Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон (читаем книги бесплатно TXT) 📗
— Логічно. Хоча це все одно здається марнотратством… З Чарлі можна було би провертати такі речі…
— Я вже казав вам: нічого не вийшло б. Цей хлопець чистий клоун.
— Гадаю, ви маєте рацію. Краще вже вирішити проблему раз і назавжди.
— Отже, ми порозумілися. А тепер дозвольте оголосити, що засідання Комітету з відкликання Патриція закрите. І ніколи не відкривалося.
Правитель Ветерані мав звичку прокидатись так рано, що часу, який він витрачав на сон, іншим ледь вистачило б на зміну костюма.
Він любив годину одразу перед зимовим світанком. Зазвичай у цей час була імла, що дозволяло не бачити міста і не чути жодного звуку, крім випадкового короткого зойку.
Але цього ранку спокій було порушено лементом просто біля палацової брами.
— Тон-барабом!
Патрицій підійшов до вікна.
— Гарапох!
Ветерані повернувся до столу й дзвінком викликав свого помічника Тулумбаса, якого було негайно відряджено на мури з метою з’ясування ситуації.
— Це жебрак, знаний як Старий Тхір Рон, ваша високосте, — доповідав Тулумбас п’ятьма хвилинами пізніше. — Продає… ось це.
«Ось це» він тримав двома пальцями за самісінький краєчок, ніби побоюючись, що воно ось-ось вибухне.
Правитель взяв «це» і пробіг очима. Потім проглянув ще раз.
— Ну-ну, — сказав він. — «Час Анк-Морпорку». Ще хтось, крім вас, його купував?
— Чимало хто, ваша високосте. Люди, що йдуть з нічної зміни, ранні торгівці й таке інше.
— Я не бачу тут жодної згадки про Тон-барабом чи Гарапоха.
— Так точно, ваша високосте.
— Чудеса, — Правитель знову зазирнув у газету. — Гм-м-м. Будь ласка, змініть мій графік на сьогодні. Я зустрінусь із представниками Гільдії глашатаїв о дев’ятій ранку, а з Гільдією граверів — о десятій.
— Вони не звертались до мене щодо зустрічі з вами, ваша високосте.
— Звернуться, — сказав Ветерані. — Коли вони побачать це, звернуться неодмінно. Ну-ну… Тут написано, що в п’яній бійці постраждали п’ятдесят шість осіб.
— Це мала бути велика бійка, ваша високосте.
— Значить, так воно й було, Тулумбасе, — сказав Патрицій. — Це ж надруковано. О, до речі, надішліть повідомлення панові де Ворду. Я зустрінусь із ним о дев’ятій тридцять.
Він знову опустив погляд до аркуша, вкритого сірими літерами.
— І, будь ласка, пустіть чутку, що я не хотів би, аби з паном де Вордом щось трапилось.
Тулумбас, що зазвичай розумів свого господаря з півслова, завагався.
— Ваша високосте, ви маєте на увазі, що з паном де Вордом нічого не повинно трапитись, чи що з паном де Вордом нічого не повинно трапитись?
— Ви мені підморгнули, Тулумбасе?
— Ні, ваша високосте!
— Тулумбасе, я глибоко переконаний, що кожен громадянин Анк-Морпорку має цілковите право безперешкодно пересуватися вулицями міста.
— О боги, справді?
— Абсолютно.
— Але я гадав, що ви категорично проти використання набірного шрифту, ваша високосте. Ви говорили, що це зробило б друк надто дешевим, і…
— Магог! — закричав продавець газет під брамою.
— Чи вагаєтесь ви, Тулумбасе, перед цим новим вражаючим тисячоліттям, що лежить перед нами? Чи, навпаки, готові простягти майбутньому руку?
— Не знаю, ваша високосте. Дрес-код передбачено?
Коли Вільям поквапився до сніданку, решта пожильців уже були за столом. Він мусив квапитись, бо пані Секретова мала Власну Думку щодо тих, хто спізнювався до їжі.
Пані Секретова, власниця «Апартаментів для пристойних осіб», була тим, чим безуспішно намагалася стати Сахариса. Вона була не просто поважною — вона була Поважною; це були її стиль, релігія та хобі одночасно. Особлив полюбляла вона поважних громадян, що були Охайні та Пристойні; вона вимовляла це словосполучення так, ніби одне було можливо без іншого. Своїм пристойним пожильцям вона надавала пристойні ліжка й готувала дешеві, але пристойні страви.
