Історія України-Руси. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг txt) 📗

Справа нової релїгії стояла тим лекше, що на Руси християнство не було чимсь зовсїм новим. Нарід торговельний, рухливий, Русь від непамятних часів мусїла стикатись і знайомитись з християнством. Ті торговельні ватаги, що цїлими місяцями пересиджували в Царгородї „коло св. Мами“, в кримських грецьких містах, в Тмуторокани, — ті Русини, що служили вже в початках Х в. в Візантиї або ходили туди помічними полками, нарештї — навіть ті руські полки, що грабували візантийські землї — всї вони аж надто мали нагоди пізнати близше християнство; а при тім впливі, який взагалї мала візантийська культура на перенятливу словянську натуру, при слабости й невиробленности словянської релїґії — легко могли підпадати впливу християнства. Жития (Стефана Сурозького, Ґеоргія Амастридського) оповідають в формі чуд про вражіннє, яке робило християнство на руських розбишаків; чи не мали місця такі впливи, такі вражіння, тільки в звичайнїйших, буденнїйших формах, скрізь де стикав ся світ русько-словянський з грецьким?

Ібн-Хордадбег ще в 2-ій пол. IX в. оповідає про руських купцїв, що вони називали себе християнами ¹), і нема причини приймати се скептично. Християне могли вже й тодї бути між ними.

Так само нема причини відкидати звісток про наверненнє на християнство якогось значнїйшого числа Русинів по походї 860 р., заходами візантийського правительства і єрархії. Охрестив ся мабуть і сам князь Аскольд. Патр. Фотий каже про висланнє на Русь епископа ²). Епископська катедра була і в руській Тмуторокани ³).

Від 860-х рр. можемо датувати істнованнє в Київі якоїсь більшої громади християнської Руси, що не лишила ся без значіння в пізнїйшим розвою християнства й християнської культури. Справедливо вказують, що дуже швидкий розвій християнства, духовної верстви, словянського письменства від Володимирових часів не можна собі представити без попереднього — без значнїйших християнських громад в Х в. ⁴). Наша Повість згадує церкву св. Ілї в Київі на Подолї над Почайною в пертій половинї Х в. ⁵). Цїкаво, що ся київська церква присвячена як раз тому святому, що в релїґійнім світоглядї Словян і Руси спеціально заступив місце бога-громовника Перуна: се вказує на певне приладженнє нового релїґійного світогляду до давнього.

В трактатї Ігоря з Візантиєю 944 р. християнська Русь виступає поруч поганської, навіть нa першім місцї. Очевидно між княжою дружиною, в двірських кругах і взагалї між вищими верствами в Київі було тієї хрещеної Руси вже досить богато. Тим пояснюєть ся факт, що жінка Ігоря — княгиня Ольга, охрестила ся сама. Лишаючи на боцї питаннє, де вона охрестилась, мусимо в усякім разї признати, що познайомилась вона з християнством на ґрунтї, в Київі; їдучи 957 р. до Царгороду, возила вона з собою з Київа якогось свого священника Григорія. Святослав, як оповідає лїтопись, не схотїв охрестити ся, хоч як намовляла його мати, але християнству не було нїяких перепон далї розвиватись: „аще кто хотяше волею креститися, не браняху, но ругахуся тому (насмівались)“, зауважає лїтописець, і тут можуть бути реальні спомини. Християни згадують ся в Київі і в перші роки Володимирового князювання: лїтопись переказує історію, як в жертву ідолам хотїли забити сина одного Варяга-християнина і за спротивленнє забили і батька і сина ⁶). Новійші розкопки коло Десятинної церкви викрили чимале христянське цвинтарище з часів перед Володимиром, в близшім сусїдстві княжого двору.

До річи. Автор лїтописного оповідання має то переконаннє, що перші київські християне були Варяги: „мнози бо бЂша Варязи кристьяни“ поясняє він з поводу згадки про церкву св. Ілї. Легко пояснити, як склалось у нього таке переконаннє: княжа дружина, що по умові з Візантиєю присягала в церкві св. Ілї в 944 р., була на його думку варязька; згадані мученики християне, забиті за Володимира, були теж Варяги ⁷). Але, розумієть ся, в дїйсности такої національної виключности не могло бути: коли Варяги, приходячи на Русь і з Русинами ходячи в грецькі землї, знайомились з християнством і приймали його, то з самими Русинами мусїло се початись ще давнїйше, бо вони ще частїйше знайомили ся з християнством, і християнської Руси мусїло бути далеко більше, як тих Варягів.

