Мати все - Дашвар Люко (читать книги онлайн бесплатно регистрация txt) 📗
— І на кушетці лежати не вихід. Серце своє пожалійте! Придумайте щось… Аби не бачити…
— Бачити… Не бачити… Яка різниця, доню? Однаково знаю, — відповів старий.
…Ліда вхопилася за ту думку, і вона понесла її в лабіринти власних сумнівів. Цей нещасний старий чоловік має рацію. Бачити, не бачити… Не головне! Вона знає, серцем відчуває: щось відбувається у маминій квартирі. Мама керує. Стас… допомагає? Ліда — зайва?
— Зайва? — вразилася. — Тільки не це!
А хитра ж. Зателефонувала матері додому. Ангеліна слухавку взяла.
— Поїхала матінка твоя… — сказала.
— Поїхала?! А я не знаю нічого…
— Відрядження якесь термінове, — пробурчала нянька. — Конференція чи щось таке. Вона тепер часто їздить…
Часто? Бути не може. Мама Платона й на день без догляду не лишала.
— А Платон…
— Спить та читає… Геть млявим став.
— Чому?
— Оце ти, Лідусю, знайшла професора! Звідки мені знати? Даю йому якесь пійло по годинах… Може, воно?..
— Забіжу, гляну, — сказала.
— Що ти, серденьку? Як Іветта дізнається, то нам із тобою…
— Не дізнається!
— Платон скаже. Ми йому рота не зашиємо.
— Забіжу!
— Борони Боже, Лідусю! Чого це ти казишся? Заспокойся! Мати повернеться, з нею і домовляйся.
Ліда закінчила приймати хворих — прямим ходом до материної оселі.
Ангеліна побачила Ліду, роздратувалася. Загородила двері круглим тілом, головою захитала.
— Оце правду мати казала: тобі лікуватися треба, Лідусю. Цього… заспокійливого попити. Іди додому, серденько. Приляж там собі… На кушетку яку…
— Де Платон?
— Спить…
— От і чудово! — Хитра. — Я до нього не піду. За тобою скучила. На кухні посидимо. Кави мені звариш. А, Ангеліно?
Ангеліна всміхнулася — і самій несила на Ліду гримати.
— Зварю, зварю, серденько. Ходімо. Та тільки тихо. Хай уже хлопець поспить, як життя нема.
Ліда сиділа на кухні біля круглого стола, спостерігала за няньчиною метушнею і ніяк не могла позбавитися відчуття, що Ангеліна веде себе не так, як завжди. Мовчить. А зазвичай рота не заткнеш.
— Як ви тут… без мене?..
— Та все нормально. Ти краще про себе розкажи, — нянька їй.
— Я нормально. А ви…
— А що вариш вдома? Давай! Кажи! Чим чоловіка частуєш?
— їжею…
— Та ти що, Лідусю! Від їжі чоловік їжаком стає! — розсміялася Ангеліна. — Чоловікові треба свининку запекти, рибку засмажити, та щоб скоринка хрумтіла, а під скоринкою сік зберігся.
— Що ж, спробую якось. До речі… Пам’ятаєш, Ангеліно… Мені ще в університеті гарну кулінарну книжку подарували. Професора Похльобкіна. Вона де? У моїй кімнаті?
Підвелася. З кухні.
Ангеліна сполотніла. Відсунула турку з вогню.
— Сиди, серденько. Зараз принесу.
— Та сама візьму, — здивувалася Ліда. — Вари вже каву, добра пані. Не хвилюйся. Тоху не турбуватиму. Пообіцяла ж.
І пішла до своєї кімнати. Ангеліна перехрестилася, потупцювала за Лідою.
— Однаково би взнала… Однаково… — бурмотіла. — Прости й збережи мене. Господи. Яка на мені вина? Що можу зробити? Не віником же дитину з рідного дому гнати?
…Ліда зайшла до своєї кімнати й остовпіла. Простір, у якому вона провела все свідоме життя до одруження, який любила і вважала своїм, недоторканним назавжди… змінився. Нічого тут не лишилося Лідиного. Нічого. Нові шпалери — чудні, рожеві. Нові меблі — наче з хатинки Барбі. Нові портьєри — легкі-прозорі. Тільки люстра стара. І біля дверей дві повні коробки з Лідиним мотлохом: книжки, блокноти, дівочі дрібнички, дитячі забавки старі, фотографії, «Похльобкін» виглядає…
— Що це? — прошепотіла.
Ангеліна обійняла Ліду. Зашморгала носом.
— І треба було тобі сюди йти? Нерви лоскотати. Мати правду казала: тобі зараз лікуватися… А ти оце…
Ліда видерлася з няньчиних обіймів. Розревлася — не зупинити.
— Що це? Що?! — Ридма. — Мене викреслили? Навіки? Ця кімната вже не моя? І цей дім… Чому мама заборонила мені приходити? Що відбувається, Ангеліно?!
