Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав (хороший книги онлайн бесплатно txt) 📗

— Мені теж здається, — сказав Швейк, — що цей чоловік не винен, бо, коли така баба лізе вгору по драбині, її обличчя аж ніяк не видно. Такий самісінький випадок стався колись на маневрах біля Табора. Один наш взвод розмістився у шинку, а якась бабуся в сінях шарувала підлогу. Вояк Храмоста підкрався до неї і поплескав її, як би це тобі сказати, по спідниці. Ця спідниця була у неї дуже високо підіткнута. Він по ній ляснув раз, — вона нічого, він ляснув удруге, втретє, — а вона знову нічого, так, ніби це її й не стосується. Тоді він наважився на вирішальну атаку, а вона й далі спокійно собі шарує підлогу, а потім обернулася до нього й каже: «От я й зловила тебе, солдатику». Тій бабі було понад сімдесят років. Вона сама роздзвонила про це по всьому селі. А тепер я б хотів тебе запитати, чи ти за моєї відсутності не був також під арештом?

— Якось не було для цього нагоди, — виправдувався Марек, — але щодо тебе мушу повідомити, що по батальйону видано наказ про твій арешт.

— Це не шкодить, — відповів Швейк. — Вони зробили цілком правильно. Батальйон мусив так зробити й видати наказ про мій арешт. Це був його обов’язок, адже про мене довгий час ніхто нічого не знав. Тут батальйон не перегнув. Отже, кажеш, усі офіцери в священика на «свинячому бенкеті»? В такому разі я мушу піти туди й доповісти, що я вже знову тут. Певне, й так пан обер-лейтенант Лукаш дуже сумує за мною. —

Швейк твердим військовим кроком пішов до священикового будинку, виспівуючи:

Швейк ввійшов до будинку, зійшов сходами нагору, звідки лунали голоси офіцерів. Там патякали про все, і саме в цю мить чистили бригаду за непорядки у штабі. Ад’ютант бригади теж докинув своє полінце під бригаду, зауваживши:

— Ми все ж таки телеграфували в справі цього Швейка… Швейк…

— Hier! — вигукнув з-за прочинених дверей Швейк і, ввійшовши до кімнати, повторював: — Hier! Melde gehorsam, Infanterist Svejk, Kumpanienordonanz 11 Marschkumpanie! [346]

Побачивши збентежені обличчя капітана Сагнера і надпоручника Лукаша, на яких був безмежний розпач, Швейк, не чекаючи на запитання, вигукнув:

— Насмілюсь доповісти, мене хотіли розстріляти за зраду найяснішого монарха.

— Ради бога, що це ви кажете, Швейку! — розпачливо вигукнув зблідлий надпоручник Лукаш.

— Насмілюсь доповісти, це було так, пане обер-лейтенанте.

І Швейк почав докладно розповідати, як і що з ним трапилося. Всі дивилися на нього, витріщивши очі. А він розповідав про все з найменшими подробицями й навіть не забув згадати, що на греблі того ставка, де з ним трапилося нещастя, росли незабудки. Коли ж почав перераховувати імена татар, з якими він познайомився під час подорожі, назвав щось подібне до Галлімулабалібей, а потім додав ще цілу низку вигаданих ним прізвищ, як, наприклад, Валіволавалівей, Малімуламалімей, надпоручник Лукаш не втримався і погрозив:

— Ось я вас вишпурну, розповідайте коротко, але зв’язно.

І Швейк вів далі з усією послідовністю, а коли дійшов аж до польового суду, до генерала й до майора, то зауважив, що генерал косий на ліве око, а в майора блакитні очі.

— …якими він, здавалось, з’їсти мене хоче, — додав він у риму.

Тут командир дванадцятої роти Ціммерман пошпурив на Швейка глиняний кухоль, з якого пив міцну єврейську горілку.

Швейк спокійно розповідав далі про духовну розраду й про те, як майор до ранку спав у його обіймах, потім блискуче захищав бригаду, куди його послали, коли батальйон зажадав його повернення як загубленого. Нарешті, поклавши перед капітаном Сагнером документи на доказ того, що така висока установа, як бригада, зняла з нього будь-яку підозру, він пригадав:

— Насмілюсь доповісти, пан лейтенант Дуб перебуває в бригаді, у нього струс мозку, і він наказав усіх вас вітати. Прошу видати мені платню і гроші на тютюн.

