Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович (онлайн книга без TXT) 📗
Сама по собі орда Торків ледво чи здужала вчинити се, але вона йшла тільки на передї иньшої далеко сильнїйшої орди, що перла їх наперед, а то Половцїв (званих в грецьких і західнїх джерелах Куманами, а в оріентальних — Кіпчаками). Але й під таким подвійним натиском велика й сильна орда Печенїгів тільки поволї уступала. Ми можемо здогадувати ся (правда — тільки здогадувати ся, бо фактів не маємо), що при кінцї X і на початках XI в., саме коли Печенїги так скажено термосять Поднїпровє, коли тут від них „бЂ рать без переступа”, східнї, подонські степи були вже ними страчені. В 20-х рр. XI в. Печенїги затихають. Останньою конвульзією був їх напад на Київщину 1036 р.; відбиті звідси, витиснені з Поднїпровя, вони уступили, як довідуємо ся від сучасного візантийського історика Скілїци, в звичайний захист чорноморських орд — на нижнїй Дунай, в той зяднїстрянський „кут”, і тут якийсь час тримали ся проти нападів Узів.
Але серед самої печенїзької орди настала незгода й роздїл; Скілїца оповідає так, що в боротьбі з Узами визначив ся незначний Печенїг Кеґен: він кілька раз відбив напади Узів, тим часом як головний печенїзький старшина Тірах був зовсїм безрадний, та ховав ся від Узів у дунайських болотах та затоках. Слава Кеґена обудила зависть в Тіраху, він старав ся його забити, але Кеґен, довідавши ся, втїк на Днїпрові болота й притягнувши до себе два колїна з загального числа тринадцяти печенїзьких колїн, розпочав з Тірахом війну. Його одначе побито. Тодї він перейшов за Дунай (в Доростол) і піддав ся Візантиї; се стало ся десь уже в 1040-х роках. Кеґена в Візантиї прийнято. Осївши ся над Дунаєм, почав він нищити наглими нападами орди Тіраха. Роздражнений сими нападами, не добивши ся від Візантиї утихомирення її нових підданих, перейшов Тірах собі Дунай та почав грабувати візантийські землї. Але вкінцї його побито, він піддав ся теж, і сих Печенїгів оселено в спустошеній Болгарії 7). Слїдом вони одначе збунтовали ся, почали страшно пустошити Тракію й Македонїю, і Візантия вирікши ся зовсїм Болгарії, тільки грошима куповала спокій від Печенїгів — щоб вони не переходили за Балкани. Зміцнена потім міґрацією Торків, печенїзька орда в Болгарії до кінця XI в. зіставалась грозою Візантиї. Тільки напустивши на них Половцїв, Візантия знищила Печенїгів (в страшнім погромі 1091 р.), і на їх місце дістала нового ворога в сих самих Половцях 8).
Чорноморські степи, полишені Печенїгами, на короткий час займають Узи-Торки. Судячи по всьому, се була орда не дуже велика й сильна, а може до того й меньш воєвнича, нїж Печенїги й Половцї. По пятах її ступала за те далеко сильнїйша Половецька орда. Тим часом як Узи били ся з Печенїгами над Дунаєм, подонські степи вже були, очевидно, в руках Половцїв; уже 1055 р. Половцї приходять на границї Переяславщини 9). Але Торки тодї ще мабуть тримали ся на лївім боцї Днїпра, бо тогож року вони прокрадали ся були під переяславський Воінь. Поставлена з одного боку між ворожою ордою Печенїгів, з другого боку — далеко сильнїйшою ордою Половцїв, що тиснула її на захід, орда Торків була сама в такій трудній ситуації, що не могла богато шкодити Руси, тим меньше — могла її бути страшна. Тому то, як я підносив, було великою помилкою руських князїв, що вони, використовуючи тяжку ситуацію Торків, ще й з свого боку на їх ударили. Правдоподібно, власне похід Руси 1060 р. остаточно знищив сили Торків і їх противленнє Половцям: слїдом Торки, як перед тим Печенїги, уступають на захід, і в осени 1094 р. „цїлим народом”, як пише сучасний візантийський історик Аталїота перейшли Дунай 10).
Аталїота рахує їх орду на 600 тис. люда. Силоміць перейшовши Дунай, на деревляних і шкіряних човнах, та побивши візантийську сторожу, вони кинули ся пустошити візантийські землї, забігаючи навіть в полудневі провінції. Але зима, негідь, хороби страшно знищили їх орду 11). Після того частина їх вернула ся назад за Дунай і як каже Аталїота — піддала ся руським князям. Але й у чорноморських степах ми бачимо потім значні останки Торків і Печенїгів 12): не знати, чи то вони вернули ся з за Дунаю, чи полишили ся в степах при міґрації Торгів за Дунай. Се останнє виглядає правдоподібнїйше; знаємо від Константина, що частина Печенїгів зістала ся з Торками ще при міґрації Печенїгів у чорноморські степи (в IX в.). Частина Торків лишила ся на візантийських ґрунтах, у Македонії, і до них прилучило ся дещо Печенїгів з Болгарії. Як каже Аталїота, вони стали вірними союзниками Греків, і деякі з них діставали високі ранґи в візантийській єрархії.
