Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Але Роланду було байдуже і до коней, і до диму. Він не зводив очей з мішка на шворці, що висів на плечі в Алана. Куля всередині знову ожила. В темряві, що згущувалася навколо, мішок, здавалося, пульсував, наче якийсь моторошний рожевий світляк. Роланд простягнув руки.

— Дай його мені!

— Роланде, не знаю, чи…

— Давай його сюди, побий тебе грім!

Алан глянув на Катберта, і той кивнув… а тоді втомлено здійняв руки до неба.

Алан ще тільки потягнувся до мішка, щоб зняти його, а Роланд уже рвонув його до себе, запустив руки всередину і витяг кристал, що горів несамовитим вогнем, рожевий Місяць-Демон замість помаранчевого.

Стогін тонкоходу за їхніми спинами внизу то дужчав, то слабшав.

— Не зазирай у ту штуку, — пробурмотів Катберт до Алана. — Не роби цього, заради твого батька.

Роланд схилився над пульсуючою кулею, і її світло, як рідина, затопивши очі, омило йому щоки й чоло.

У веселці Мерліна він побачив її, Сюзен, доньку конюха, вродливу дівчину біля вікна. Він побачив, що вона стоїть біля заднього борту чорного воза, прикрашеного золотистими символами, воза старої відьми. Поряд їхав Рейнолдз, тримаючи в руках мотузку, що закінчувалася петлею на шиї Сюзен. Візок повільно, неначе на процесії, котив до «Зеленого серця». Обабіч Гіл-стрит зібрався натовп людей. Фермер з очима різника був лише першим глядачем — усі мешканці Гембрі й Меджису, позбавлені святкування, отримали натомість моторошну розвагу із сивої давнини: чар’ю трі, слава Жнивам, помри і дай нам урожай.

Натовпом хвилею прокотився беззвучний шепіт, а тоді люди заходилися жбурляти в неї дарами природи: спершу кукурудзяними обгортками, потім гнилими томатами, потім картоплею і яблуками. Одне яблуко влучило їй у щоку. Вона заточилася, мало не впала, але спромоглася відновити рівновагу. Підвела розбите, набрякле, проте досі вродливе обличчя, і його освітив місяць. Дивилася просто поперед себе.

— Чар’ю трі, — шепотіли люди. Роланд їх не чув, але читав ці слова по губах. Там був Стенлі Руїс, і Петті, і Ґерт Моґґінз, і Френк Клайпол, помічник шерифа з поламаною ногою, Джеймі Маккан, що мав цьогоріч стати Парубком Жнив. Роланд бачив сотню людей, з якими познайомився (і яким здебільшого симпатизував) за час свого перебування у Меджисі. А тепер ці люди закидали його кохану в Реїному візку кукурудзяним лушпинням і овочами, безпорадну, зі зв’язаними руками.

Візок повільно підкотив до «Зеленого серця» з його кольоровими ліхтариками і нерухомою каруселлю, де цьогоріч не каталися, сміючись, діти. Юрба, досі повторюючи два слова — співаючи їх, мов заклинання, розділилася. Роланд побачив велику піраміду дров — нерозпалене святкове багаття. Довкола неї, спираючись спинами на центральний стовп й простягаючи горбкуваті ноги, сиділи опудала з червоними руками. У кільці опудал було одне вільне місце.

Від натовпу відділилася якась жінка. Вбрана у вилиняле чорне плаття, з цебром у руці. На її щоці, наче тавро, чітко виднів слід від попелу. Вона…

Роланд пронизливо заволав. Одне-єдине слово він повторював знову і знову: Ні, ні, ні, ні, ні, ні! І з кожним разом рожеве світло кулі спалахувало яскравіше, немовби його страх додавав їй сили й снаги. І в кожному спаласі Катберт і Алан бачили обриси стрільцевого черепа під його шкірою.

— Ми маємо забрати в нього кулю, — стривожено сказав Алан. — Ми мусимо, бо вона висотує з нього сили. Вона його вбиває!

Кивнувши, Катберт зробив крок уперед. Ухопив кулю, проте забрати її з Роландових рук не зміг: стрільцеві пальці неначе прикипіли до неї.

— Вдар його! — крикнув він Аланові. — Вдар його, це єдиний вихід!

Але з таким самим успіхом Алан міг би вдарити кам’яний стовп. Роланд навіть не похитнувся. Лише продовжував викрикувати єдине заперечення — «Ні! Ні! Ні! Ні» — і куля палахкотіла все швидше і швидше, всмоктуючись у нього крізь відкриту роз’ятрену рану і, як кров, цмулячи його горе.

— Чар’ю трі! — загорлала Корделія Дельґадо, вириваючись уперед з того місця, де терпляче вичікувала. Натовп підбадьорливо загукав, і Місяць-Демон над її плечем підморгнув, як співучасник. — Чар’ю трі, зрадлива суко! Чар’ю трі!

