Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович (онлайн книга без TXT) 📗

Мушу сказати ще кілька слів про турецькі кольонїї на руськім ґрунтї. Про се нераз була вже мова в попереднїм, а тепер я хочу се зібрати разом й додати де що.

Звістки про турецьку кольонїзацію на Руси — про виводи й виходи турецьких ватаг із степу та оселюваннє їх на руських пограничних землях ми стрічаємо почавши від 60-х рр. XI в. і від тодї вони повторюють ся при кінцї XI в., на початках XII і пізнїйше. Бачили ми такі осади в Київщинї на Поросю, в Переяславщинї коло Переяслава і в иньших місцях, в Чернигівщинї коло Чернигова ¹). Але сими припадково звістними місцями очевидно не вичерпуєть ся район сих осад. Його можемо правдоподібно припускати і на чернигівсько-переяславськім пограничу з степом, і на Побожу, і на галицькім Понизю; про Галичину можемо говорити майже напевно, що там були такі кольонїї ²). По за Україною стрічаємо їх ще в Ростово-суздальській землї ³).

Першим матеріалом для сеї кольонїзації послужили останки Торчеської орди, по при них Печенїги й Половцї. Окрім сих етнїчних назв ми стрічаємо для означення сих турецьких кольонїстів іще: Берендичі або Берендїї (дуже часто), Коуї або Ковуї, Каепичі, Турпії, і сї імена стрічаємо часто поруч імен Печенїгів і Торків і осібно (з них Берендичів ще в XI в., решту аж у XII). Загальною назвою для всїх сих турецьких колїн на руськім ґрунтї було Чорні Клобуки, чорні шапки (зовсїм відповідає турецькому: Кара-калпаки). Що правда, сю назву знаємо тільки з Київщини ⁴); але взагалї про київських — пороських кольонїстів ми чуємо й знаємо найбільше, так що те небогате, що можемо сказати про побут і відносини турецьких кольонїстів на Українї, черпаємо з звісток про сих київських Чорних Клобуків. По всякій правдоподібности тут була найбільша маса тої турецької кольонїзації, яка була на Руси взагалї. В одній звістцї у Ярополка київського рахуєть ся полк Берендичів на 30 тис.; правда, є до сього варіант 1000, та супроти згоди старших верзій він не дуже важний ⁵). Але щоб і 1000 мужа виставити в поле, для сього треба досить значної маси. З рештою, що Чорних Клобуків в київщинї було дуже значне число, показує дуже визначна роля, яку вони мали в її полїтичному житю. Вони становили дуже важний чинник між елєментами київського житя, особливо підчас боротьби за Київ у серединї XII в.: „вся Руская земля и вси Чернии Клобуци” — се дуже розповсюднена формула в ті часи в земських київських відносинах ⁶). А о скільки чорно-клобуцька мілїція поважалась і цїнувалась, видко буде з сього одного прикладу: коли Ізяслав ішов на Київ, маючи за собою на пятах військо Володимирка, він казав: „аби нам в'їхати між Чорних Клобуків і злучити ся з ними, то вже, в Бозї надїя, не боїмо ся анї Юрия, анї Володимира ⁷).

Чорні Клобуки заховали на Україні свою релїґію — поганами звуть ся ще в другій половинї XII в. ⁸); заховали свій кочовничий, скотарський побут. Були городи — замки, коло котрих вони мешкали і вони часом і звуть ся їх городами — „городи Бередничі” ⁹), або називають ся іменами поодиноких їх старшин: так стрічаємо город Чюрнаїв, може і Кульдеюрів, носить таке імя. Але сї городи служили їм тільки захистом в небезпечний час, самі ж вони кочували на широких просторах Порося з своїми стадами і „вежами” — шатрами. Так нпр. в однім епізодї Чорні Клобуки приходять у поміч Ізяславу „всїми своїми силами, жінок і дїтей своїх осадивши (затворивше) в городах на Поросї” ¹⁰), а на другий рік заберають свої кибитки й стада та перекочовують під Київ, і цїлу сю операцію роблять протягом одного дня — штука можлива тільки при рухливім кочовничім побуті ¹¹).

Чорні Клобуки правили ся своїми старшинами, що в нашій лїтописи звуть ся князями. Окрім того бували у них свої віча — наради старшин, а може й взагалї чорно-клобуцької аристократиї: „сдумаша лЂпшии мужи в Черныхъ КлобуцЂхъ, и почаша просити у Рюрика сына Ростислава на половцЂ” ¹²). Старшини підлягали київським князям і від них діставали в державу поодинокі городи. Тут, правдоподібно, був вплив руського земського устрою, що чорно-клобуцький старшина не був тільки голова своєї орди, а й „держатель града”. Бачимо, що поодинокі старшини стараються виторгувати від князя за свої услуги „лїпший город”: „коли будеш нас любити, як любив твій батько, кажуть три чорно-клобуцькі старші Мстиславу Ізяславичу, та даси нам по лїпшому городу, то ми відступимо від Ізяслава Давидовича” ¹³).

