Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович (список книг .txt) 📗
— Значить, ти зараз ніби розкрив наді мною цей благодійний радянський щит?
— Ні, — сказав Вайс. — Просто ти сам узяв зараз у руки і щит, і меч.
— Добре, — погодився Генріх. І поскаржився: — Але мені все-таки чомусь важко повірити, що ти росіянин.
— Ну, а коли б я був не росіянин, а німець-антифашист, комуніст, хіба це вплинуло б на твоє рішення?
— Мабуть, ні, — задумливо мовив Генріх і вимогливо зажадав: — Але все-таки поясни, як ти міг так ловко прикидатися? Це просто неймовірно!
— Розумієш, — сказав Вайс, — я ще в шкільні роки був упевнений, що першою після нас, першою європейською країною, де відбудеться революція, буде Німеччина. Вчив мову, багато читав. Німеччина стала для мене ніби рідною. А коли до влади прийшли фашисти, я хотів боротися проти них разом з німецьким народом. І мені неважко було відчувати себе німцем. Але не просто німцем, а німцем з тих, кого я вважав за революційних борців. Найболіснішим було те, що такі довго не зустрічалися мені. Але ти й сам розумієш, абвер не таке місце, де їх можна знайти.
— Так, ти дійсно росіянин.
— Чому ти лише зараз повірив, що я росіянин?
— Ти мені вибач, але так говорити можуть тільки росіяни.
— Ти що, не згодний зі мною? — тривожно запитав Вайс.
— Я просто хочу сказати, що ти дійсно саме росіянин. Відразу розкрив мені свою душу…
— А як же інакше? — здивувався Вайс. — Ми ж тепер будемо разом.
— Так, разом, — сказав Генріх. Підвівся, схвильовано поклав обидві руки на плечі Вайса. — Я тобі вірю. — І відразу зажадав: — Скажи твоє справжнє ім'я!
— Розумієш, — збентежився Вайс, — без спеціального дозволу я не можу тобі його назвати. — І одразу запевнив: — Але прийде час — і я скажу.
— Добре, — погодився Генріх, — я почекаю, але мені дуже хотілося б, щоб скоріше настав цей час.
Вайс перший зійшов на сходні, що були перекинуті з брандвахти на мулкий берег.
— Одну хвилиночку, — попросив Генріх.
Вайс зупинився.
Генріх дивився на нього сердито, у погляді відбилося розчарування.
— Я думав зустрітися тут з людиною, для якої найважливіше за все буде одержати від мене деякі відомості.
Вайс усміхнувся. Справді, його так заполонила гордовита радість, яку, мабуть, людина відчуває лише тоді, коли рятує іншу людину, що він забув про все на світі.
— Ех ти! — сказав Генріх. — Чуйна російська душа. — Стенув плечима, сказав роздумливо: — Не розумію. Невже для тебе, радянського розвідника, моє визнання важливіше, ніж відомості, які я можу дати? Дивні ви люди.
— Та взагалі це правда, — пробурмотів Вайс. — Уявляєш, я так зрадів… — І одразу з непохитною переконливістю промовив: — Адже найголовніше — ти. Твоє рішення.
Вони знову повернулися на брандвахту.
Коли зі справами було покінчено, Вайс промів Генріха до машини, яку той залишив біля скверу.
Юнак і дівчина, що сиділи, обпившись, на найближчій лавці, поспіхом підвелися, як тільки побачили, що Генріх відчиняє дверці. Юнак, тримаючи руку в кишені, попрямував до машини, а дівчина відійшла за дерево. Звідкілясь із-за кіоска вискочив Чижевський, кинувся на юнака. Вайс устиг збити з ніг Генріха, упав на нього саме в ту мить, коли пролунали приглушені уривчасті звуки, ніби пробки вилітали з пляшок від пива, — так стріляє пістолет з глушителем.
З тріском вилетіло скло, зашипів пробитий скат машини. Закриваючи Генріха своїм тілом, Вайс побачив скоса, як юнак плюхнувся на землю, звалений ударом у щелепу. А Чижевський, звиваючись, біжить до дерева, за яким стояла дівчина, кладе на зігнуту руку товстий ствол пістолета з нагвинченим на нього глушителем.
Вайс устиг побачити, як Чижевський зробив швидкий рух рукою. Глухого звуку від пострілу він не почув. Все попливло перед очима, голову пройняв засліплений біль. Он воно що! Виходить, він не стукнувся головою об підніжку машини, як йому здалося. Це куля рикошетом від бруківки вдарила його…
Отямився Вайс у кімнаті Генріха. І відразу ж подумав: який молодець Генріх. Не потягнув його в госпіталь, викликав лікаря в готель. Ця завбачливість обрадувала Вайса не менше, ніж повідомлення, що поранення його виявилося незначним. Голова, правда, все ще нестерпно боліла від контузії.