Вона вихлюпнула те, що було в цебрі, на свою небогу, забризкавши їй штани і вкривши зв’язані руки мокрими рукавичками криваво-червоної фарби. Візок котив далі, а Корделія вишкірилася до Сюзен у злобній посмішці. Слід від попелу чітко виділявся на її щоці, посеред блідого лоба, як хробак, пульсувала жила.

— Сука! — заверещала Корделія, від люті стискаючи кулаки й тріумфально витанцьовуючи джигу. Кістляві коліна ходили ходором під спідницею сукні. — Най буде врожай! Смерть суці! Чар’ю трі! Слава Жнивам!

Візок проїхав повз неї, Корделія зникла з поля зору Сюзен, як ще одна жорстока примара уві сні, якому скоро судилося скінчитися. «Ведмедики й пташки, рибки й зайченятка, — подумала вона. — Нехай тебе, Роланде, береже доля і моя любов. Ось моє найзаповітніше бажання».

— Хапайте її! — заверещала Рея. — Візьміть цю вбивцю і підсмажте її живцем! Чар’ю трі!

— Чар’ю трі! — відгукнувся натовп. У місячному світлі до неї потягнувся ліс жадібних рук, десь тріщали феєрверки й весело сміялися діти.

Сюзен зняли з візка й над головами понесли до підготованої купи дров, передаючи з рук на руки, як героїню, що тріумфально повернулася додому з війни. З її рук на їхні спраглі до крові обличчя скрапували червоні сльози. А за всім цим з небес спостерігав місяць, затьмарюючи своїм лиховісним сяйвом світіння паперових ліхтарів.

— Ведмедики й пташки, рибки і зайченятка, — бурмотіла вона, коли її опускали й кидали до піраміди сухих дров, на підготовлене для неї місце. Увесь натовп тепер співав в унісон:

— Чар’ю ТРІ! Чар’ю ТРІ! Чар’ю ТРІ!

— Ведмедики й пташки, рибки і зайченятка.

Намагалася згадати, як він танцював з нею того вечора. Як він кохав її у вербовому гаю. Як вони вперше зустрілися на темному шляху. «Дякую-сей, радий знайомству», — сказав він тоді, і так, попри все, попри цю жорстоку згубу, коли люди, що колись були її сусідами, у світлі місяця перетворилися на кровожерних гоблінів, попри весь біль, і зраду, і те, що на неї чекало, він сказав правду: їхнє знайомство було прекрасним, просто казковим.

— Чар’ю ТРІ! Чар’ю ТРІ! Чар’ю ТРІ!

Жінки сипали їй під ноги кукурудзяні обгортки, хтось бив її по щоках (але це вже було байдуже: набрякле, розпухле обличчя нічого не відчувало), а одна з них — Міша Альварез, чию дочку Сюзен вчила їздити верхи, — плюнула їй межи очі й, радісно зводячи руки до неба та сміючись, поскакала геть. Перед Сюзен промайнула Корал Торін, обвішана амулетами. Вона жбурнула в дівчину оберемком сухого листя, і воно пролилося на неї шурхотливим духмяним дощем.

Потім знову з’явилася її тітка, а з нею — Рея. Кожна тримала в руці смолоскип. Вони стояли так близько, що Сюзен відчувала запах смоли.

Рея здійняла свій світоч до місяця.

— ЧАР’Ю ТРІ! — заверещала вона своїм старечим хрипким голосом, і натовп вторував їй таким самим вереском: — ЧАР’Ю ТРІ!

Корделія теж підняла смолоскип.

— СЛАВА ЖНИВАМ!

— СЛАВА ЖНИВАМ! — в унісон озвався народ.

— Так, сучко, — прошамкотіла Рея. — Зараз будуть тобі поцілуночки, палкіші, ніж у твого коханця.

— Здохни, віроломна, — прошепотіла Корделія. — Смерть тобі, най буде добрим урожай.

І вона першою жбурнула свій смолоскип у купу сухих кукурудзяних обгорток, що доходила Сюзен до колін. Наступної ж миті Рея докинула і свій. Сухе лушпиння зайнялося миттєво, засліпивши Сюзен жовтим полум’ям.

Вона зробила останній ковток прохолодного повітря, зігріла його своїм серцем і випустила криком, що кидав виклик її душогубам:

— Я КОХАЮ ТЕБЕ, РОЛАНДЕ!

Юрба, бурмочучи, відступила, наче зрозумівши, що вчинила, коли вже було запізно. У багатті горіло не опудало, а життєрадісна дівчина, яку всі вони добре знали і яку було приставлено до стовпа багаття Ночі Жнив, з пофарбованими у червоне руками. Ще мить тому вони могли її врятувати — принаймні, дехто з них міг, — але тепер було вже пізно. Сухі поліна зайнялися вмить, горіли її штани, сорочка, короною палало на голові довге біляве волосся.