Лагідний янгол смерті - Курков Андрей Юрьевич (книги регистрация онлайн .txt) 📗
Я витягнув із води каністру, надягнув рюкзак і знову вибрався на пісок. І дійсно — сонце вже спускалося. Піщаний горизонт потихеньку червонів. І саме повітря вже було не настільки сухим і гаряче-колючим.
Я продовжив свій шлях, і тепер мені йшлося значно легше, ніж за нещодавньої спеки. Це відкриття примусило мене згадати якусь книжку, в якій мандрівники теж долали пустелю і йшли вони тільки вечорами і ночами.
«Що ж, — подумав я — Уперед і з піснею».
22
Заснув я пізно поночі, в темряві, над якою горіли, освітлюючи одна одну, зірки. Пісок трошки вистигнув, але зберігав у собі сонячне тепло. Повітря, як ковдра, яку неможливо зняти, теж зігрівало мене. Я накрив голову футболкою.
Прокинувся від того, що відчув біля обличчя якесь чуже ворушіння. Налякано відсмикнув футболку і побачив маленького скорпіона. Різко відсунувся, мружачись від ранкового сонця. Скорпіон ліниво покрутився на місці й без поспіху закопався в пісок.
Це ранкове знайомство з місцевим тваринним світом збадьорило мене краще за холодну воду, але вмитися теж не завадило б. Я пішов до моря. Знайшов провальчик, спустився на берег і хлюпнув ув обличчя кілька пригорщей прохолодного брудно-зеленого Каспію.
Поки було не надто жарко, я вирішив, пам’ятаючи вчорашнє відкриття, використати цей час на дорогу, а коли вже припече дужче — засісти в якомусь гроті на березі, очікуючи, коли звечоріє.
Не поснідавши, я закинув рюкзак на плечі — він мені здався навіть важчим, ніж учора. Взяв у руку каністру й уже збирався був іти, як раптом звернув увагу на якісь сліди на піску. Важко було зрозуміти природу цих слідів, бо ж пісок не зберігав чітких ліній та обрисів. Але сліди ці пройшлися навколо місця моєї ночівлі. Я подивився на відбитки, які сам лишав на піску, — те ж саме. Пройшов уздовж своїх відбитків до моря і побачив, що паралельно до них метри за два-три такий самий ланцюжок слідів спускався на берег сусідньою розщелиною.
Збентежений, я дослухався до тиші, яка мене оточувала, але було тихо, кришталево тихо.
Я знизав плечима, але й далі міркуючи про ці сліди, рушив у путь.
Сонце піднімалося і вже починало обпалювати мене, проникаючи навіть під футболку, накинуту на голову. Вдалося мені подолати декілька кілометрів, не більше. Усвідомлюючи, що ризикувати, граючись із сонцем пустелі, не варто, я спустився до моря і присів на прибережний камінь. Знову різкий перехід у затінок викликав рух холоду по шкірі, але цей холод пробіг по тілу приємною хвилею, що надавала свіжості.
Я поснідав, випив води з каністри. Викупався в морі — чомусь учора ця ідея не спала мені на гадку, а сьогодні від хлюпання в прохолодній воді я отримав купу задоволення. І висох за якихось кілька хвилин, видершись на плато. А коли висохнув, знову спустився до каменя. Сидів на ньому, стежив за горизонтом і очікував вечора.
Далекий тремтливий обрій спонукав до роздумів, і стан мій був цієї миті таким, що я спокійно сприймав усе, що відбувалося зі мною, і вже не злостився на себе через те, що завіявся у безлюдні місця з дивною авантюрною метою, ні на покійного Гершовича, якого потривожив і який підказав мені напрямок цієї мандрівки. Втім, не через нього я подався сюди. Це радше погрози невідомих бандитів, плани яких я порушив, підштовхнули мене в дорогу. Підштовхнули різко, не лишивши навіть часу на підготовку.
І раптом мені стало на хвилинку сумно. Подумав я, що у бандитів пам'ять гарна. Повернуся я до Києва, — якщо повернусь, — вони знову з'являться. А в мене й за квартиру не заплачено, і за телефонні розмови...
Я втупився зачарованим поглядом на тремтливу лінію обрію. Побачив якийсь далекий кораблик, який кілька хвилин плив просто по цій лінії, а потім зник, попрямувавши далі, за горизонт.
Коли полуденна спека вщухла і вже, здавалося, більше тепла піднімається від піску вгору, ніж іде вниз від сонця, я знову видерся на плато і попрямував далі.