Після міґрації Торків степи від Урала і до Дуная зістали ся в повнім і нероздїльнім панованню Половцїв, близько на два столїтя. Зайняли вони головно Подонє. Східньою границею Половецької землї в нашій лїтописи кладеть ся Волга. На заходї часом бачимо їх кочовища й на правім боцї Днїпра 13), але здаєть ся головним їх тереном були степи між Днїпром і Волгою, тому й лївий беріг Днїпра зветь ся в наших лїтописях XIII в. „ратною стороною” 14). Хоч у чужих джерелах „Команія” часом починаєть ся зараз за Подунавєм 15), але щоб Половцї там кочували постійно того не видко.
Під властю Половцїв, взагалї в залежности від них зіставала ся словянська кольонїзація степів, про котру ми говорили, і ті останки Печенїгів і Торків, які бачимо в степах при кінцї XI і на початку XII в. Але сї печенїзькі й торкські останки, видко, не були задоволені своєю залежністю від Половцїв. При нагодї вони переходили з степів під зверхність руських князїв, пробували й повставати на своїх зверхників, але їх сили були за слабі супроти половецьких. З свого боку у Половцїв мусїла бути довший час спеціальна ненависть до тих кревняків, що перейшли до Руси. На сю гадку наводить особливе їх завзятє на Торків підчас війни 1093 р. і кілька спеціальних походів на тих Торків еміґрантів: так 1105 р. Боняк прийшов під Заруб і там побив Торків, 1125 р. чуємо новий спеціальний похід Половцїв під Баруч, щоб „узяти” тих Торків. Тільки в другій половинї XII в. ся ворожнеча слабне, під впливом обставин, про котрі буде низше мова.
Подібно як Печенїги й Торки, Половцї теж подїляли ся на колїна, котрими правили певні династиї. Їх іменами часто й звуть ся сї колїна, особливо в наших джерелах. Пізнїйший арабський письменник рахує половецьких колїн одинадцять; та число се ледво чи було все однакове. В наших джерелах стрічаємо такі колїна: Токсобичів, Отерплюєвих, Тарголових, Багубарсових, Бурновичів, Колобичів, Етебичів, Тертробичів, Улашевичів, Бурчевичів 16), але не завсїгди можна відріжнити колїно від ханської династиї 17). Крім того Половцї розріжняли ся по місцям своїх кочовищ: нпр. знаємо Половцїв „лукоморських” (значіннє сього Лукоморя досї не ясне). Що не вважаючи на кочовий побут істновала певна льокалїзація половецьких колїн, се видно і з того, що половецькі хани чи цїлі династиї мали свої городи: знаємо город Шаруканя (Шарукань), город Асеня (Осень) 18).
Одности державної орґанїзації у Половцїв не було. Правда, ми стрічаємо часом ханів, що мали старшинство в „цїлій Половецькій землї”, нпр. про Юрия Кончаковича лїтописне оповіданнє про Калкську битву каже, що він був „болийше всихъ Половецъ” 19) — але се було тільки старшинство моральне. Поодинокі колїна правили ся самостійно й їх полїтика не обовязувала иньших, хиба треба було умовляти ся з усїма колїнами. Нпр. 1192 р. Рюрик уложив згоду з лукоморськими Половцями, Сьвятослав же хотїв уложити загальну угоду й закликав і лукоморських і Бурчевичів; але з Бурчевичами не можна було прийти до кінця, і Сьвятослав супроти того не схотїв пактувати і з лукоморськими: „не могу с половиною ихъ мирити ся” 20). З сього оповідання виходило б, що тодї Половцї складали ся з двох більших ґруп, бодай на Поднїпровю — лукоморських і иньшої, на чолї котрої стояли Бурчевичі.
Колїна правили ся своїми ханами, котрих лїтописи наші звуть князями. Число таких князїв бачимо часом дуже велике: нпр. в похід 1103 р. в головній битві лїтопись рахує 20 забитих половецьких князїв 21), а Мономах рахує „лЂпшихъ князей” половецьких, що він узяв за кількадесять лїт в неволю — на 100, а забитих до 200 22). Але тут, очевидно, рахують ся не тільки хани, що правили, але й иньші члени династий нпр. Мономах рахує трох князїв з династиї Багубарса, чотирох з династиї Овчини; в лїтописних оповіданнях з кінця XII в. згадані три князї Колдечі, два Урусовичі, два Сутоєвичі і т. и. 23). Сї члени династий і становили вищу аристократію „Половецької землї” — те, що лїтопись в оповіданню про неволю Ігоря називає „господичичами 24). На чолї їх стояло кілька фамілїй, що мали найбільше значіннє й передавали його від батька до сина; так напр. можна прослїдити одну половецьку династию протягом півтора столїтя: Шарукань, його син Отрок, внук Кончак, і нарештї правнук Юрий Кончакович, „найбільший між половцями”, сучасник першого монґольського походу 25).