— Та ти що, серденько! З глузду з’їхала? Таке мелеш, прости Господи! — забелькотіла. — Як це «викреслили»? І дня не минає, щоб мати про тебе не згадала. А хвилюється ж… за Лідочку свою. Чого розревлася? Оце б мати побачила, було б нам обом непереливки.
— Батьків кабінет… порожній стоїть, хоч тато помер п’ять років тому… І гостьова кімната… Скажи мені правду, Ангеліно, бо і справді дах зірве. Що відбувається?
Ангеліна схлипнула, головою захитала.
— Біда! Справжня біда! — захрестилася. — Матінко Божа, Пресвята Богородице Пречиста! Заступися за нас, грішних рабів твоїх… Не відаємо, що коїмо… Не відаємо…
Ліда перелякалася. З острахом глянула на засмучену няньку. Потяглася до неї.
— Ангеліно, Богом прошу… Не муч ти мене.
Нянька завмерла. Ще мить — і зірве греблю.
— Женити вона його хоче! — прорвало. — Отака біда, Лідусю. Женити нашого дурника Платосика! На нормальній дівчині. Та хіба таке можна?! Та хіба божевільних женять… Це ж гріх який! Щоби дівчину в чотирьох стінах разом із хворим, прости Господи, замкнути. І не на день… На все життя! Молюся…. {ранку до ночі молюся, щоби Господь відвів біду. Щоби не знайшла вона нещасне дитя на поталу сатані, не привела в цю кімнату… Для неї готує. Для майбутньої невістки. Знаю… Знаю, як буде. Золотом закидає, увесь світ пообіцяє, обкрутить розмовами своїми звабливими, тільки би дурникові добре було. Ой, гріх! Ой, гріх смертельний. Непрощенний! Непрощенний, хоч лоба потім розбий у молитвах із поклонами. Як я її просила… Ти ж, казала, знаєте: не можна так тяжко грішити. Не можна. Га тільки матінку твою ніхто не зупинить! Не на конференції вона… Блукає десь… Шукає ляльку для синочка свого, хай би воно краще малим померло, ніж… — Перелякалася, захрестилася. — Що це я? Що? Прости мене. Боже, дурепу грішну! Не винний хлопець. Геть не винний. Янгол нещасний… Краще би матінка твоя змалечку його на травичку випускала та до людей привчала — але ні! Собі все! Тільки собі! Щоби тільки вона на синочка свого дивилася! Тільки для неї він ріс…
Замовкла. На бліду Ліду глянула — перелякалася ще більше.
— Ох я дурна баба! Намолола чортзна-чого! Не слухай мене, Лідусю. Заспокойся, серденько. Не знайде. Однаково не знайде. Хоч увесь світ обійде, ні з чим повернеться. Бог усе бачить! Не допустить. Нізащо не допустить! Не знайде вона дівчину…
Задихнулася, закашлялася. Сльозу втирає.
Ліда вхопилася за няньчину руку. Притулилася до неї всім тілом.
— Знайде… — прошепотіла. — Сама знаєш…
Ще довго в кухні товклися. Приголомшені, розбурхані, безсилі…
— Чому мама мені нічого не розповіла? — випитувала Ліда.
— Хтозна. Хіба матінці твоїй у голову залізеш? Мабуть, остерігалася, що проти будеш. Та й щоб ти кімнату свою до часу не бачила. А розрахунок її зрозумілий. Невістка все життя при І Платонові скнітиме. Ти ж зірвалася з гачка. Заміж вийшла… Прийшла-пішла, тенди-сенди… А йому, крім сексу, і побалакати хочеться з живою людиною, і посміятися, і поплакати… Воно ж — живе, хоч від тих ліків зовсім охляло і змарніло. Дай мені, Боже, віку, щоби я довше Платосика оберігала.
— Хіба я коли від брата відмовилася б?
— У тебе, Лідусю, своє життя. Ото й живи — не смикайся.
Ліда підвелася, мовила вперто:
— Піду до нього. Не зупиняй.
…Платон сидів на підлозі. Тлумачний словник іноземних слів розгорнутий на літері «В». Вії опущені: читає. Босий! От же чудний! Штани і футболка його не дратують. Чому про взуття чути не хоче?
Ліда вклякла на порозі, подивилася на брата. Змарнів? Ніби ні. Блідий, звичайно. Сказати Ангеліні, щоб кімнату провітрила. «Красунчик!» — згадала слова повії. О так! Вийшов би на вулицю — дівчата попадали б. Високий, стрункий, тіло майже ідеальне, а все — Іветта. Змалечку привчила сина до зарядки і тренажерів, сама робила йому масаж, силоміць — під душ. Який же гарний! Чорне волосся, бліда шкіра, правильні риси обличчя, сині очі. Шляхетніше не буває. От, приміром, у Ліди теж довге чорне волосся і сині очі. Та хіба їх можна порівняти? Ліда — звичайна. Мабуть, у тата. Платон — неймовірний. І такий же красивий, як мама. Ну і кого поряд із ним поставиш?
