Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен (лучшие книги без регистрации txt) 📗

Ану вирівняй спину, шмаркачу! Вони й так тебе підозрюють. Бракувало ще, аби ти сильно нагадував навісного!

Едді миттю сів рівно, наче його добряче огріли ззаду. Той голос — він не належав Генрі, але дуже сильно його нагадував. Таким він був у пору їхнього дитинства, коли вони гасали районом, Генрі на вісім років старший, середульша сестра (тепер тільки тьмяний спогад — Селіну збила на смерть машина, коли Едді було два роки, а Генрі — десять). Той скрипучий командний голос лунав щоразу, коли Генрі бачив, що Едді робить щось не так і може врізати дуба дочасно… як це сталося з Селіною.

Що, в дідька лисого, тут відбувається?

«Ти не чуєш голосів людей, яких тут немає, — відповів голос у голові. Ні, то був не голос Генрі — доросліший, сухіший… гучніший. Але подібний до голосу Генрі… і такий, що йому годі було не повірити. — Це по-перше. І ти не божеволієш. Я СПРАВДІ інша людина».

Невже це телепатія?

Едді підсвідомо розумів, що його обличчя геть нічого не виражає. І подумав, що, зважаючи на обставини, за це його могли б номінувати на «Оскара» як найкращого актора року. Він визирнув у ілюмінатор і побачив, що літак під'їздить до сектора «Дельти» в міжнародному аеропорту «Кеннеді».

Я не знаю цього слова. Але я точно знаю, що цим жінкам-військовим відомо, що ти везеш…

Настала пауза. З'явилося відчуття — несказанно дивне, — що в його мозку порпаються примарні пальці, так, наче він живий картковий каталог.

…героїн чи кокаїн. Що саме — сказати не можу. Хоча ні, мабуть, це кокаїн, бо ти везеш те, що не вживаєш, аби купити те, що вживаєш.

— Які жінки-військові? — тихо пробурмотів Едді. Він не усвідомлював, що розмовляє вголос. — Що ти, в біса, верзе…

Знову це відчуття, що йому дали ляпаса… таке реальне, що він відчув, як задзвеніло у вухах.

Стули писок, ти, клятий недоноску!

Гаразд, гаразд. Господи!

1 знову те відчуття, що в голові нишпорять пальці.

Військові стюардеси, відповів чужий голос. Розумієш тепер? У мене нема часу, аби детально вивчати кожну твою думку, в'язню!

— Як ти… — почав Едді й миттю стулив рота. Як ти мене назвав?

Байдуже. Просто слухай. Часу дуже, дуже мало. Їм все відомо. Військові стюардеси знають, що у тебе цей кокаїн.

Але звідки? Це ж просто смішно!

Мені не відомо, звідки ця обізнаність, і це не має значення. Одна з них попередила візників. А візники розкажуть жерцям, що проводять цю церемонію, це Проходження Митниці…

Голос шварґотів таємничою мовою, а слова були такими незвичними, майже принадними… але їх зміст дійшов до нього чітко і ясно. І хоча обличчя лишалося незворушним, Едді боляче стиснув зуби і тихо, роздратовано присвиснув.

Голос казав, що гру закінчено. Він ще навіть з літака не зійшов, а гра вже закінчилася.

Але це було не насправді. Нічого такого не могло відбуватися наяву. Просто його уява в останню хвилину викинула коника і пішла витанцьовувати параноїдальну джигу, от і все. Він не зважатиме на це. Просто викине цю думку з голови, і все минеться…

Ти НЕ знехтуєш, бо інакше тобі доведеться сісти за грати, а я сконаю! — проревів голос.

«Та хто ти такий, заради всього святого?» — мимоволі перелякано спитав Едді й почув, як хтось (чи щось) у його голові глибоко й палко зітхнув з полегшенням.

10

«Він повірив, — подумав стрілець. — Дякую вам, о всемогутні боги, він повірив!»

11

Літак зупинився. Табло «ПРИСТЕБНІТЬ ПАСИ» згасло. М'яко стукнувся об борт трап, який підкотили.

Вони прибули.

12

Є місце, де ти можеш залишити його, поки здійснюється Проходження Митниці, сказав голос. Безпечне місце. Потім, коли ти здійсниш обряд, то зможеш забрати його знову і віднести цьому чоловікові, Балазару.

