Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер (читать книги онлайн бесплатно полные версии .txt) 📗
На п’ятий день, коли ворота було вже майже відбудовано й місто здавалося цілком спокійним, Насуада наказала Ерагонові й Сапфірі летіти спершу до ДрасЛеони, потім до Белатони, Фейнстера й Аруфса. У кожному із цих міст Вершник за допомогою ім’я імен прадавньої мови мав звільнити всіх, хто присягнув на вірність Галбаторіксові. А ще Насуада попрохала Ерагона зв’язати закляттями солдатів і вельмож — так само, як він зв’язав людей Урубейна,— щоб вони не могли порушити тільки-но встановлений мир. Ерагон не схотів цього робити, бо й Галбаторікс контролював своїх підлеглих у такий самий спосіб. В Урубейні, де загроза з боку прихованих убивць чи інших людей, вірних Галбаторіксу, була досить сильна, Ерагон зробив це охоче, але деінде робити не хотів. На його щастя, Насуада, трохи подумавши, погодилася з ним.
У дорогу Ерагон і Сапфіра взяли із собою понад половину Елдунарі з Вройнгарду. Інші лишились із серцем сердець, яке було врятоване зі скарбниці Галбаторікса. Блодхгарм і його чарівники, яким не треба було більше захищати Ерагона й Сапфіру, перемістили ці Елдунарі до замку за кілька миль на північ від Урубейна, де серця можна було легко захистити від тих, хто схотів би їх викрасти, і де думки божевільних драконів не впливали на чужу свідомість. Пересвідчившись, що Елдунарі тепер у безпеці, Ерагон і Сапфіра рушили в дорогу.
Невдовзі вони прибули до Драс-Леони. Ерагон був вражений тією кількістю заклять, які оплутали все місто й темну кам’яну вежу під назвою Хелгрінд. За якийсь час Вершник зрозумів, що багато із цих заклять були створені сотні років тому, а може, й більше: це були давно забуті чари минулих часів. Тоді він залишив ті, які здалися йому нешкідливими, і прибрав ті, які викликали в нього підозру. На жаль, часто їх було важко від різнити одне від одного, а Ерагонові не хотілося мати справу із закляттями, чиєї мети він не розумів. У такому разі на допомогу приходили Елдунарі. Іноді вони навіть пам’ятали того, хто наклав ці чари, і могли з’ясувати їхнє призначення, використовуючи інформацію, яка для Ерагона не означала нічого.
Потім дійшла черга до Хелгрінда й володінь жерців, які повтікали, щойно до них дійшли чутки про падіння Галбаторікса. Тут уже Ерагон не дуже намагався визначити, яке закляття безпечне, а яке — ні. Він прибирав їх усі. А ще в руїнах великого храму він пробував знайти за допомогою ім’я імен пояс Белотха Мудрого. Утім його спіткала невдача.
Вони залишились у Драс-Леоні на три дні, а потім рушили до Белатони. Там Ерагон знімав закляття Галбаторікса. Те саме він робив також у Фейнстері та Аруфсі. Між іншим, у Фейнстері сталася одна небезпечна пригода — хтось підсунув Вершникові отруйний напій. На щастя, його захистили. чари, але Сапфіра була вкрай розлючена.
«Якщо я впіймаю того нікчемного щура, який це зробив,— гаркнула вона,— я з’їм його живцем, починаючи з пальців ніг».
* * *
Дорогою назад до Урубейна Ерагон запропонував трохи змінити шлях, щоб відвідати гробницю Брома. Сапфіра погодилася. Нахилившись так, що горизонт став прямовисно, розділивши світ порівну між темно-синім небом і коричнево-зеленою землею, вона полетіла в інший бік.
На пошуки гробниці знадобилося майже півдня, але, нарешті, Сапфіра таки знайшла пагорби з піщанику, серед яких був той, що вони шукали — високий похилий пагорб із червонуватого каменю та печерою посередині схилу. На гребені пагорба виблискувала здаля діамантова гробниця.
Пагорб був точнісінько такий, яким його й пам’ятав Ерагон. Вершник глянув на нього згори й відчув, як защеміло серце.
Сапфіра сіла якраз поряд із гробницею. Її кігті заскреготали по вкритому вибоїнами каменю, відколовши від нього дрібні уламки. Навколо стояла тиша.
Неслухняними пальцями Ерагон розстебнув застібки на ногах, трохи посидів і зійшов на землю, відчуваючи легке запаморочення. На якусь мить йому навіть здалося, наче він опинився в минулому.
Вершник струснув головою, ніби хотів скинути із себе сон, підійшов до гробниці й зазирнув у кришталеві глибини. Там він побачив Брома.
Там він побачив свого батька.