Генріх, сяючи очима, радіючи, що Йоганнові так щасливо все обійшлося, запитав:
— Здається, ви зволили врятувати мені життя?
— Ну що ти!
— Чому ж? Це так зворушливо.
— Молодець, що не одвіз у госпіталь.
— Я ж цікавий, — сказав Генріх, — і захотів перший узнати від тебе, з яких міркувань мене мало не вбили. Очевидно, твої соратники не знали, що я виправдав твої сподівання, і вирішили повестися зі мною так, ніби я їх не виправдав. — Додав сухо: — Однак твоє довір'я до мене базувалося на пістолетній гарантії. Я не докоряю. Просто констатую, що всі ви, хто займається такими справами, користуєтесь універсальними засобами.
— Неправда! — гаряче вигукнув Вайс. — Неправда!
Йому було важко говорити: кожний вимовлений звук відбивався в голові тяжким ударом. І все ж, перемагаючи біль, Вайс детально і точно розповів Генріхові всю історію цього спровокованого Дітріхом замаху.
Генріх, не перебиваючи, вислухав Вайса і мстиво сказав, що гестапо сьогодні ж зацікавиться Дітріхом..
— Ні, — твердо промовив Майє.
Він наполіг, щоб Генріх зустрівся з Лансдорфом і виклав йому всі обставини замаху. При цьому ні в якому разі не слід вимагати розслідування справи і покарання Дітріха. Навпаки, Генріх мусить надати розмові найлагіднішого характеру. Треба переконати Лансдорфа, що Генріх турбується лише про те, як би найкраще сконтактувати роботу СД і абверу. І коли Лансдорф повірить, що, незважаючи на замах, найпалкіше Генріхове бажання — зміцнити взаємини з абверівцями і не повідомити про цю подію в Берлін, — що ж, тоді можна вважати, що він попався на цей гачок.
Генріх блискуче виконав рекомендацію Вайса. І тут дуже допомогла йому репутація безтурботного хлопця, який марнує своє життя і для якого доручення перевірити роботу «штабу Валі» є просто покарання за недостатню слухняність. Тому, щоб повернути Віллі Шварцкопфові хороший настрій, який для нього найважливіший за все, він дуже прагнув привезти в Берлін добре складений звіт обстеження.
Бесіда з Генріхом справила найкраще враження на Лансдорфа. І коли Віллі Шварцкопф подзвонив йому з Берліна, щоб запитати про успіхи племінника, Лансдорф так прихильно відгукнувся про Генріха, ніби той був і його родич.
Коли вони знову зустрілися, Лансдорф переказав Генріхові свою розмову з Віллі Шварцкопфом і поблажливо зауважив, що дозволив собі перебільшити позитивні риси його племінника, щоб іще дужче зміцнити дружбу з ним.
Лансдорф сказав також, що Віллі Шварцкопф передав йому прохання бригаденфюрера СС генерала Вальтера Шелленберга, начальника шостого управління, що керує в Головному імперському управлінні безпеки політичною закордонною розвідкою. Треба було підшукати Шелленбергу серед офіцерів абверу молоду, скромну і здібну людину для особистих доручень.
— Це прохання свідчить про високе довір'я бригаденфюрера до мене особисто, — не забув підкреслити Лансдорф.
Генріх запитав:
— Кого ж ви надумали?
— Я гадаю, що відповідь на це запитання одержить сам бригаденфюрер.
Усміхнувшись, Генріх вимовив з повагою:
— Кандидатура Йоганна Вайса могла б свідчити про вашу далекоглядність. І про те, що людина, яка врятувала мені життя, матиме винагороду від вас. В цьому випадку зможу назавжди забути про цей сумний казус.
Мабуть, Лансдорф і без допомоги Генріха міг прийти до такого висновку. Шелленбергові потрібна була людина, що не мала б ні родинних, ні приятельських зв'язків із співробітниками інших секретних служб, ні навіть знайомств у Берліні. І з цих міркувань кращої кандидатури, ніж Вайс, важко було знайти. Але зухвала настирливість племінника Шварцкопфа мимоволі дратувала. Лансдорф не зміг цього приховати.
— Не раджу вам застосовувати методи, які ми іноді використовуємо для особливих цілей, — незадоволеним тоном сказав він. — Я не потребую поради, а тим більше поради під погрозою.
