Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Навпочіпки він відповз ліворуч від проходу в гіллі й озирнувся. Тепер вітер віяв йому просто в обличчя. Люди Латіґо швидко наближалися. Швидше, ніж він очікував. Якщо вітер загасить сірники…

Забудь про «якщо». Вичікуй, Роланде… вичікуй… нехай під'їдуть…

Він чекав навпочіпки, тримаючи в кожній руці по сірнику й визираючи в щілини між гілками. Ніздрі шарпав міцний запах мескітового дерева і горілої нафти. Від дзижчання тонкоходу розколювалася голова, його млоїло, переслідувало відчуття, що він сам собі чужий. Він згадав, як було летіти в рожевому вихорі… як його відірвало од видива Сюзен. «На щастя, в неї є Шимі, — відсторонено подумав він. — Шимі подбає, щоб вона без пригод доїхала десь до безпечного місця». Але підступне виття тонкоходу наче знущалося з нього, питало, як він гадає: може, бува, чогось недобачив?

Латіґо і його люди галопом наближалися. Тепер вони перетинали останні триста ярдів до каньйону, і ті вершники, що були позаду, швидко наздоганяли передніх. І передні не зможуть різко зупинитися, щоб на них не налетіли задні.

Саме час. Роланд кресонув голівкою сірника об передні зуби. Той запалився, крапнувши гарячою і кислою іскрою на мокру спинку язика. Поки сірник не встиг догоріти, Роланд підніс вогонь до пороху в канавці. Займання сталося миттєво: веселою жовтою ниткою ліворуч під північним краєм кучугури побіг вогонь.

Він метнувся на інший бік проходу (досить широкого, щоб ним бік у бік могли пройти двоє коней), вже тримаючи сірника напоготові між зубів. Щойно затулившись трохи від вітру, запалив сірник, кинув у порох, почув шипіння, розвернувся і щодуху побіг.

«Мама й тато, — спершу подумав шокований Роланд. Той спогад був так глибоко похований у надрах пам’яті, що справив ефект ляпаса. — На озері Сароні».

Коли ж вони туди їздили, на прекрасне озеро Сароні в північній частині баронії Ґілеад? Так давно, що Роланд навіть згадати не міг. Єдине, що пам’ятав, — він тоді був ще зовсім малою дитиною, бавився на мальовничому піщаному пляжі. Такому юному будівникові замків, яким він тоді був, було де розгулятися. Саме цим він і займався одного дня (канікул? то були канікули? невже мої батьки колись мали канікули?)

подорожі, й щось — можливо, крики птахів, що кружляли над озером, — змусило його підвести погляд. І він побачив маму й тата, Стівена і Ґабріелу Дескейнів, біля води. Вони стояли спинами до нього, обіймаючи одне одного за талію, й дивилися на синь води під синім літнім небом. Як же він їх любив! Якою безмежною здавалася йому ця любов, що впліталася в надію й спогади, як третє пасмо товстої дівочої коси, любов — осяйна вежа кожного людського життя і кожної душі.

Але зараз він відчував не любов. У душу закрадався жах. Фігури, що виникли на його шляху, коли він побіг туди, де закінчувався каньйон (точніше, де закінчувалася його раціонально пізнавана сутність), належали не Стівену з Ґілеаду і Ґабріелі з Артену, а його приятелям — Катбертові й Алану. І хоч вони не обіймали один одного за талію, проте трималися за руки, як діти в казці, що загубилися в дрімучому лісі. Птахи кружляли над озером, але то були не чайки, а стерв’ятники, і мерехтлива поверхня, понад якою стелився туман, була не водою.

Просто на очах у Роланда Катберт і Алан прямували в тонкохід.

— Стійте! — пронизливо закричав він. — Заради ваших батьків, зупиніться!

Але вони не послухалися. Тримаючись за руки, йшли до білого краю туманного зеленого марева. Тонкохід стогнав від утіхи, бурмотів ніжні слова, обіцяв винагороду. Він спалював нерви й іржавою пилкою вгризався в мозок.

Добігти до друзів Роланд би не встиг, тож він зробив єдине, до чого зміг додуматися тієї миті: підніс один зі своїх револьверів і вистрелив понад їхніми головами. Каньйоном прокотився гуркіт пострілу, і стогін рикошету на мить заглушив плаксивий голос тонкоходу. Од потворного марева хлопців відділяло лише кілька дюймів. І вони зупинилися. Роланд боявся, що от-от із озера виткнеться рука і вхопить їх, як у ніч під Місяцем-Торговцем, коли на їхніх очах вона зграбастала пташку, яка наважилася пролетіти низько над поверхнею.

