Берег любові - Гончар Олександр Терентійович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
— Хай воно вам те море хоч і висохне, — відповідав Віктор на всі дошкуляння.
Після того, як він опинився за ворітьми флотської школи, нестерпним стало для нього саме слово «морехідка», уникав і згадки про неї. Бо ж не прийняла твоєї розхристаності, вигнала під паруси кураївської кіптюги! Інна вважає, що саме в ті дні з'явився у Віктора комплекс неповноцінності. Сподівалась, що зможе вилікувати його, душевно зцілить хлопця своєю любов'ю. Любов'ю — саме так! Інна вже тоді була небайдужа до нього. І не тільки тому, що вродливий, що багатьом дівчатам подобавсь, а й тому, що було ж у нього оте «щось», отой життєвий азарт, відвага, якась летюча самозабутність, неприкаяність... Адже закохані очі бачать усе по-своєму, вони й те, що інші осуджують, зуміють виправдати... Віктор недовго сидів у домашньому затишку біля батьків, підхопило хлопця новими вітрами. Подався незабаром на канал, шукав щастя на самоскиді й на скрепері, якийсь час уперто колупав степову планету, потім знов його потягло до цих берегів, прилаштувався в кураївську рибартіль, чи, як тут кажуть, рибтюльку... І так аж до того нещасливого випадку, що завів його до місць ув'язнення. Відбув тепер своє, спокутував, повернувся. Тільки не затримався в Кураївці, зачепився десь у райцентрі, про це Інна дізналась від зніченого та розгубленого Панаса Омеляновича. Був Вітя вдома всього одну ніч, тяжко картав себе перед матір'ю: пішло, каже, мамо, життя моє навперекосяк...
— Як, як сказав? — перепитала Інна.
— Навперекосяк, каже. І сльози на очах.
Це багато для неї важило. Видно, таки мав там час подумати, якщо вже здатен судити себе своїм власним внутрішнім судом. Може, вперше прокинулось у ньому синівське щось до матері, до прибитого горем батька, був нібито вкрай розчулений, не дорікнув і словом, що «Яву» його збули, комусь віддали за безцінь, щоб і духу її не було на подвір'ї.
— А чому ж все-таки в Кураївці він не лишивсь? — тамуючи хвилювання, запитала Інна Панаса Омеляновича.
— Не можу, каже: соромно. Щоб у такому вигляді та на очі друзям з'явитись? Ні, на стороні перебуду, хоч доки чуб відросте... Якби йому якесь підживлення, щоб швидше ріс.
По цій сумовитій самоіронії Інна одразу впізнала свого обранця. Якщо людина не втратила почуття гумору та почуття сорому перед іншими, то ще ж вона не пропаща!
Та хоч скільки машин поверталося з елеватора, жодна не привезла Віктора на своєму борту. Глянеш у бік моря — нема й звідти, не вибродить хлопець із сяючих його бурунів! На дорожні роботи нібито влаштувався, новий трудовий чуб відрощує собі на залізнім котку. І зовсім не всю правду відкрила Чередниченкові Інна напередодні, коли в розмові біля нічного вагончика казала про доконечність своєї невідкладної поїздки в райцентр: не тільки відділ охорони здоров'я мала на увазі, ще більше поривало її туди сподівання швидше зустріти, розшукати свого перестражданого, вже вільного від провини Віктора Веремієнка.
Не зовсім поки що звичне для дівчини нове її становище. Чатує цей свій безлюдний зараз медпункт, і хоча могла б, звісно, відлучитись, але не знає, чи може це зробити сама, чи повинна тепер щоразу питати дозволу в Чередниченка?
Коли настала пора сніданку, Інну теж покликали до столу заодно з кількома прибулими вночі десь із Тернопільщини механізаторами, що їхні облізлі чемодани та авоськи ще й зараз лежать, звалені купою, біля Інниного вагончика. Щоліта приїздять із західних областей підпомагачі, щоб разом із кураївцями порати безмежні лани пшениць. Мали б і цього року приїжджі тут бути нарозхват, а, виявляється, що літо не те: не так уродило, як ждалося... Поки що тернопільські перебувають у невіданні, не знають, як воно вирішиться з ними: добре, хоч до столу не забули покликати...
