе тим, що цього разу мовчання жриці е цілком природним: Косіль любила таємничість і не терпіла запитань. До того ж, Арха наказала їй не втручатися, тож товстуха, мабуть, просто підкорилася її волі.
І все ж, якщо Косіль вважає бранця мертвим, то Арха не може просити для нього їжу. Тому їй довелося трохи попостити, гамуючи голод кількома яблуками та сушеною цибулею, які Арха поцупила в коморі Великого Дому. Дівчина наказала приносити їй сніданок та вечерю у Малий Дім, вдаючи, що хоче усамітнитися. Проте щоночі вона відносила харчі до Карбованої Зали — геть усе, крім юшки. До голоду їй було не звикати — Арха могла протягом кількох днів обходитися без їжі, навіть не помічаючи цього. Чоловік водномить уминав її крихітну пайку хліба, сиру та бобів. Звісно, він міг з'їсти й уп'ятеро більше, однак щоразу ґречно дякував дівчині, немов був її гостем, а вона — гостинною господинею, як на тих придворних бенкетах у палаці Богокороля, де столи вгиналися від смаженого м'яса, пухких паляниць і вина у кришталевих карафах.
Поза тим, її дуже забавляли нічні бесіди з чужинцем.
— Розкажи мені про Внутрішні землі, — наказала Арха, вмощуючись на стільчику зі слонової кістки, який вона приносила з собою, щоби не сидіти на голій долівці нарівні з в'язнем.
— Ну, там багато цікавого... — почав чаклун. — Кажуть, що до складу Архіпелагу належить понад півтораста островів, але ж їх оточують Широти, які ще взагалі майже не досліджені. Ніхто не знає, де пролягає межа людського світу. А от найславетнішим краєм є, мабуть, Хавнор, великий суходіл у центрі Архіпелагу. Посеред цього острова, навколо гавані, заповненої кораблями, розкинулося місто Хавнор. Над палацами тамтешніх вельмож і купців височіють вежі з білого мармуру. Дахи будинків вкриті червоною черепицею, а мости через канали вимощені червоною, блакитною та зеленою мозаїкою. Над вежами майорять барвисті знамена, а найвища з них увінчана мечем Ерет-Акбе, який, наче шпиль, спинається у небо. Коли у Хавнорі світає, лезо меча першим спалахує у променях сонця, а коли сутеніє, то меч іще довго яріє золотавим сяйвом.
— А хто такий Ерет-Акбе? — хитро запитала Арха.
Чарівник перевів на неї погляд і посміхнувся.
— Отже, ви тут і справді нічого не чули про Хавнор... А що ти взагалі знаєш про Ерет-Акбе?
— Лише те, що він втратив свою чарівну патерицю, оберіг і магічну силу так само, як і ти, — відказала Арха. — Він утік від Верховного Жерця і десь на заході загинув у кігтях дракона. Та якби він навідався до Гробниць, то дракони залишились би голодними.
— Схоже, що так, — усміхнувся в'язень.
Арсі раптом перехотілося говорити про Ерет-Акбе, їй здалося, що чаклун намагається кепкувати з неї.
— Кажуть, він був Повелителем драконів. Ти хвалився, що нібито теж умієш з ними обходитися... Розкажи мені про це!
Арха, як і раніше, не приховувала іронії, проте чаклун на всі її запитання відповідав щиро, без тіні лукавства.
— Повелитель драконів, — пояснив він, — це не приборкувач, а той, хто вміє розмовляти з цими дивними створіннями. По суті, дракони не мають повелителів. Вони, звісно, можуть побесідувати з людиною, а можуть і просто з'їсти її. Тож Повелителем драконів є той, хто може сподіватися на перший варіант і не боїться другого.
— Хіба дракони вміють розмовляти?!
— Ого, ще й як! Вони балакають Прамовою — ми знаємо її доволі кепсько, застосовуючи свої убогі знання у царині магії. Проте ніхто з людей не знає навіть десятої частини Прамови. Щоби вивчити її повністю, наше життя надто коротке. А дракони живуть тисячу літ... Словом, із ними є про що поговорити!
— А на Атуан і дракони трапляються?
— Ні, тут їх немає, і на Кареґо-Ат теж — перевелися кілька століть тому. Втім, кажуть, що й у вас на півночі, серед гір острова Ґур-ат-Ґур, ще трапляються чималенькі дракони. А у Внутрішніх землях вони тримаються біля окраїн, там, де починаються Західні широти. Дракони гніздяться на безлюдних островах, куди рідко хто навідується. Зголоднівши, вони спустошують східні землі, але це буває нечасто. Колись я бачив острів, де відбуваються їхні спільні танці. Дракони, махаючи велетенськими крильми, кружляючи, злітають у небо, немов підхоплене осіннім вітром пожовкле листя...
