Диво - Загребельный Павел Архипович (читать книги без регистрации полные .TXT) 📗
Ант'ропоси рятувалися від похмурих видінь і од відчаю в молитвах, старіші з них, не маючи більше сподівань, приймали чернецький постриг, ось уже й тут, у Києві, заснували вони коло самої Софії, на місці свого поселення, монастир святого Георгія на честь князя Ярослава, і Міщило втулився туди ігуменом, але Сивоок зостався зі своїми людьми; не міг він визнати цього жорстокого бога, від якого ціле життя тільки страждав і поневірявся, власне, по загибелі Ісси втратив замилування до щонайдрібніших радощів і вдоволень, жив тепер тільки великим ділом свого життя, жив у барвах, у їхньому світінні, у їхньому співі.
Наставало тепер те найголовніше, задля чого, на думку Сивоокову, принесено всі пожертви й зусилля: розпочиналося таємниче й незбагненне навіть для того, хто стояв коло джерел і початків. З нічого ти твориш ще одну річ для світу, додаєш до нього те, чого світ не знав і ніколи б не спромігся витворити сам у своїй байдужняві й безладді. Ти вносиш високу гармонію в склубоченість речей, ти - творець, ти - вищий за бога!
Міщило викладав мозаїку на стіні під хорами - на прославляння засновника храму князя Ярослава. Працював повільно, ретельно, припасовував кубик до кубика з такою старанністю, що готова мозаїчна поверхня зливалася в суцільний блиск, той блиск засліплював, несила було розібрати, що там зображено, - тільки сяяння, блиск, щоб знав кожен, хто підіймає очі, перед очима в нього бог, богородиця і князь, а все - всуціль світло, яріння, вогневість.
Князь побував у соборі, і йому сподобалося, як Міщило викладає смальту, відчувалася рука майстра вправного, добре навченого, лихо тільки, що працював Міщило занадто повільно, надто ж коли порівнювати з Сивооком.
Той сидів у своєму підхмар'ї, помічники носили йому заправу для накладки на стіну, заправу теж роблено за вказівками Сивоока, до вапна додавано товченої цегли і тонкого вугільного порошку, і в оту сірувато-рожеву накладку русявий велетень, якось мовби не думаючи, навкиддя, втуляв кубики смальти й різнобарвних каменів, не дбав за пригладженість, не вилизував, як Міщило, квапився, ніби гнали його в шию, різнобарвні кубики стирчали з накладки і так і сяк, здавалося, ніякого ладу немає в отих нагромадженнях смальти й камінців; Міщило на здивований погляд князів тільки безрадно розводив руками - мовляв, дурням закон не писаний.
Ярослав змовчав на перший раз, але приходив до Софії ще, знов спостерігав дивну картину: один, висолопивши язика, примоцьовує кубик до кубика, що не просунути й голки, а другий, угорі, жбурляє собі смальту безладно й свавільно, і поки цей унизу клопочеться досі над одною лиш постаттю, той угорі вже докінчив Пантократора і взявся за його небесну сторожу - архангелів, і все те в нього - кострубате, розвихорене, розтріпа-'^;: не, як і він сам, і знов знизував плечима Міщило і щось шепотів осудливе. Мовляв, чи нам забракне сил на добротну роботу? Чи не можемо викласти всю смальту гладенько та рівненько?
Князь поліз до Сивоока. Нелегка то була дорога, ніколи не доводилося йому ще такого, але знав: володар не повинен відступати ні перед чим, має зазнати всього.
Та коли став позад Сивоока і глянув на його роботу, вжахнувся. Знизу було видно Пантократора у великому медальйоні, знизу архангели (два готові вже, третій недовершений) вражали своєю важкістю (про бога мови не було: він і геть був важкий якийсь, мовби викладено його з величезних камінних квад-рів, а не з легеньких сяйливих кубиків), знизу були барви, вони зливалися воєдино, хоч і не так, як у Міщила, а тут князьчіе бачив нічого, окрім сірого розчину, накладеного товстим шаром на стіну, і безладно повтикуваних у той розчин неоднакових скелець і камінців, гранями своїми повернутих врізнобіч, як попало, в дикому хаосі; найстрашніше ж полягало в тому, що Сивоок при появі князя роботи своєї не припинив, а тицяв собі й далі свої камінці, мовчки простягав до підручних то одну руку, то другу, працював мовчки, швидко, гарячково й зосереджено, мов бог у час творіння світу.
- Ти що такеє витворяєш? - гнівно спитав князь, задиханий від виснажливого видряпування в цю підхмарність і лихий на Сивоокову неуважність, а ще більше - на несхожість його роботи до того, що показував йому внизу Міщило.
- Що бачиш, князю, - відбуркнув майстер.
