Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (электронные книги без регистрации TXT) 📗
Гловер помахом руки показав, що нікого не затримує.
— Гаразд, — мовив він, — кінчаймо цю колотнечу.
Коли вони знову видерлися сходами нагору, то побачили вартових коло дверей у калюжах власної крові на підлозі. Північани розбігалися двором. Ар’я чула вигуки, галас. Двері вояцької трапезної прочинилися, звідти зі стогоном з’явився, ледь перебираючи ногами, поранений стражник. Навколо брамної башти теж билися. Рорж та Гризло заспішили геть разом з Гловером, але Якен Ха-Гар став на коліно поруч з Ар’єю.
— Дівчинка не розуміє? — спитав він.
— Розумію! — заперечила вона, хоча насправді не знала навіть, про що йдеться.
Лоратець, напевне, усе побачив на її обличчі, бо вів далі:
— Цап ньє береже вірність нікому. Гадаю, тут скоро піднімуть вовчий прапор. Та спершу чоловік хоче почути, як певне ім’я забирають назад.
— Я забираю назад те ім’я. — Ар’я вкусила губу. — А мені ще належить третє життя?
— Дівчинка жадібна. — Якен торкнувся одного з мертвих стражників і показав їй скривавлені пальці. — Осьде три, осьде чотири, а внизу лежать ще вісім. Борг сплачено.
— Борг сплачено, — неохоче погодилася Ар’я. Їй стало трохи сумно — тепер вона знову просто миша.
— Бог узяв те, що належить йому. І тепер чоловік мусіть померти.
Дивна усмішка торкнулася вуст Якена Ха-Гара.
— Померти? — збентежилася Ар’я. «Про що це він?» — Але ж я узяла ім’я назад. Ви не мусите помирати!
— Мушу. Мій час скінчився.
Якен провів долонею від лоба до підборіддя, і обличчя під нею змінилося. Щоки розповніли, очі стали ближчими, а ніс — гачкуватим. На правій щоці з’явився рубець, якого раніше не було. А тоді Якен струснув головою, і довге напівруде-напівбіляве волосся розтануло, відкривши шапку цупких чорних кучерів.
В Ар’ї відвалилася щелепа.
— Хто ви? — прошепотіла вона, від подиву навіть забувши злякатися. — Я-як це ви? Це важко зробити?
Він вишкірився блискучим золотим зубом.
— Не важче, ніж узяти нове ім’я, коли знаєш спосіб.
— Покажіть мені! — вигукнула вона. — Я теж так хочу!
— Якщо хочеш вчитися, мусиш поїхати зі мною.
Ар’я засумнівалася.
— Куди?
— Далеко-далеко, за вузьке море.
— Не можу. Мені треба додому. До Зимосічі.
— Тоді ми мусимо розлучитися, — мовив він. — Я теж-бо маю обов’язки.
Він підняв її руку і втиснув у долоню маленьку монетку.
— Ось тобі.
— Що це?
— Надзвичайно цінна монета.
Ар’я вкусила її. Монета виявилася така тверда, яким буває тільки залізо.
— Її досить, щоб купити коня?
— Її зробльєно ньє на те, аби купувати коней.
— Тоді який з неї зиск?
— Ти ще спитай, який зиск від життя і який зиск від смерті. Якщо настане такий день, у який ти захочеш знайти мене знову, дай цю моньєту будь-кому з Браавоса і скажи такі слова: «валар моргуліс».
— Валар моргуліс, — повторила Ар’я. Нескладні слова, легко запам’ятати. Монету вона міцно затиснула в кулаці. З іншого кінця двору чулося, як помирають люди. — Будь ласка, не лишайте мене, Якене.
— Якен такий самий мертвий, як Арік, — сумно відповів він. — Крім того, я мушу дотримати певних обіцянок. Валар моргуліс, Ар’я Старк. Скажи це знову.
— Валар моргуліс, — повторила вона. Незнайомець у Якеновій одежі вклонився їй та зник у темряві, майнувши киреєю. Вона лишилася сама поруч із мертвими. «Вони заслужили на смерть», сказала собі Ар’я, пригадавши тих, кого пан Аморі Лорх наказав убити у паланці коло озера.
Коли Ар’я повернулася до свого солом’яника, то знайшла підвал під Баштою Гори-Король порожнім. Вона прошепотіла імена до подушки, а коли скінчила, тихесенько додала «Валар моргуліс», питаючи себе, що б воно означало.
На світанку Балух та всі інші повернулися, не рахуючи одного хлопця, вбитого у бійці без жодної причини. Балух пішов нагору подивитися при світлі дня, який там зараз стан справ, і весь час жалівся, що його старі кістки не терплять сходинок. Коли він повернувся, то повідомив, що Гаренгол захоплено.
