Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер (читать книги онлайн бесплатно полные версии .txt) 📗
Але ще важче було тоді, коли Вершник зняв закляття з поневолених Галбаторіксом Елдунарі. Дракони, мов оскаженілі, одразу ж почали нападати на свідомість будького, не розбираючись, друг це чи ворог, і вже за мить над Урубейном нависла така могутня хмара жаху, що всі, навіть ельфи, поприпадали до землі й зблідли. Урештірешт Блодхгарм та десятеро його чарівників прив’язали валку металевих ящиків з Елдунарі до пари коней і виїхали з Урубейна — за стінами міста думки драконів уже не мали такої великої сили.
Тоді Глаедр та ще кілька Елдунарі з Вройнгарду вирішили, що вони повинні бути поруч з оскаженілими драконами. Вони сподівалися поговорити з драконами, яких так довго мучив Галбаторікс, і заспокоїти їх. Вершник не був упевнений у цьому, але погодився на їхню пропозицію. Якраз тоді, коли Ерагон чаклував, щоб передати Блодхгарму на збереження п'ятеро Елдунарі, він і побачив Сапфіру вдруге після того, як вони повернулись до Урубейна.
Коли ельфи та Елдунарі вже рушили з міста, з ним подумки зв’язалася Арія. Ельфійка питала його щось про зруйновані ворота міста, де вона в цей час розмовляла з командирами армії своєї матері. І в ту коротку мить, коли їхні свідомості торкнулись одна одної, Вершник відчув її безутішне горе. Смерть Ісланзаді переповнила душу ельфійки смутком і ненавистю. Почуття могли ось-ось затуманити розум Арії, та вона боролась, прагнучи подолати їх. Ерагон, як міг, заспокоїв її. Та що наші слова у порівнянні з горем!
Відтоді як Мертаг покинув місто, Ерагона полонило й не відпускало відчуття порожнечі. Давнимдавно йому здавалося, що він відчуватиме щастя, коли вони вб’ють Галбаторікса, але зараз... Зрозуміло, Вершник був радий, що короля більше немає, але тепер він не знав, що йому робити далі. Він досяг своєї мети. Він досяг того, що здавалося недосяжним. Але тепер, коли мета, яка вела його вперед, зникла, він розгубився. Що їм із Сапфірою тепер робити в житті? Що надасть йому сенсу? Звичайно, Ерагон знав, що колись вони із Сапфірою будуть виховувати нове покоління Вершників, та ці плани були надто далекі, щоб сприймати їх як реальність.
Ці питання весь час крутились Ерагонові в голові, роблячи його слабким і збентеженим. Він намагався думати про щось іще, та вони продовжували гризти йому душу, а почуття порожнечі ставало все сильніше й сильніше.
«Мабуть, Мертаг і Торнак знали, що роблять»,— із сумом подумав Ерагон.
Він усе йшов і йшов угору. Здавалось, сходи зеленої вежі ніколи не закінчаться. Люди внизу на вулицях уже стали маленькі, немов мурахи, а його литки й сухожилля горіли вогнем від монотонних рухів. У вузьких вікнах він бачив гнізда ластівок, а під одним із вікон лежали кісточки — залишки їжі яструба чи орла.
Нарешті нагорі з’явилась верхівка кручених сходів — великі почорнілі від часу двері стрілчастої форми. Ерагон зупинився, щоб зібратися з думками й перевести подих. Потім він подолав останні кілька футів, підняв клямку й штовхнув двері всередину великої круглої кімнати на самісінькій верхівці ельфійської сторожової вежі.
На нього чекали шестеро, включно із Сапфірою: Арія, срібноволосий ельфійський лорд Датедр, король Орин, Насуада, король Орик і король котівперевертнів Грімр Півлапа. Вони стояли широким колом. Сидів один лиш король Орин. Сапфіра примостилася прямо навпроти сходів, перед вікном, яке виходило на південь і крізь яке вона влетіла у вежу. Світло призахідного сонця пронизувало кімнату, яскраво освітлюючи ельфійське різьблення на стінах і складний візерунок з кольорового каменю на тесаній підлозі.
Усі, крім Сапфіри та Грімра, виглядали якимись напруженими. Одразу було видно, що їм не зовсім затишно. Арія мружила очі, лінії її смаглявої шиї були надто різкі — Ерагон знав, що так вона тамує горе й смуток. Вершникові було прикро, що він нічого не може вдіяти, щоб полегшити її біль. Орин сидів у глибокому кріслі, поклавши на перев’язані груди ліву руку. У правій він тримав келих з вином. Він рухався дуже обережно, так, наче боявся завдати собі болю, але його очі були такі чисті й яскраві, що Ерагон подумав, що король боїться не так за свою рану, як за те, щоб не розплескати напій. Датедр одним пальцем стукав по головці ефеса свого меча, а Орик стояв, склавши руки на руків’ї Волунда, який був прямо перед ним, і дивився кудись собі в бороду. Насуада схрестила руки на грудях, наче їй було холодно, а справа від неї Грімр Півлапа дивився у вікно, не звертаючи уваги на інших.