Ці пожильці (коли не рахувати Вільяма) здебільшого мали середній вік, не мали сімей і були категорично непитущими. Як правило, це були крамарі середньої руки, голені до червоного власники важких черевиків. За обідом вони старанно намагалися виявляти один до одного незграбну ввічливість.
На диво (принаймні, на диво для Вільяма, котрий досить давно розкусив подібний тип людей), пані Секретова нічого не мала проти гномів або тролів. Принаймні, охайних та пристойних. Пристойність для пані Секретової була незмірно важливішою за расові відмінності.
— Тут написано, що в п’яній бійці постраждали 56 осіб, — сказав пан Борошнюк, котрий проживав у «Апартаментах» найдовше, а відтак за обіднім столом почувався кимось на кшталт президента клубу. Він купив примірник «Часу» дорогою з пекарні, де працював старшим нічної зміни.
— Неймовірно, — сказала пані Секретова.
— Гадаю, там має йтися про 5–6 осіб, — сказав Вільям.
— Тут написано — 56, — суворо мовив пан Борошнюк. — Чорним по білому.
— Значить, так воно й було, — висловила спільну думку пані Секретова. — Інакше цього не друкували б.
— Хотів би я знати, хто це робить, — сказав пан Хилько, що заробляв на життя гуртовою торгівлею взуттям.
— О, для цього є спеціальні люди, — сказав пан Борошнюк.
— Справді? — сказав Вільям.
— Аякже, — підтвердив пан Борошнюк, котрий належав до тієї породи череватих джентльменів, що є незмінним експертами з усіх питань на світі. — Ніхто б не дозволив абикому писати все, що на думку спаде. В цьому не було б ніякого сенсу.
Відтак до повітки на задах «Відра» Вільям прибув у стані глибокої замисленості.
Вернигора підняв йому назустріч погляд від каменя, на якому акуратно викладав літери для афіші.
— Тобі там припливло трохи грошей, — сказав він, кивнувши на лаву.
Це були в основному мідяки. Майже тридцять доларів.
Вільям подивився на них незрячим поглядом.
— Це неправильно, — прошепотів він.
— Пан Рон та його колеги кілька разів поверталися по нові примірники, — сказав Вернигора.
— Але ж… але ж це були звичайні повідомлення про звичайні події, — вимовив Вільям. — Там навіть не було нічого важливого. Просто… події, що відбулися.
— О, але ж люди полюбляють знати про події, що відбулися, — сказав гном. — І я прогнозую підвищення продажів утричі, якщо ми вполовинимо ціну.
— Вполовинимо?
— Люди полюбляють бути в курсі. От і все, — гном знову посміхнувся. — А тебе там, у кімнатці, чекає якась юна леді.
В до-конико-гойданкову еру, коли повітка ще була пральнею, частину приміщення було відокремлено дешевою панелькою висотою на неповний людський зріст. Там сиділи бухгалтерія та спеціальний службовець, чия робота полягала в тому, щоб пояснювати клієнтам, куди поділися їхні шкарпетки.
Сахариса прямо сиділа на стільці, стискаючи в руках сумочку та притискаючи лікті, щоб хоч трохи вберегтись від довколишнього пилу.
Вона кивнула йому.
Для чого ж він її покликав? Ах, так… Вона була більш-менш тямуща, і вона перечитала всі дідусеві книжки — а Вільям, по щирості, зустрічав не так багато письменних людей. Не те що тих, для кого перо було елементом надскладного механізму. Якщо вона знала, що таке апостроф, він був готовий цілком пробачити їй манери минулого сторіччя.
— Це тепер твій кабінет? — спитала вона пошепки.
— Гадаю, так.
— Ти не казав про гномів!
— Це проблема?
— Та ні. Наскільки мені відомо, гноми є законослухняними й достойними громадянами.
Вільям раптом згадав, що говорить із дівчиною, котра в житті не бувала на певних вулицях у годину закриття шинків.
— Я вже маю для тебе дві замітки, — продовжила Сахариса таким тоном, ніби видавала державну таємницю.
— Гм. Так?
— Мій дідусь каже, що це найдовша і найхолодніша зима з усіх, що він пам’ятає.
— Справді?
— Ну, йому вісімдесят років. Це багато.
— Гм.
— І ще — вчора зірвався щорічний конкурс «Подільського клубу пекарок і квітникарок», бо перекинулися столи з тістечками. Я дізналась про це від секретарки клубу і все повністю записала.