— Кляті Кровоблазні вбили стражників пана Аморі — кого у ліжках, а кого п’яними за столом. Новий пан прибуде ще до кінця дня з усім військом. Він сам з дикої півночі, де стоїть Стіна. Кажуть, суворий. Та пани міняються, а роботи завжди по вінця. Стане хтось дурня клеїти — здеру шкуру батогом.
Він подивився на Ар’ю, коли казав останні слова, та про її відсутність минулої ночі навіть не згадав.
Всенький ранок вона дивилася, як Кровоблазні здирають з трупів усе цінне і тягнуть їх до Двору Каменеплину, де для позбавлення від мерців склали велике багаття. Блазень Пелех відрубав дві голови мертвих лицарів і скакав замком, вимахуючи ними за волосся та зображуючи розмову.
— Від чого ти помер? — питала одна голова.
— Від гарячої кунячої юшки, — відповідала інша.
Ар’ю приставили відтирати засохлу кров. Ніхто не казав до неї зайвого слова, та інколи вона помічала, що дехто кидає дивні погляди. Робет Гловер та інші звільнені, напевне, розповіли про те, що сталося у підземеллі. А потім Пелех вигадав свою пришелепкувату виставу, де дві голови балакали про юшку з куницею. Вона б порадила йому стулити пельку, але боялася. Блазень був напівбожевільний; про нього розповідали, що він якось убив людину за те, що та не сміялася з його жартів. «Хай вже замовкне, бо додам до свого списку», подумала вона, відшкрябуючи червонясто-брунатну пляму.
Вже майже настав вечір, коли нарешті прибув новий господар Гаренголу. Він мав звичайне, дуже пересічне лице без бороди та вусів. Добре помітні були на обличчі тільки моторошно світлі очі. Ані товстий, ані тонкий, ані дебелий, він мав на собі чорну кольчугу та рожеву делію з цяточками. Знак на його корогві скидався на людину, яку вмочили у кров.
— На коліна перед князем Жахокрому! — заволав зброєносець, не старший за Ар’ю хлопчина. І Гаренгол став на коліна.
Наперед вийшов Варго Хап.
— Вафа вельмовніфть, Гавенгол ваф.
Князь відповів, але надто тихо, щоб Ар’я розчула. Робет Гловер та пан Аеніс Фрей, свіжоскупані та вдягнені у чисті жупани і кунтуші, приєдналися до них. Мовивши кілька слів, пан Аеніс повів товариство до Роржа та Гризла. Ар’я здивувалася, побачивши їх у замку — вона вже думала, що обоє зникли після того, як пішов Якен. Ар’я почула грубий хрипкий голос Роржа, та слів не розібрала. А тоді на неї наскочив Пелех і потяг через двір.
— Мосьпане, мосьпане! — виспівував він, смикаючи її за руку. — Осьде куниця, що зварила юшку!
— Пусти! — гукала Ар’я, викручуючись із його рук.
Князь роздивився її, рухаючи тільки очима. Очі він мав дуже бліді — кольору криги.
— Скільки тобі років, дитино?
Щоб знайти відповідь, їй довелося хвильку подумати.
— Десять.
— Десять, мосьпане, — нагадав він їй. — Ти полюбляєш тварин?
— Деяких. Мосьпане.
Слабенька посмішка торкнулася його вуст.
— Схоже, леви до тих деяких не належать. А заразом і мантикори.
Вона не знала, що на це казати, тому змовчала.
— Я чув, тебе звати Куною. Це ім’я не годиться. Скажи-но мені, як тебе назвала мати при народженні?
Ар’я вкусила губу, хутко шукаючи собі якогось імені. Ломик кликав її Бибкою, Санса — Конякою, а один з батькових стражників дав їй прізвисько Ар’я-Підніжка. Та навряд чи князеві припало б до смаку якесь із цих імен.
— Німерія, — відповіла вона. — Мене порала стара мамка і кликала Нім, щоб було коротше.
— Звертаючись до мене, Нім, ти казатимеш «мосьпане», — дуже м’яко мовив князь. — Як на мене, ти надто мала, щоб піти у Кровоблазні. Ще й не тієї статі. А чи боїшся ти п’явок, дитино?
— П’явки — то просто п’явки… мосьпане.
— Мій зброєносець міг би в тебе дечого повчитися. Часто ставити собі п’явок — ось таємниця довголіття. Людина мусить позбавлятися поганої крові. Гадаю, ти годишся. Тож поки я лишаюся у Гаренголі, ти, Нім, служитимеш мені чашницею за столом і покоївкою при постелі.
Цього разу вона вже не ляпнула здуру, що краще б ходила за конями у стайнях.