Роланд випустив у повітря ще дві кулі, відгомін знову одбився від стін і прокотився каньйоном.

— Стрільці! — закричав він. — До мене! До мене!

Першим на його голос озирнувся Алан. Застиглий погляд його друга наче існував окремо від обличчя, вкритого порохом пустелі. Катберт зробив ще крок уперед, носки його чоботів вгрузли в зеленкувато-срібну піну на краю тонкоходу (плачливе бурчання на тон по гучнішало, наче від радості), але наступної миті Алан смикнув його за стрічку сомбреро. Катберт перечепився через великий уламок скелі й важко осів на землю. Коли він підвів погляд, його очі прояснилися.

— О боги, — пробурмотів він. І коли спинався на ноги, Роланд побачив, що носки його чоботів зникли, акуратно відчикрижені, наче садовими ножицями. Великі пальці стирчали назовні.

— Роланде, — видихнув він, коли вони з Аланом, спотикаючись, побрели до стрільця. — Роланде, нам мало не настав гаплик. Воно розмовляє!

— Так. Я чув. Ходімо. Часу обмаль.

Він повів їх до розколини в стіні каньйону, подумки молячись, щоб вони встигли видряпатися достатньо високо і не втрапити під кулі… що неодмінно станеться, якщо Латіґо влетить до каньйону раніше, ніж вони встигнуть піднятися бодай на якусь висоту.

У повітрі вже ширився запах, ядучий і гіркий — наче варилися в окропі ягоди ялівця. Каньйоном поповзли перші вусики білувато-сірого диму.

— Катберте, ти перший. За ним ти, Алане. Я піду останнім. Швидше, хлопці, хутко. Вилазьте нагору, якщо вам дороге життя.

Військо Латіґо ринуло в прохід у загаті, як вода — у воронку, поступово розширюючи щілину. Нижній шар сухої рослинності вже загорівся, але ейфорія гонитви завадила людям побачити пломінці внизу. Їдкий запах теж зостався поза увагою, адже їхній нюх притлумив жахливий сморід горілої нафти. Самим Латіґо, що вів загін у супроводі Гендрикса, володіла лише одна думка, два слова, що вибивали в його голові барабанний дріб лихого тріумфу: «Каньйон-пастка! Каньйон-пастка! Каньйон-пастка!»

Втім, щось таки перешкоджало цій мантрі, коли він заглиблювався в Петлю. Копита його коня браво цокотіли об скалля породи і

(кістки)

білуваті купки коров’ячих черепів і ребер. Щось не давало йому спокою, дзижчало у вухах, доводило до сказу, сльотаво скаржилося, як набридлива комаха. Від цього ниття сльозилися очі. Втім, хай яким сильним був звук (якщо тільки то був звук ззовні, бо складалося таке враження, що лунає він десь у голові), Латіґо рішуче відмахнувся од нього, тримаючись своєї мантри

(каньйон-пастка каньйон-пастка їм гаплик каньйон-пастка)

Коли все буде скінчено, йому доведеться відповідати перед Волтером, можливо, навіть перед самим Фарсоном, і він гадки не мав, яке покарання чекає на нього за втрачені цистерни з нафтою… але все це буде пізніше. Зараз він хотів лише одного: порішити мерзотників, які наважилися стати в нього на шляху.

Попереду каньйон робив поворот на північ. Вони мали бути за рогом, певне, притискалися до тупикової стіни каньйону, намагаючись втиснутися між завалами каміння. Латіґо застосує весь арсенал зброї, щоб рикошетом змусити їх вийти звідти. Напевно, вони вийдуть звідти з піднятими догори руками, сподіваючись на пощаду. Але дарма. Після всього, що вони накоїли, всіх тих клопотів, що їх вони спричинили…

Коли Латіґо завертав за виступ у стіні каньйону, вже тримаючи зброю напоготові, його кінь завищав — саме завищав, пронизливо, як жінка, — і став на диби. Латіґо вхопився за луку сідла і спромігся втриматися, але задні копита коня послизнулися, й тварина впала. Латіґо відпустив сідло і полетів на землю, слабо усвідомлюючи, що звук, який шарпав йому нерви, тепер подужчав удесятеро, дзижчав так, що його очні яблука запульсували в западинах, і в яйцях неприємно закололо, і надокучлива мантра, яка крутилася в його голові, поступилася цьому звукові.