Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (лучшие книги .TXT) 📗

Однак у галереї біля Корк-стріт він заплатив свій шилінг, узяв каталог і ввійшов до зали, де тинялося з десяток відвідувачів. Сомс підійшов до чогось, що нагадувало ліхтарний стовп, на який налетів автобус і зігнув його. Витвір той стояв за три кроки від стіни і в каталозі називався «Юпітером». Він зацікавлено оглядав його, бо останнім часом почав приділяти деяку увагу і скульптурі. «Якщо це Юпітер, — подумав він, — то яка ж тоді Юнона?» І раптом він побачив її навпроти. Юнона скидалася на помпу з двома ручками, трохи припорошену снігом. Він почав розглядати її, і в цей час ліворуч від нього спинилося двоє відвідувачів.

— Epatant! [66] — сказав один із них.

— Жаргонне слівце! — буркнув сам до себе Сомс.

Хлопчачий голос іншого відказав:

— Ти, старий, нічого не второпав. Адже він глузує із глядачів. Коли він різьбив цих Юпітера і Юнону, то, певно, посміювався: «Цікаво, чи проковтне їх наша пришелепувата публіка». А та проковтнула залюбки.

— Слухай-но ти, молодий невігласе! Адже Воспович новатор. Невже не бачиш, що він поєднав скульптуру з сатирою? Майбутнє пластичного мистецтва, музики, живопису, навіть архітектури — в сатирі. Це безперечно. Люди стомилися, чутливість нікому не потрібна, вона віджила своє.

— А от мене, щиро кажучи, і досі вабить краса. Я пройшов через війну. Ви загубили хусточку, сер.

Сомс побачив, що йому простягають хусточку. Він узяв її з властивою йому підозріливістю й підніс до носа. Запах знайомий — хусточка ледь пахне одеколоном, і в куточку його ініціали. Трохи заспокоївшись, він підвів очі й поглянув на юнака: гострі вуха, усміхнений рот, на верхній губі коротенькі вусики, наче дві щіточки, й маленькі жваві очі. Вбраний без претензій.

— Дякую, — сказав він і роздратовано додав — Радий чути, що ви любите красу; тепер це рідкісне явище.

— Я закоханий у неї, — сказав юнак. — Але ми з вами, сер, останні солдати старої гвардії.

Сомс усміхнувся.

— Якщо вам справді до вподоби картини, — сказав він, — то ось моя картка. Я можу будь-якої неділі показати вам кілька непоганих картин, якщо ви, буваючи в наших краях над Темзою, схочете завітати до мене.

— Страшенно вдячний вам, сер. Я охоче загляну до вас. Мене звати Монт, Майкл Монт.

І він скинув капелюха.

Сомс, уже шкодуючи, що піддався раптовому пориву, ледь підняв свого капелюха і скоса поглянув на другого молодика: лілова краватка, огидні маленькі баки, схожі на слизняків, і зневажливо примружені очі — судячи з усього, поет!

Сомса так схвилював цей необачний вчинок — перший за багато років, — що він пішов у нішу і сів у крісло. Чого це він раптом дав свою картку якомусь жевжику, котрий знається з такими непутящими людьми? І Флер, що ніколи не сходила йому з думки, виступила наперед, як філігранна фігурка, яка виходить із годинника, коли він б'є години. На стенді навпроти ніші висіло велике полотно, а на ньому численні кубики помідорного кольору — і більше нічого, наскільки Сомс міг бачити із свого місця. Він заглянув у каталог: № 32. «Місто майбутнього». Пол Пост. «Напевно, теж сатира, — подумав він. — Казна-що, та й годі!» Але зразу ж схаменувся. Не варто засуджувати з першого погляду. Він пам'ятає, як з'явилася смугаста мазанина Моне і як потім за нею стали ганятися; так само й пуантилісти і Гоген. Та навіть після постімпресіоністів було кілька художників, з якими треба рахуватися. За тридцять вісім років колекціонування йому доводилось бачити стільки «напрямів», стільки припливів і відпливів у смаках і в техніці живопису, що навряд чи можна бути впевненим у чомусь, крім одного: на кожній зміні моди можна заробити. Тут, можливо, саме той випадок, коли слід придушити свої природжені інстинкти, бо інакше прогавиш вигідну покупку. Він підвівся і став перед картиною, намагаючись побачити її очима інших людей. Над червонястими кубиками видніло щось ніби проміння призахідного сонця, але один відвідувач, проходячи, сказав:

— Літаки відтворені чудово, правда?

Під кубиками простягалась біла смуга, помережана чорними вертикальними рисками. Сомс марно сушив собі голову, що воно може означати, доки якийсь інший відвідувач зауважив стиха:

— Який промовистий у нього передній план!