Капітан Сагнер з надпоручником Лукашем запитливо переглянулись, але в цю мить відчинилися двері, й до кімнати в якомусь цебрику внесли паруючу ліверну юшку.

Це був початок очікуваної насолоди.

— Ви, проклята бестіє, — сказав капітан Сагнер Швейкові, перебуваючи в приємному настрої перед майбутнім блаженством. — Вас урятував тільки «свинячий бенкет».

— Швейку, — додав до цього надпоручник Лукаш, — не дай бог, якщо трапиться ще раз така історія, то з вами буде зле.

— Насмілюсь доповісти, зі мною мусить бути зле, — козирнув Швейк, — коли вояк на війні, він повинен знати…

— Згинь з очей, сатано! — заверещав капітан Сагнер.

І Швейк згинув. Він подався вниз до кухні. Туди знову повернувся пригноблений Балоун і прохав дозволу прислужувати своєму надпоручникові Лукашу на бенкеті.

Швейк з’явився саме в розпалі суперечки між кухарем Юрайдою і Балоуном.

Юрайда вживав при цьому досить-таки незрозумілі слова:

— Ти, ненажеро, — говорив він Балоунові. — Ти жер би аж до сьомого поту. От натерпівся б ти пекельних мук, коли б я наказав тобі віднести ліверні ковбаски нагору.

Кухня мала тепер інакший вигляд. Батальйонні й ротні фельдфебелі-рахівники ласували відповідно до чину і згідно з планом, що його склав кухар Юрайда.

Батальйонні писарі, ротні телефоністи й кілька старшин жадібно їли з іржавого таза ліверну юшку, розведену окропом, аби вистачило на всіх.

— Вітаю! — сказав фельдфебель-рахівник Ванек Швейкові, обсмоктуючи ратичку. — Тільки-но сюди заходив однорічник Марек і повідомив, що ви знову тут і в новому мундирі. В гарну ж халепу ви мене вплутали. Марек налякав мене, ніби ми через цей мундир ніколи не розрахуємося з бригадою. Ваш мундир знайшли на греблі біля ставка, і ми сповістили про це через батальйонну канцелярію штаббригаду. А вас я зареєстрував як утопленого під час купання. Ви взагалі не повинні були сюди повертатися і завдавати нам неприємностей з тим подвійним мундиром. Ви таке наробили, що батальйону хоч живим лягай у домовину. Кожна форма у нас на обліку, а ваша записана як зайва в обмундированні роти, тобто рота має на один комплект більше. Я вже повідомив про це батальйон. Тепер прийде з бригади повідомлення, що дістали нову форму, а тим часом у батальйонних рахунках відзначено один комплект зайвий… З приводу цього, я певен, може бути ревізія. Коли йдеться про якусь дрібницю, інтендантства неодмінно надсилають ревізорів, а коли зникають дві тисячі пар чобіт, це нікого не хвилює… Ваше обмундирування у нас тут пропало, — трагічним голосом додав Ванек, висмоктуючи мозок з кістки, а решту виколупуючи сірником, який йому правив і за зубочистку. — І ось через таку дурницю до нас обов’язково припхається ревізор. Коли я був у Карпатах, до нас приїхала ревізія тільки тому, що в армії нібито не дотримуються розпорядження стягати з замерзлих солдатів чоботи без пошкодження. Отож ми їх стягали, стягали, на двох вони тріснули. А в одного були розбиті ще перед смертю. Приїхав до нас один полковник з інтендантства, і коли б не влучила його, одразу ж як прибув, російська куля в голову і він не звалився у прірву, — не знаю, чим би все це скінчилося.

— А чоботи з нього теж стягли? — зацікавлено спитав Швейк.

— Стягли, — меланхолійно відповів фельдфебель-рахівник Ванек. — Тільки невідомо хто, отже, полковникових чобіт ми не могли занести до списків.

Кухар Юрайда повернувся згори, і перш за все його погляд упав на пригніченого Балоуна. Той зажурено сидів на ослоні біля печі і з розпачем дивився на свій плаский живіт.

— Твоє місце в секті гезихастів ^{210} , — співчутливо мовив учений кухар Юрайда. — Ті також цілими днями дивились на свій пупок, аж поки їм починало здаватися, що навколо нього засяяв божественний ореол, і вони тоді вважали, ніби завдяки цьому досягли третього ступеня досконалості.