Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих (читать книги без регистрации .txt) 📗

— На двадцять сьомому році життя, — сказала пані де Морней до свого чоловіка, що сидів навпроти неї.— І все ж не зарано, бо така була воля божа. Життя завжди буває досить довге — чи таке, як у нього, чи на тридцять років довше, однаково.

В такий спосіб вона назвала свій власний вік, і пан де Морней, звичайно, помітив, що її вже не сповнює така вдячність, як спочатку. Він нагадав їй:

— Люба моя, рідна, сьогодні такий день — сьогодні господь вивіряє нас, чи ми в нього віримо і чи ми йому покірні. Така була його воля, і ми повинні мовчати.

Тоді пані де Морней справді запала в мовчанку і за весь той місяць, поки ще була на ногах, ні разу не згадала про послане їм випробування. Про людське око вона виявляла стриманий і пристойний, але не надмірний смуток. Та що справжній стан її душі не знаходив іншого виходу, він вилився в тілесну недугу, якої цього разу не щастило пом'якшити. Правда, вона дошкуляла пані де Морней іще змолоду — після певних незгод, що виникли в неї зі служителями бога через деякі світські слабості. Серцебиття та інші ознаки меланхолії поступово стали для неї невіддільні від політичних справ та стосунків з людьми. Людині з певним становищем нелегко ухилитись від обов'язків, тим більше що пані де Морней мала й такт, і авторитет. І з того, й з другого вона користалася під час частих подорожей чоловіка, і він щоразу боявся, повернувшись, застати дружину тяжко хворою. Таким чином пан де Морней, попри всю довіру до бога, навчився вірити й у медицину. В королівстві, по якому він багато мандрував, він знав оселі тямущих аптекарів аж у найдальших закутках. Він читав і Парацельса [103], і те, що славнозвісний лікар найдужче радив у таких випадках, — купоросну та коралову олію, а особливо есенцію з перлів, — неодмінно посилав з дороги недужій.

Досі ліки допомагали їй. Але в утраті сина її не зміг хоч би на годину втішити навіть власноручний лист короля. А вже й поготів не могли досягти цього інші вияви співчуття, що їх подружжя одержувало дуже багато, — поміж іншими від принца Моріца, панів Вільруа, Рогана, Буйона, пані де ла Тремоїль та герцогині Цвайбрюкенської. Найприкріше було те, що материнська настанова синові, яку вона віддавна писала, виставляючи йому за приклад батька, більш не мала адресата. Пан де Морней якось застав сердешну в ту хвилину, коли її рука марно силкувалася вписати туди ще кілька слів.

— Нe можу, — сказала вона. — Біль не дає. Але я скоро, скоро віднайду його там, куди за нами не підуть ніякі тілесні недуги.

Цими словами вона виказала себе. Вона прагнула померти, щоб з'єднатися а сином. Ніщо більше не таїлося за її стриманою жалобою з самого початку.

Висловивши це нарешті, вона злягла, щоб більше не встати. Її чоловік зрозумів, що вона свавільно зреклася обов'язку жити, від якого ніхто неспроможен звільнити нас. Він не важився всовіщати її: вигляд людини, що не хоче бути від світу цього і вже забула нас, позбавляє сміливості. Вовняні запони над її простим ліжком були зсунуті докупи, лишалась тільки щілина, крізь яку звисала її рука — безбарвна й сіра, як старий сніг, але з випнутими жилками напрочуд ясної блакиті. Нa тій руці можна було прочитати всі муки тіла й душі, навіть якби не чути стогону страдниці. Пан де Морней стояв, мов якась чужа тінь, стояв, тулячись до голої білої стіни з хрестом посередині, чорним, як його вбрання. Пані де Морней ніколи не хотіла мати у своїй спальні інакших стін — тільки побілені вапном, як у храмі. Її громадське становище аж надто часто приводило її до багатих, розкішних покоїв. Але в цьому найпотаємнішому, де вона тільки й була цілком собою, не було ніяких прикрас, крім блиску аскези.