- Нічого не бачу.
- Непривчене око маєш, князю.
- А ти не вчи мене! - тупнув Ярослав.
- Опріч того, на цю мусію дивитися треба лиш знизу, - заспокійливо мовив Сивоок, - вельми велика вона, щоб обійняти її оком зблизька.
- Чом кладеш не так, як Міщило?
- За сонцем іду. Хоч де буде сонце, знайде собі відбиття, і світитиметься мусія впродовж усього дня одинаково глибоко. А в Міщила - блисне один раз на день. Та й що то за блиск? Без тепла, без глибинності, мов холодна крига. А ще - кластиме твій Міщило свою мусію десять літ і не викінчить. Люди народжуються різно: одні для роботи дрібної, інші - для великої…
Сивоок говорив не повертаючись до князя, клав і далі смальту, робив те вміло, швидко, якось ніби аж весело.
- Вважаєш, що так воно й треба? - лагідніше спитав Ярослав.
- Оце, що роблю? А як інакше? Ніхто не взявся за великі мозаїки. Мало таких людей на землі. Мене колись відчай загнав у цю височінь, а тепер і злазити не хочеться. А злізу - то теж для діл великих.
- Чванишся чи жартуєш?
- І те, й інше. Думаю, як швидше викінчити церкву.
- Вгадав мою думку, Сивооче.
- Але з Міщилом, князю, не докінчиш до самого віку.
- Недобудований храм не хочу лишати синам і нащадкам, - сказав Ярослав, видно приставши вже на бік Сивоока в його дивно хаотичнім і незбагненнім, але впевнено навальнім Творенні. - Не хочу!
- Я теж, - весело сказав Сивоок.
- Ти ще молодий.
- Але й не маю нічого. Ні сина, ні жони, ні покрівлі над головою.
Князь промовчав! Невлаштованість людська його мало обходила. Дбав і не на себе - за державу. Завжди й найперше.
- Сини в тебе гарні, князю, - знов заговорив Сивоок. - Про дочок не кажу, негоже мені мовити про княжих дочок, а сини вельми гарні. Є в мене думка. Хочу помогти Мищілові в його роботі.
- Своєї ж маєш іще он скільки! - здивувався князь жадібності цього чоловіка до клопотів.
- Докінчу своє вчасно. Міщило ж гузятиметься там хтозна й допоки. А щоб швидше - можна поєднати з його мусією фрескові образи твоїх синів і доньок з княгинею. Ото я взявся б і зробив швидко й охоче.
- Чи ж пасуватиме? Князь - у мусії, а родина його - в простому малюванні.
- Малювання теж можна зробити так, що не поступиться перед мусією. На все є спосіб. Колись жона карійського царя Мавзола Артемізія поставила йому по смерті надгробний пам'ятник і стіни прикрашено фресками такими гладенькими, що здавалися прозорими й блищали, мов скло. І в еллінів та римлян були такі майстри. В заправу додавали порошок мармо-ряний, поверхню накладки розгладжували гарячим залізом, а писали яєчною краскою, яка в звичайній фресці не вживана. Після викінчення живопису його покривали пунійським воском і водили коло самої поверхні розпеченим залізом, не приторкуючись. Ще потім натирали сукном - і ось блиск, як у відполірованого мармуру або й смальти.
- Маю досить державних справ, - сказав князь, - щоб забивати собі голову твоїм пунійським воском та ще чимось. Ти майстер - тобі й знати.
- А тим часом втручаєшся в те, як мені класти смальту, - нагадав Сивоок.
- Бо незвично кладеш.
- Ото тільки й мистецтво, як незвичне. Владі це не до вподоби. Владі миле усталене, вона тяжіє до зоднаковіння всього на світі, бо тільки тоді сподіватися може на непохитність. А краса - лише в неодинаковості. Візьми таке, князю: кожна рослина має свою квітку, не схожу на інших. А якби всі квітки та стали однакові?
- Багато балакаєш, - спробував перевести розмову на жарт Ярослав.
- Бо багато працюю. - Сивоок упродовж розмови жодного разу не поглянув на князя і не перервав своєї роботи. Стояв на дерев'яному помості, широко розметавши руки, так ніби підпирав вигинисту стіну бані, голова, задерта назад, міцно влягалася на плечі, зрослася з ними назавжди від оцього напруженого вдивляння вгору, на склепіння; князь спробував полічити, скільки днів, тижнів і місяців стоїть отут Сивоок, викладаючи мозаїки, вийшло так багато, що він вжахнувся, а попереду ж було ще більше! І цей чоловік думає не про спочинок, а шукає собі ще роботи, береться за нове, і киплять у ньому якісь незбагненні пристрасті, вмить зачіпається він до сперечань із самим князем.