Коли Ерагон відчинив двері, усі присутні глянули на нього, а на обличчі Орика з’явилась посмішка.
— Ерагоне! — вигукнув він, потім поклав Волунд на плече, швидко підійшов до Вершника й узяв його за руку— Я знав, що ти зможеш його вбити! Чудова робота! Сьогодні ввечері будемо святкувати! Нехай вогні горять яскраво, нехай голоси лунають так гучно, щоб звуки нашого свята було чути й на небесах!
Ерагон посміхнувся й кивнув, а Орик, перш ніж повернутися на своє місце, іще раз поплескав його по руці. Вершник неспішно пройшов через усю кімнату й зупинився біля Сапфіри.
«Малий...» — сказала вона, потершись мордою об його плече.
Ерагон мовчки торкнувся її важкої, вкритої лускою щоки. Йому було приємно бути поруч із Сапфірою. За мить він подумки глянув на Елдунарі. Як і сам Вершник, вони були втомлені подіями цього дня. Ерагон міг би побитися об заклад, що Елдунарі з куди більшим задоволенням просто дивилися б і слухали, аніж брали активну участь у подальшій розмові.
Елдунарі помітили його присутність.
«Ерагоне...» — Умарот хотів щось сказати, та одразу ж замовк.
Зрештою, ніхто з присутніх у кімнаті не хотів говорити першим. Панувала тиша. Ерагон чув, як десь унизу в місті тихо заіржав кінь. Від фортеці час від часу долинав стук палиць і стамесок.
Король Орин якось не надто зграбно засовався в кріслі, зробив пару великих ковтків вина. Грімр почухав своє гостре вухо й принюхався, так, наче смакував повітря.
Нарешті Датедр порушив мовчанку.
— Нам треба ухвалити рішення,— сказав він.
— Ми й так це знаємо, ельфе,— пробурчав Орик.
— Дай йому сказати,— Орин знову підніс до губ свій розцяцькований коштовним камінням кубок.— Я хочу послухати його думки з приводу того, що нам робити,— на обличчі Орина заграла ледь помітна гірка й трохи глузлива посмішка. Він схилив голову вбік Датедра, наче даючи йому дозвіл продовжувати.
Датедр у відповідь теж схилив голову. Якщо ельфа й образив тон короля, то він не виказав цього нічим.
— Не секрет, що Галбаторікс помер і чутки про нашу перемогу розходяться по землі. До кінця цього тижня про смерть Галбаторікса стане відомо в більшій частині Алагезії.
— Так і повинно бути,— сказала Насуада. Замість туніки, в якій її тримали в підземеллі, на ній була тепер чудова червона сукня. Щоправда, ця сукня ще більше підкреслювала, як схудла Насуада під час ув’язнення — тканина вільно висіла на її плечах, а талія дівчини видавалась надто тонкою. Та хоч Насуада й була вкрай виснажена, судячи з усього, їй уже вдалося відновити якусь частину своєї сили, бо, коли Ерагон і Сапфіра повернулися до фортеці, Насуада взагалі ледь трималася на ногах. Побачивши Насуаду, Джормандер одразу ж забрав її до свого табору, і решту дня вона провела на самоті. Ерагон не встиг поговорити з нею перед нарадою, тому не знав її думки стосовно того питання, яке вони мали обговорювати сьогодні. Ясна річ, у крайньому разі Вершник міг би зв’язатися з нею подумки, але зараз він не хотів порушувати її спокій. Після того, що пережила Насуада, спокій потрібен їй був понад усе.
— Так і повинно бути,— повторив Датедр, і його голос відбився луною під склепінчастою стелею високої круглої кімнати.— Але як тільки люди дізнаються, що Галбаторікса вже нема, перше питання, яке спаде їм на думку, буде таке: «А хто стане на його місце?» — Датедр обвів поглядом присутніх.— Наша королева загинула.
Король Орин поранений... І вже поповзли всілякі чутки, я впевнений у цьому. Треба покласти їм край іще до того, як вони встигнуть наробити нам шкоди. Ми не маємо права відкладати рішення, тому що це загрожує катастрофою. Не можна дозволити кожному лорду, в якого є бодай поганеньке військо, думати, що він став повноправним володарем свого маленького королівства. Якщо це станеться, тоді Імперія розсипеться на сотні окремих королівств. Ніхто з нас цього не хоче. Треба обрати наступника — обрати й оголосити про це, яким би важким не був тягар, що впаде на його плечі.