Люди вже вставали зі своїх крісел, діставали речі з багажних полиць і намагалися придумати, куди б подіти пальта, які, згідно з оголошенням пілота, можна не одягати, бо надворі занадто тепло.

Візьми свою сумку. Куртку. А потім знову йди до вбиральні.

Вби…

Ох. Туалету. Голова.

Якщо еони вважають, що у мене наркота, то вирішать, що я намагаюся спустити її в унітаз.

Та Едді розумів, що це не має значення. Двері ніхто не ламатиме, бо це може налякати пасажирів. І їм відомо, що нікому не вдасться спустити два фунти кокаїну в унітаз літака, не залишивши жодних слідів. А раптом голос казав правду… про те, що є безпечне місце? Але як таке може бути?

Не думай про це, чорти б тебе забрали! ЙДИ!

І Едді пішов. Бо нарешті збагнув усю серйозність ситуації. Він не бачив того, що було відкрито поглядові Роланда, котрий упродовж багатьох років вправлявся у спостережливості (і вправи ці були мішаниною тортур і вправності), але розгледів обличчя стюардес — справжні обличчя за масками посмішок, — що допомагали пасажирам, передаючи сумки й коробки зі стінної шафи для зберігання багажу. Він бачив, що вони поквапливо блимали на нього, знову і знову.

Він узяв сумку і куртку. Двері, що вели до трапу, вже були відчинені, й люди помалу просувалися проходом. Двері в кабіну пілотів були відчинені, і в отворі стояв Капітан. Він теж посміхався… а ще дивився на пасажирів першого класу, які досі збирали свої речі, помітив його — ні, знайшов його, — а потім знову відвів погляд, кивнув комусь, скуйовдив волосся якомусь малому.

Зараз йому було холодно. Не через ламку, просто холодно. І холодно йому стало зовсім не від голосу в голові. Холодно — часом це буває добре. Просто треба слідкувати за тим, аби не замерзнути.

Едді рушив уперед, дійшов до місця, де можна було повернути ліворуч і вийти до трапу… а потім раптом затулив рота долонею.

— Мені недобре, — пробурмотів він. — Вибачте. — Він причинив двері кабіни, що трохи перекривали прохід до переднього відсіку першого класу, і відчинив двері туалету праворуч.

— Боюся, вам слід вийти з літака, — різко мовив пілот, коли Едді відчинив двері. — Зараз…

— Здається, мене зараз знудить, і не хотілося б, щоби блювотиння потрапило на ваші черевики. Або на мої, — сказав Едді.

Секундою пізніше він був уже в туалеті, за замкненими дверима. Капітан щось говорив. Едді не міг розібрати слів, та й не хотів. Важливим було те, що він просто говорив, а не кричав, він був правий, ніхто б не зчинив бучу, поки двісті п'ятдесят пасажирів чекають своєї черги зійти з літака через одні-єдині двері в передньому відсіку. Він був усередині, тимчасово в безпеці… але який у цьому сенс?

«Якщо ти там, — подумав він, — то роби щось, і швидше, хай там хто ти є».

Якусь жахливу секунду-дві не було взагалі нічого. Мить була короткою, але в уяві Едді Діна вона розтяглася до вічності, ніби та турецька іриска, що їх Генрі часом купував йому влітку, коли вони були ще дітьми. Якщо малий Едді поводився погано, Генрі лупцював його до нестями, а якщо ж добре, то Генрі купував турецьку іриску. Таким чином Генрі справлявся зі своїми обов'язками, яких на час літніх канікул більшало.

Боже, о Боже, мені це все приверзлося, о Ісусе, яким же я був ідіотом…

«Приготуйся, — сказав грізний голос. — Я не можу зробити це самотужки. ВИЙТИ ВПЕРЕД я можу, а от змусити тебе П РОЙТИ — ні. Ти мусиш зробити це разом зі мною. Повернися».

Зненацька Едді почав бачити двома парами очей, відчувати двома нервовими системами (не всі нерви тієї, іншої людини були задіяні, якісь частини тіла були втрачені, зовсім недавно, вони ще кричали не своїм голосом), відчувати десятьма чуттями, думати двома розумами. Кров пульсувала у двох серцях.

Він повернувся. У стіні туалету була діра, схожа на дверний отвір. Крізь неї він побачив понуре непривабливе узбережжя і хвилі кольору старих спортивних шкарпеток, що накочували на нього.