Сподівалась Інна побачити за сніданком і свій сімейний «ягничівський екіпаж», є такий. Не перші жнива існує, не раз з'являлись фото і в районній, і в обласній газеті: екіпаж подружжя Ягничів. Батько, як механізатор широкого профілю, в степах невідлучно, а мати до нього на сезон жнив підключається помічницею. Лише торік вона вперше не стала до комбайнового штурвала, за станом здоров'я перевели її вихователькою в дитячий садок. Однак і після цієї перестанови сімейний екіпаж Ягничів не розпався: прийшов на зміну матері Петро-старшокласник, про якого ще й раніш батько у хвилини підхмеленої ласкавості казав: оце росте мій штурманець. Любить татусь і сином, і донькою похвалитися перед людьми!
Не випало, однак, сьогодні дівчині тут зустріти своїх: ні батько, ні брат цього ранку снідати не з'явились — комбайнерам, виявляється, їжу зараз возять безпосередньо в загінки, бо кожна хвилина дорога, нива не жде.
Опівдні приїхала на тік Варвара Пилипівна, бліда, схудла після нездужання, але при зустрічі з Інною аж ніби повеселіла.
— Ну, як ти тут, Інно? Освоїлась? — запитала із своєю незмінною лагідністю. — Оце відчула себе трохи краще, то дай, думаю, поїду почергую за неї, бо їй же треба, мабуть, у районі побувати...
І глянула на Інну так проникливе: знаю, мовляв, чого треба, до кого серце спішить... Ні, жінки таки кращі психологи, ніж оті товстошкурі мужчини!
Цього ж дня Інна була вже у райцентрі.
Зайшла до райкому комсомолу, взялася на облік, побувала у свого начальства у відділі охорони здоров'я, і добре, що побувала: мали намір направити її в інше село, в глибинну степову Хлібодарівку, де теж є медпункт, але послана туди працівниця не знайшла з хлібодарівцями спільної мови, пишуть на неї у різні інстанції, відбою від скарг нема. І груба з людьми, і лікувати не вміє, порошки дає не ті. «Якщо не заміните, просто виженемо з села!» Така то Хлібодарівка, знає краще за медиків, як та від чого їй лікуватись... Отож у районі й виникла думка послати на той хлібодарівський вулкан нову випускницю, вважають чомусь, що на новеньку скарг не буде. А Кураївку можна поки що лишити за Варварою Пилипівною, хай ще трохи потягне, вона ж із натур двожильних: то наче зовсім її скосило, то знов ожила, до роботи стає... Одне слово, хотіли Інною по-своєму розпорядитись, але тут вона вже виявила характер: визначено мені Кураївку, то й не крутіть, право моє, як ото визначено, так і буде!
— Інші з своїх Кураївок тікають, а ви...
— А я не інша.
— Хм... Теж аргумент.
Змушені були, зрештою, поступитись. Вийшла з установи хоч з невеликою, та все ж перемогою.
Ще побувала в книгарні, купила «Антологію французької поезії», два томи перекладів. В училищі Інна чула про це видання, але знайти ніде не могла, а тут обидва томи чомусь залежались. Тепер уже начитається під час чергувань.
І хоч де була, всюди їй не сходило з думки: Віктор, Віктор... Має ж він бути десь тут, одна з її кураївських подруг бачила, як він працював у райцентрі, вминав залізним котком гарячий асфальт перед Дошкою пошани. Ще нібито й говорив тій дівчині:
— Осуджуєш, мабуть, що наступ на флору веду? Думаєш, не шкода? Внутрішньо ридаю, а проте мушу: в ім'я прогресу доводиться чавити ваші незабудки залізним котком! І якщо хто мене там виглядає, передай: не на білім коні в Кураївку в'їде — на чорнім котку...
Зараз у центрі все вже було заасфальтоване, лиснюче покриття чорніло перед Дошкою пошани, ще справді свіже, зернисте, недавно вкочене. Терпляче блукала Інна завулками, доки таки в одному з них натрапила на те, що шукала: залізний дорожницький бегемотище стояв посеред вулички, тільки зверху на сидінні нікого не було. Вуличка затишна, у дворах зелено, в затінку, перед самим будиночком прокуратури, розташувались під акацією дорожники, яскравіють, як багаття, у своїх оранжевих безрукавках, підобідують, здається, з пивом навіть... Інна першої ж миті вгледіла серед них Віктора, погляди їхні — ніби тільки й ждали цієї миті — зустрілися. Він, видно, ніяк не міг повірити власним очам. Витягнув свою журавлину шию й застиг, зовсім отетерілий... Потім вручко схопився на ноги, ще рвучкіше здер навіщось із себе свою оранжеву робу й, шпурнувши геть, сягнисто покрокував дівчині назустріч.
