Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗

— Страх божий! — сказав я.

— Тоді не пийте багато коньяку. Якщо там тріщина, вам ні до чого запалення. А отак боляче?

Мене аж піт пройняв.

— Страшенно! — сказав я.

— Мабуть, у вас таки тріщина. Зараз я накладу пов'язку, а ви не крутіть головою. — Він почав швидко бинтувати, так що аж руки мигтіли, і пов'язка виходила туга й міцна. — Ну, от і все, щасти вам і vive la France.

— Він же американець, — озвався другий капітан.

— А ви начебто казали, що француз. I говорить по-французькому, — сказав мій капітан. — Я й раніше знав його. Весь час думав, що він француз. — Він випив пів-мензурки коньяку. — Несіть когось тяжкого. Дістаньте ще протиправцевої сироватки.

Капітан помахав мені рукою. Мене підняли на ношах, і, коли виносили, край заслони при вході черкнув мені по обличчю. Надворі мене поклали долі, і сержант-фельдшер присів поруч.

— Прізвище? — тихо запитав він. — Ім'я? Звання? Звідки родом? Рід військ? Якого корпусу? — і таке інше. — Шкода, що зачепило голову, лейтенанте. Сподіваюсь, вам трохи полегшало. Зараз я здам вас англійцям.

— Мені добре, — сказав я. — Дякую вам за все.

Біль, про який казав лікар, уже почався, і все, що діялось навколо, не цікавило й не обходило мене. Трохи згодом під'їхала англійська санітарна машина, мене поклали на ноші, підняли їх до відчинених дверцят і засунули в кузов. З другого боку були ще одні ноші, і на них теж лежав поранений; обличчя його затуляли бинти, і я бачив тільки ніс, жовтий, наче восковий. Поранений тяжко дихав. Ще двоє нош підняли й просунули на ремінні підвіси над нами. Водій підійшов і зазирнув усередину.

— Я поїду якомога обережніш, — сказав він. — Думаю, вам буде зручно.

Я чув, як захурчав мотор, чув, як водій заліз на переднє сидіння, відпустив гальма й увімкнув швидкість; і ми поїхали. Я лежав тихо й навіть не намагався погамувати біль.

Коли машина почала братися на узвіз, швидкість зменшилась; часом ми приставали, часом подавали назад на поворотах, та врешті поїхали досить швидко. Я відчув, як згори щось тече. Спочатку капотіло помалу й розмірено, тоді потекло тоненькою цівкою. Я гукнув водієві. Він зупинив машину й озирнувся у віконце позад сидіння:

— Що там таке?

— В того, що на верхніх ношах, кровотеча.

— Скоро вже будемо нагорі. Та й однаково мені самому не витягти нош. — I він поїхав далі.

Цівка згори все текла. Я не бачив потемки, де саме вона точилася крізь брезентові ноші. Потім спробував відсунутись убік, щоб не текло на мене. Там, де набігло під сорочку, воно було тепле й липке. Я змерз, а нога боліла так, що мене аж млість брала. Через деякий час теча з верхніх нош поменшала, і звідти вже знову тільки капало, і я почув, як шурхотить брезент, неначе поранений на ношах умощувався зручніш.

— Як він там? — гукнув через плече англієць. — Ми майже нагорі.

— Здається, помер, — відказав я.

Тепер краплі падали дуже повільно, як ото з бурульки після заходу сонця. Була ніч, і що вище ми піднімались на узгір'я, то холодніше ставало в машині. На гірському посту ноші з-над мене забрали, на їх місце засунули інші, і ми рушили далі.

Розділ X

У палаті польового госпіталю мені сказали, що пополудні до мене прийде гість. День був гарячий, і до палати налетіло багато мух. Приставлений до мене санітар нарізав із паперу довгих смужок, прив'язав їх до палички й відганяв мух тим віялом. Я дивився, як вони сідають на стелю. А коли він облишив махати й заснув, мухи знову злетілися до ліжка, і я дмухав на них, щоб одігнати, та зрештою затулив обличчя руками і теж заснув. Було дуже парко, і коли я прокинувся, ноги в мене свербіли. Я збудив доглядальника, і він змочив мені пов'язки мінеральною водою. Від цього й постіль стала вогка і прохолодна. Ті з нас, що не спали, перемовлялись через палату. Пополудні в госпіталі був найспокійніший час. Зранку три санітари й лікар підходили по черзі до кожного ліжка, піднімали тебе й несли на перев'язку, а тим часом тобі перестеляли постіль. Та подорож на перев'язку була аж ніяк не приємна, одначе я тоді ще не знав, що можна переслати постіль, і не знімаючи з неї людини. Мій доглядальник вилив усю воду, і тепер лежати було прохолодно й хороше, і я саме пояснював йому, де почухати мені підошви, щоб не свербіло, коли один з лікарів увів до палати Рінальді. Він швидко підійшов, нахилився над ліжком і поцілував мене. Я побачив, що він у рукавичках.