Промовистий? Про що ж він промовляє? Сомс повернувся на своє крісло в ніші. «Кумедна штука», — сказав би його батько і не дав би за неї і півпенні. Промовистість! Експресія! В Європі, він чув, тепер геть усі поробилися експресіоністами. А тепер і у нас починається. Йому пригадалася перша хвиля грипу тисяча вісімсот вісімдесят сьомого чи восьмого року, яка виникла, казали, в Китаї. Цікаво, а де виник цей експресіонізм? Справжнісінька пошесть!

Його увагу привернули жінка і юнак, що спинилися між ним і «Містом майбутнього». Вони стояли до нього спиною, але Сомс раптом затулився каталогом і, насунувши на лоба капелюха, почав нишком стежити за ними. Хіба можна не впізнати цю спину, рівну, як і колись, хоча волосся над нею вже взялося сивиною. Айріні! Його розлучена дружина Айріні! А це, певна річ, її син від Джоліона Форсайта, їхній хлопець, на півроку старший за його власну доньку! І, пережовуючи гірку жуйку спогадів про те розлучення, він устав, щоб забратися звідси, але відразу ж сів знову. Вона повернула голову, кажучи щось синові; у профіль вона виглядала такою молодою, що її сиве волосся здавалося припудреним, наче для маскараду; на устах грала усмішка, якої Сомс, перший володар цих уст, ніколи не бачив. Мимоволі він визнав, що Айріні й досі вродлива і що постать у неї майже така сама молода, як і колись. А якою усмішкою відповів їй хлопець! Сомсове серце зайшлося від болю. Це видовище обурило його почуття справедливості. Він заздрив, що син усміхається до неї такою усмішкою; вона дістає від нього більше, ніж він дістає від Флер, а вона не заслужила цього. Їхній син міг би бути його сином; Флер могла б бути її дочкою, якби вона не зрадила свого обов'язку. Він опустив каталог. Якщо вона побачить його, то тим краще! Нагадати їй про те, як вона повелася з ним, при синові, який, мабуть, ні про що не здогадується, — це буде наче дотик перста Немезіди, чия кара спіткає її рано чи пізно! Потім, невиразно усвідомлюючи, що така думка неприпустима для Форсайта його віку, Сомс витяг годинника. Початок п'ятої! Флер запізнюється. Вона пішла до його племінниці Імоджен Кардіган і, напевно, затрималася: мабуть, сидять там, курять, переказують плітки абощо. Він почув, як хлопець засміявся і жваво мовив:

— Мамусю, а правда, що це намалював хтось із «бідолашок» тітоньки Джун?

— Пол Пост — так, він, здається, один із них, моє серденько.

Це слово шпигнуло Сомса: він ніколи не чув його від Айріні. Тієї миті вона його побачила. В очах його блиснув, мабуть, той самий глузливий вираз, що завжди світився в погляді Джорджа Форсайта, бо її рука в рукавичці стиснула складки сукні, брови підвелися, обличчя застигло. Вона зразу ж пішла далі.

— Дивацтво, та й годі, — сказав хлопець, знову беручи її під руку.

Сомс провів їх поглядом. Хлопець гарний з лиця, з форсайтівським підборіддям, очі темно-сірі, глибоко посаджені, проте весь він якийсь сонячний, наче струмінь старого хересу, — може, через свою усмішку, а може, через волосся. Він кращий, ніж заслужили вони, ті двоє. Айріні й хлопець зникли в сусідній кімнаті, а Сомс і далі роздивлявся «Місто майбутнього», проте не бачив його. Уста його кривилися в посмішці. Він зневажав себе за те, що почуття його так збурилися, хоча минуло вже стільки років. Привиди! Та коли старієш, хіба залишається що-небудь, крім привидів? Але ж ні, ще є Флер! Він перевів погляд на двері. Вона-то прийде, але їй неодмінно треба, щоб він її чекав! І раптом у залі з'явилася постать швидка, наче вихор, — невеличка худорлява жінка в синьо-зеленому балахоні, підперезаному металевим пояском; її непокірне червонясто-золоте волосся із срібними ниточками сивини було пов'язане стрічкою. Вона заговорила із служителями галереї, і Сомс побачив у ній щось знайоме — в очах, підборідді, волоссі, поведінці, — щось таке, що нагадувало малесенького скайтер'єра, який чекає обіду. Атож, це Джун Форсайт! Його двоюрідна племінниця Джун, і вона прямує до його схованки! Джун сіла поруч із ним, поринувши в задуму, витягла блокнот і записала щось олівцем. Сомс наче закляк. Кляті родинні зв'язки! «Гидота!» — почув він її шепіт, потім, наче роздратована присутністю стороннього, що підслуховує її, вона глянула на нього. Найгірше сталося!