Цього разу я йшов довго. Години чотири. І йшов би ще, якби раптом не побачив вицвілий на сонці шматок брезенту, який стирчав із піску. Проста цікавість примусила мене потягнути цей брезент на себе. Пісок не відпускав його, і це мене розохотило. Я скинув рюкзак і, розчистивши пісок над брезентом руками, знову потягнув. Брезент трошки піддався, проте заледве на десять-п’ятнадцять сантиметрів. Я знову розгрібав пісок руками, намагаючись вивільнити цупку тканину. Коли ще сантиметрів двадцять брезенту витягнулися з-під піску, я побачив, що переді мною намет. Не менше години я витратив на те, щоб повністю звільнити його з піщаного полону. Натомився неймовірно, і знову стало жарко — вже більше від фізичних зусиль, ніж від сонця, яке зависло на небі. Піт котився з мене частими краплинами, падав на пісок і миттю зникав, тільки якусь мить затемнював пісок живою вологою. Я присів біля цього намету, віддихався. Незважаючи на втому, я дуже зрадів знахідці — бо ж наче дім знайшов! Тепер можна і від дощу сховатися, і від сонця... Щоправда, якби зараз пішов дощ — не захотілося б мені від нього ховатися.
Мій трофей лишився на піску, а я сходив до моря, скупався. А коли повернувся, вирішив витрусити пісок із нутрощів намету й подумати про можливе використання його найближчої ночі, тим більше що тіло вимагало відпочинку.
Я трошки заплутався у мотузках, але все ж таки розв’язав їх і розпластав намет на піску. Тоді знайшов вхід і, взявши з протилежного кінця, труснув намет. Усередині щось зашурхотіло. Я потрусив іще й помітив, що пісок зсередини майже не сиплеться, тоді заліз рукою в намет, дещо побоюючись наштовхнутися на якого-небудь скорпіончика. Але мені пощастило.
Представників місцевої фауни в наметі не виявилося, натомість я витягнув звідти пожовклу газету. Наскільки ж сильно я здивувався, коли, взявши її до рук, прочитав назву: «Вечірній Київ». Тут я просто остовпів і пробув у такому стані кілька хвилин.
Номер «Вечірнього Києва» за 15 квітня 1974 року просто ошелешив мене. Коли я трошки оговтався, знову засунув руку в брезент намету, витягнув звідти коробку сірників і фотоапарат «Смена». Більше всередині нічого не було.
Господарем намету, швидше за все, був мандрівник-одинак. Якщо робити висновки з наявності газети, то виїхав він із Києва 15 квітня далекого 1974 року. Ось і все, що про нього відомо. А сам він, певно, розчинився в піску. І я машинально огледів напруженим оком пісок, побоюючись побачити сліди висушеної сонцем мумії.
Погляд повернувся до фотоапарата «Смена». Я розчохлив його, роздивився. Всередині начебто була плівка, майже повністю відзнята — у віконечку зроблених кадрів стояло «34». Отже, залишалося там іще два кадрики...
До втоми долучився невизначений страх. Пригадалися сліди навколо місця моєї ночівлі... Я призамислився.
«Може, прикордонники? — була перша думка. — Це ж уже не СРСР, а Казахстан!» — «А чого боятися? — виникла друга думка. — Ну, обійшли навколо тебе, але ж не зачепили, не збудили і документів не вимагали!» — «Вас послухати, то навпаки, радіти треба тому, що поруч існує якесь життя, котре виявляє до мене жвавий інтерес... — сказав я цим думкам. — А я вже натомився від інтересу до мене... Мені було би веселіше, якби ніхто взагалі не знав про моє існування...»
Незважаючи на втому, невиразний страх примусив мене зібрати речі, покласти фотоапарат у рюкзак і, взявши до рук каністру й намет, пройти з кілометр і тільки там уже влаштовуватися на ночівлю.
Цієї ночі я спав неміцно, але зручно, постеливши на пісок знайдений намет. Інколи раптом прокидався і дослухався. Але тиша заспокоювала, і я знову пірнав у неглибокий сон до наступного внутрішнього сигналу тривоги.
23
Наступного ранку я пройшов іще декілька кілометрів уздовж краю прибережного плато. Лінія берега втікала ліворуч. Одноманітне тремтіння обріїв, які мене оточували: і морського, і пустельного, розмитого теплим маревом, наче в тій точці земля переплавлялася в небо або навпаки, — викликало в мене роздратування. Я вже не шукав поглядом у морі кораблі й не вглядався жадібно в далечінь пустелі. Просто йшов уперед, не до кінця впевнений у правильності вибраного напрямку.