Одного разу вона покликала чоловіка й почала допитуватися, що сказали лікарі. Чи правда, що їй лишається думати тільки про бога. З мукою в серці він признався, що стан її небезпечний. Але бог усемогутній, і ми молитимемося, щоб ти жила. Вона зрозуміла його так, що її чекає певна смерть, відверто зраділа і зразу знайшла в собі сили виконати останні обов'язки. Розпорядилась, як повідомити родичів, сказала, що хоче зоставити кожному зі служників. Попросила, щоб прийшов пастор Бушеро, і сама назвала ті місця зі святого письма, які він мав їй прочитати, — переважно псалми, — але мало котрий дослухала до кінця: надто багато ще лишилося зробити. Треба було втішити словом усіх слуг, що стояли навколішки круг її ліжка. Треба було ще оголосити, що вона вірить у божественне прощення й покладає надії на те, що нам обіцяє євангеліє.

Та попри всю цю ревну побожність їй ставало гірше й гірше, і врешті вона в тяжкому страху почала благати полегкості. Задихаючись, давлячись харкотинням, вона зірвала з голови чепчик, і на стражденне, перекривлене, залите потом обличчя впали пасма волосся, поміж сивиною ще рудувато-золотавого. Це воно колись призвело її до перших хибних кроків у житті, а потім до самохіть накладених на себе кар, якими вона ось тепер довела себе до того, що всі аж злякалися й сахнулись від неї. Слуги одне по одному вислизнули з кімнати, а пастор порадив Морнеєві попросити лікаря, щоб той чимось приспав хвору, — він сам пришле його сюди.

Хвора вловила його слова й почала просити, щоб не барилися з цим, а скоріше приспали її. Вона мучилася, поки ставало сили, а тепер уже годі. Вона зовсім утратила терпіння й покору і, здавалося, гадала, що перед смертю вони вже їй не потрібні.

— Я хочу зостатись на самоті з богом, — наказала вона чоловікові, що втирав їй обличчя. Тоді пан де Морней голосно покликав її на ім'я, щоб вона отямилася.

— З господом не зустрічаються, коли нам захочеться, — умовляв її він. — Треба боротись за життя до останку, така його воля, і, може, саме від цього залежить вічне блаженство. — І зразу нагадав їй про те, як його величність король уникнув смертельної небезпеки завдяки ласці господній і власній твердості. Великий король, рівного якому християнський світ не мав уже п'ятсот років, ураз відкинув будь-який людський страх і відтоді все робить із чистим серцем неофіта, хоча й з мудрістю зрілого віку. От бач? Від останньої дрібки життя залежить вічне блаженство.

Сміливе порівняння з його величністю так вразило пані де Морней, що вона перестала хрипіти й умить забула про всі свої муки. Вона звелась у ліжку, обняла чоловіка й запевнила його, що терпітиме разом з ним; вона більше не думає про те, щоб ухилитись від випробування.

— Наш син боровся, поки не загинув. Я не хочу ніяких ліків, що від них заснула б і покинула цей світ безболісно. Піди зустрінь лікаря, любий, — сказала вона, перше ніж біль знову кинув її на подушку.

Пан де Морней так і зробив. Саме коли він у своїй бібліотеці пояснював членові медичного факультету, що хворій уже й без його допомоги полегшало, з її кімнати знову почулося хрипіння й тяжкий стогін. Лікар хотів зайти туди, але пан де Морней заступив йому дорогу. Людині, що була, на його думку, безвірником, він ніяк не міг пояснити, чому вмируща не хоче, щоб їй допомогли легше перейти на той світ. Невчасний гість підозріливо подивився на пана до Морнея й швидко окинув поглядом полиці в книжками, ніби там могло бути заховане щось недозволене. І справді, його очі могли б натрапити на щось таке — трактати, які засудив парламент і які були причиною королівської неласки. Пан де Морней аж ніяк не міг похвалитись мужністю, яка надихала вмирущу за стіною. Він спиною затулив небезпечні томи, посунув їх назад, а лікаря випровадив із дому. Сказав йому, що в кімнаті поряд є дуже висока особа, яка не хоче, щоб її тривожили.

Це пояснення було досить вірогідне, бо пані де Морней почала говорити. Вона говорила уривчасто, і спочатку язик не слухався її:

— Пане мій! Я впізнаю тебе. Готується учта. Ось уже лунає музика. Гості входять у яскравому світлі. Вже й господар дому близько.

Чоловік її марно зазирав до кімнати, де вже сутеніло. Сам він не бачив «господаря дому», почував себе непроханим, знедоленим і тільки вгадував відповіді на її слова.