Зовні Бром зовсім не змінився. Діамант, у якому містилося тіло, захищав його від руйнівного впливу часу й довкілля. Зморшкувата шкіра обличчя затверділа, але була рожева, так, наче під нею все ще пульсувала гаряча кров. Здавалось, що Бром може в будьяку мить розплющити очі й звестись на ноги, щоб продовжити їхню незавершену подорож. Він наче став безсмертним, бо більше не старів, як інші люди, а залишався навіки одним і тим самим, упійманий якимось сном без сновидінь.
Меч Брома лежав у нього на грудях і на довгій білій бороді, а його руки покоїлися на ефесі саме так, як Ерагон їх колись поклав. Поруч із ним був його викривлений жезл, який, як розумів тепер Ерагон, вкривали десятки знаків прадавньої мови.
На очі Ерагонові набігли сльози. Він упав на коліна і якийсь час тихо-тихо плакав. Він чув, як плакала й Сапфіра, він подумки відчував її і знав, що дракон теж оплакує смерть Брома.
Нарешті Ерагон звівся на ноги й нахилився над поверхнею гробниці, щоб роздивитись обличчя Брома, Тепер, коли Вершник знав, що шукати, він міг побачити риси схожості, звичайно, розмиті й викривлені часом, та все ж таки беззаперечні. Кутик Бромових вилиць, зморшка між бровами, прикметний вигин його верхньої губи — Ерагон бачив це все. Одне-єдине, чого він не успадкував від Брома,— гачкуватий ніс. Ніс Ерагона був, як у матері.
Вершник іще раз глянув униз. Він важко дихав, а очі знову заволокло сльозами.
— Усе закінчено,— тихо сказав він.— Я зробив це... Ми зробили... Галбаторікс тепер мертвий, Насуада на троні, а ми із Сапфірою живі й здорові. Це сподобалося б тобі... Чи не так, старий лисе?..
Ерагон спробував посміхнутись і витер очі тильним боком долоні:
— Та хіба тільки це?! На Вройнгарді є яйця драконів. Яйця! Тепер дракони не вимруть. Ми із Сапфірою виростимо їх. Мабуть, ти ніколи не думав, що так буде... Правда ж? — він знову посміхнувся.— Цікаво, що б ти сказав про все це? Ти такий, як і колись, а ми — ні. Ти хоча б упізнав нас?..
«Звичайно, упізнав би,— сказала Сапфіра.— Ти — його син,— вона легенько торкнула його мордою.— Крім того, твоє обличчя не так уже й змінилося, щоб він сприйняв тебе за когось іншого..., навіть якщо твій запах і змінився».
— Він справді змінився?
«Так. Тепер твій запах більше схожий на запах ельфа... Та, в кожному разі, Бром навряд чи подумав би, що я — це Шруйкан або Глаедр. Чи не так?»
— Так.
Ерагон шморгнув носом і відійшов від гробниці. Бром усередині діаманта був так сильно схожий на живого, що в голові Ерагона зринула думка — дивовижна, неможлива думка, яку його розум відганяв, але почуття не відпускали. Він думав про Умарота й Елдунарі, про всі накопичені ними знання, які вони втілили в закляття в Урубейні,— й іскра відчайдушної надії зажевріла в його серці.
«Бром помер, і ми поховали його,— сказав він, звертаючись до Сапфіри й Умарота,— а наступного дня Сапфіра зуміла перетворити камінь на діамант... Умароте, з твоєю силою та знаннями... Чи не могли б ми спробувати воскресити його? — Ерагон тремтів, так, наче його охопила лихоманка.— Адже раніше я не знав, як зцілити його рану, а от тепер, гадаю, зміг би».
«Це буде складніше, ніж тобі здається»,— відповів Умарот.
«Так, але ви могли б спробувати зробити це!» — стояв на своєму Ерагон.— Я ж бачив, як ви із Сапфірою за допомогою магії робите дивовижні речі. Я певен, це вам під силу!»
«Але ти ж знаєш, ми не можемо за командою користуватись магією»,— відповіла Сапфіра.
«Та навіть якщо б нам це вдалося,— сказав Умарот,— ми навряд чи зможемо відновити розум Брома таким, яким він був. Розум — це надто складна річ. Усе може закінчитись тим, що його розум потьмариться або взагалі зміниться особистість. І що тоді? Ти б хотів, щоб він жив такий? А чи він сам хоче цього?.. Ні, Ерагоне, краще залишити все так, як є, і шанувати Брома у думках і вчинках, як ти й робив. Звісно, тобі хочеться, щоб усе було інакше. Так хочеться всім, хто втратив близьку людину. Але така природа речей. Бром живе в наших спогадах... Нехай і це втішає тебе».