— Ну, як ви тут, малюк? Як себе почуваєте? Ось я вам приніс… — То була пляшка коньяку. Санітар присунув стільця, і Рінальді сів. — А ще добрі новини. Вас мають нагородити. Хочуть виклопотати срібну медаль та, можливо, вийде тільки бронзова.

— За що?

— Ви ж тяжко поранені. Кажуть, якби ви довели, що вчинили геройство, вам дали б срібну. А інакше буде тільки бронзова. Розкажіть мені до ладу, як усе було. Невже ви не вчинили нічого героїчного?

— Ні,— відказав я. — Мене торохнуло, коли ми їли сир.

— Облиште жарти. Ви ж напевне якось відзначилися або перед тим, або опісля. Пригадайте добре.

— Аж ніяк не відзначився.

— Хіба ви не винесли когось там на плечах? Гордіні каже, що ви перенесли на собі кількох поранених, але майор з першого поста твердить, що цього не може бути. Він теж має підписати подання на медаль.

— Нікого я не виносив. Я сам не міг рухатись.

— То байдуже, — сказав Рінальді. Він зняв рукавички. — Гадаю, ми все-таки виб'ємо вам срібну. Хіба ви не відмовлялись від медичної допомоги поза чергою?

— Не дуже рішуче.

— То байдуже. Зате он як вас поранило. Зате ви завжди доблесно поривалися на передову. До того ж і операція минула успішно.

— Вони таки форсували річку?

— Ще й як! Узяли щось із тисячу полонених. Про це написано в зведенні. Ви ще не бачили?

— Ні.

— Я вам принесу. То був щасливий coup de main [19].

— Ну, а взагалі як справи?

— Чудово. Все чудово. Ми всі пишаємося вами. Розкажіть же нарешті, як воно було. Я певен, що вам дадуть срібну. Ну ж бо, розказуйте. Геть усе як було. — Він замовк, про щось міркуючи. — А може, вам дадуть і англійську медаль. Там же був англієць. Ось я піду до нього спитаю, чи не поклопотався б він за вас. Мабуть, він зможе якось посприяти. Вам дуже болить? Треба випити. Санітаре, роздобудьте десь штопор… А бачили б ви, як я видалив днями зо три метри тонкої кишки, ото штука! Треба буде написати в «Ланцет». Ви мені перекладете, і я пошлю в «Ланцет». У мене що день, то все виходить краще… Бідолашний малюк, то як же ви себе почуваєте? Де ж той клятий штопор? Ви так мужньо й тихо все зносите, що я забуваю, як вам боляче. — Він ляснув рукавичками по краю ліжка.

— Ось штопор, синьйоре лейтенанте, — сказав санітар.

— Відкоркуйте пляшку. Принесіть склянку. Випийте, малюк. Як голова? Я переглянув ваші папери. Ніякої тріщини у вас немає. Той лікар з першого поста — просто різник. Коли б ви потрапили до мене, вам не було б анітрішечки боляче. Я ніколи не роблю боляче. Я знаю, що для цього треба. Що день, то в мене все виходить легше й краще. Ви вже даруйте, що я розбазікався, малюк. Мені дуже прикро, що вас так тяжко поранило. Ось випийте. Це добрий коньяк. П'ятнадцять лір коштує. То має бути добрий. П'ять зірочок. А просто звідси я піду до того англійця, і він виклопоче вам англійську медаль.

— Мабуть, не так просто їх дають.

— Ви надто скромні. Я пошлю офіцера-зв'язківця. Він їх укоськає, тих англійців.

— Ви бачилися з міс Барклі?

— Я приведу її сюди. Ось зараз же піду й приведу.

— Не треба, — мовив я. — Розкажіть краще, що діється в Горіції. Як там дівчатка?

— Нема більш дівчаток. Ось уже два тижні їх не змінюють. Я перестав туди ходити. Це ж просто казна-що. Вони вже не дівчатка, а давні фронтові товариші.

— Зовсім не ходите?

— Тільки вряди-годи навідуюсь дізнатися, чи нема яких новин. Заглядаю дорогою. I всі розпитують про вас. Просто неподобство, що їх так довго держать на одному місці й починаєш з ними приятелювати.