В першій половинї і в серединї XII в. Чорні Клобуки тримають ся разом з київською громадою, підперають її улюблених князїв й похваляють ся своїм руським патріотизмом: „ми умираємо за Руську землю й голову складаємо за твою честь”, кажуть Берендичі київському князю Юрию, правда — як мотив на оборону своїх матеріальних інтересів ¹⁴). Але в другій половинї XII віка, як я згадав, вони починають уже „льстити”, пильнувати власних інтересів, зближають ся до Половцїв, взагалї — замість зближити ся й злити ся з українською людністю — зближають ся до своїх степових земляків. Се мусїло сильно перешкодити їх дальшій асиміляції з українською людністю.

З татарським походом Бату звістки про Чорних Клобуків в наших джерелах зникають зовсїм ¹⁵). Що з ними стало ся?

В науцї досить розповсюднений погляд, що вся маса тих турецьких кольонистів була асимільована українською людністю і внесла таким чином значну турецьку домішку в її етнїчний тип ¹⁶). Особливо українських козаків готові були уважати потомками тих зрущених Чорних Клобуків: підставою до того послужила ґльоса Воскресенської компіляції: „всЂ Черные Клобукы, еже зовутся Черкасы” ¹⁷). Але ся ґльоса належить, очевидно, до пізнїх московських часів і се не більш як суб'єктивний здогад московського книжника. Саму ж гіпотезу про асиміляцію всеї турецької кольонїзації XI-XII в. з українською людністю зовсїм не можна признати правдоподібною.

Дїло в тім, що ті турецькі кольонїсти, як ми бачили, не були з'асимільовані в XII в., навпаки в другій половинї сього столїтя вони ще більше відчужують ся від руської людности й зближають ся до степових орд. В таких обставинах не можемо думати, аби в XIII в., перед приходом Татарської орди, чорно-клобуцька людність на Українї стратила свою етнїчну фізіономію, стала оселою, хлїборобською, християнською. З приходом же Татарської орди обставини ще меньше давали місця асиміляції пограничної чорно-клобуцької людности: вона опинила ся в безпосереднїм сусїдстві з новою могутньою рідною собі стихією, що господарила собі всевластно в українських землях і спеціально пограничні землї держала в близшій залежности від себе. Від неї її не дїлив той антаґонізм, який дїлив колись Чорних Клобуків від Половцїв; а й захист від неї не міг дати український елємент. Супроти сих обставин я уважаю найбільш правдоподібним, що нова, татарська орда потягнула до себе чорно-клобуцькі ватаги України, чи сьвідомо, з власної інїціативи, чи силою несьвідомої атракції. Тому й не чуємо про них нїчого почавши від Татарського походу: тому навіть Пляно-Карпінї, переїздячи Поросє в 1246 р., нїчого не згадує про них, хоч як раз там Чорні Клобуки повинні б собі бути тодї панами.

У всякім разї припустити, що й пограничні чорно-клобуцькі орди разом з українською людністю пережили всї пізнїйші пригоди XIII-XV в., разом з нею відступали в лїси підчас пополохів і вертали ся звідти назад разом з українською людністю — неможливо. Тому, на мою гадку, тільки дрібні їх кольонїї між українською людністю, могли з'асимілювати ся. Головна ж маса мусїла назад вернути ся в степи й злити ся з татарською ордою, як і ті їх земляки, що лишили ся в степах. В результатї в складї української людности вони, правдоподібно, лишили слїду по собі далеко меньше, нїж в українській топоґрафічній номенклятурі ¹⁸).

Примітки

¹) Див. вище c. 282 336, 347-8, пор. прим. 16.

²) Знаємо, що Василько збирав ся перейняти на свої ґрунги дунайських Болгарів, а заразом, чуємо, до нього ”идуть Береньдичи, и ПеченЂзи, и Торки”, і він тїшить ся тим та робить ріжні пляни з тим, як то у нього будуть Берендичі: при тім він мав у плянах боротьбу в Половцями (Іпат. c. 174). Сього всього не можливо розуміти инакше, як тільки про кольонїзацію галицьких земель сими „Берендичами, Печенїгами й Торками”.