Таким чином ґрунт для християнства в Київі був уже приготований, і в самій київській княжій династії були християне. Володимир сам мусїв близше знати християн, тим більше що дитячі роки прожив мабуть на дворі старої Ольги. Тому перехід на християнство не був для нього чимсь незвичайним. Важнїйше було те, що перемінивши сам релїґію, він — чи під впливом Візантиї (як каже Яхя), чи з власної інїціятиви — доложив усяких старань до того, щоб ту нову релїґію розповсюднити в своїй державі й можливо зміцнити її становище. Тут, як сказав я, лежала глубока полїтична ідея.

Наші відомости про заходи Володимира коло розповсюднення християнства дуже бідні або непевні; не підлягає тільки сумнїву, що він дїйсно заходив ся коло розповсюднення його по своїй державі, і то дуже енерґічно, не спиняючись і перед певним натиском, Іларіон, що сам, правдоподібно, був свідком сих заходів, виразно свідчить, що Володимир, охрестивши ся сам, „подвиже ся паче и заповЂда по всей землЂ своєй хрестити ся во имя Отца и Сына и Св. Духа и ясно и велегласно въ всЂхъ градЂхъ славити ся святЂй ТроицЂ... и небысть ни єдиного же противяще ся благочестному єго повелЂнию: да аще кто и не любовью, но страхомъ повелЂвшаго крещаху ся, понеже бЂ благовЂриє єго съ властию съпряжено, и въ єдино время вся земля наша въслави Христа съ Отцомъ и съ св. Духомъ“. Не меньш катеґорично висловляєть ся старе житиє і з ним мнїх Яков. Володимир, кажуть вони, „всю землю русскую крести отъ конца и до конца, храмы идольскыя и требища всюду раскопа и посЂче и идолы вся съкруши и всю землю русскую й грады честными церквами украси“. Лїтописнь оповідає про все се ширше. Володимир скоро прийшов з Корсуня до Київа, зараз звелїв понищити ідоли: одні порубали, иньші попалили, а ідол Перуна привязавши коневи до хвоста стягнули з „гори“ на Днїпро; при тім дванадцять мужа били його палицями; потім викинули ідола в Днїпро, й Володимир звелїв відпихати його від берега, аж доки пропливе за пороги; за порогами його викинуло на мілину, „що й досї зветь ся Перуня рЂнь“. Після того Володимир заповів по Київу, аби всї без виїмку йшли на ріку, хреститись, і люде радісно сповняли се велїннє, покладаючись на те, що нова віра мусить бути добра, коли її прийняли князь і бояре. Другого дня грецькі священники з Корсуня і з Царгорода, що приїхали з царівною, охрестили в Днїпрі нарід, а Володимир після того звелїв ставити церкви на місцях, де були ідоли, „й нача ставити по градомъ церкви и попы, и людиє на крещениє приводити по всемъ градомъ и селомъ“ ⁸).

Де що в сїм оповіданню оперете, очевидно, на місцевих переказах і має в собі реальне зерно. Так про якесь всенароднє охрещеннє людей в Київі говорить ще й Нестор в житиї Бориса і Глїба ⁹), і ми, правдоподібно, маємо тут факт. Про нищеннє ідолів з усякими глазуваннями в Новгородї оповідає Новгородська лїтопись ¹⁰). Але маємо й таке, що нїяк не може бути прийняте. Як не звістне було-б у Київі християнство, скільки-б не покладав ся Володимир на вплив своєї власти, про котрий говорить Іларіон, — все таки нагло кликати нарід до хрещення на ріку без всякого попереднього приготовання було б дуже дивно і не тактовно з боку Володимира, а нищити ідолів перше, нїж люде були приєднані до християнства, було-б уже чистою провокацією. Саме лїтописне оповіданнє припускає, що бояре Володимирові охрестили ся скорше, і се зовсїм правдоподібно : скорше можна було привести до хрещення двір, як цїле місто; мусимо припустити довші заходи Володимира коло приготовання та прихилення до нової віри народу. Все се не стояло зовсїм у звязку з походом на Корсунь, бо він, по всякій імовірности, мав одинокою метою — змусити імп. Василя, аби вислав нарештї царівну до шлюбу, і виник зовсїм несподівано. По лїтописи справа виглядав так, що аж після сього походу з Корсуня та Царгороду здобув Володимир священників для охрещення, і старе житиє Володимира представляє нїби то де инде крім Корсуня Володимир не міг знайти попів і учителїв християнства для своїх людей. Але в дійсности він мав їх і в Київі, міг понад те дуже легко дістати скільки йому було потрібно і з Греції, і з Болгарії, і не потрібував для того ходити походом на Греків, а міг свої заходи коло приготовання людности до нової віри повести зразу, як рішив охрестити ся сам.