Житейське море - Карпенко-Карий Иван Карпович (читаем бесплатно книги полностью .TXT) 📗

Крамарюк,- думає. - Не можеш, ти потеряв усе - оберігай ім’я!

Іван. Благородно. Йди і скажи це саме антрепренерові. Не бійся, я беру тебе під свою оборону.

Входить посильний.

Ті ж і посильний.

Посильний. Дозвольте знати: хто з вас буде Іван Макарович Барильченко?

Іван. Я.

Посильний, подає лист. - Пані прислала.

Іван. К чорту!

Посильний. Я своє діло роблю. (Кладе лист на столі й виходить.)

Іван, кида лист. - К чорту.

Крамарюк, підніма й дивиться на адресу, читає. - Від Марії Барильченко!

Іван. Що? (Вихоплює лист.) Почерк Марусі. (Хапливо розриває лист.) Боже, вона ще тут, вона пише. (Читає.) „Іване Макаровичу! Коли Ви по­лучите цей лист, я буду в путі. Я знаю, що Ви покинете все й поїдете додому, щоб бачити мене. Даремно! У нас тепер нема свого дому. Дача - моя, вона задля забез­печення дітей, з нею я зроблю, що схочу, потім, а зараз беру дітей і виїду далеко, де б ні мене, ні Вас ніхто не знав. Не шукайте мене! Я присвячую своє життя дітям і оста­юсь вірною клятьбі, яку дала перед вівтарем. Вам же раю, крім робочої дисципліни, [139] яка помогла Вам матеріяльно, виробити нравственну, і вона поможе вам зостатись духово чистим чоловіком і колись поцілувати своїх дітей чи­стими устами. Дітям буду говорити, що Ви еміґрували в Америку. Марія Барильченко.

Прочитавши, довго дивиться на Крамарюка, котрий витирає очі.

Крамарюк, плаче. - Надзвичайна женщина. Я б і сам хотів виробити нравственну дисци­пліну, та не знаю як.

Іван. Я знаю! Проти всякої отрути є ліки! Я тебе й себе вилічу... Тікати треба звідсіля в натуральну життєву пристань: де стеля - небо, а діл - земля; де свіже по­вітря не надрива грудей: де нерви, кров і мозок урівноважені робочою дисципліною; де я колись у полі працював; де кріпкий сон обновлює сили; де спочивок від тяжкої праці дає райський спокій і тілу, й душі. Розумієш?

Крамарюк. Нічого не розумію.

Іван. Я їду сьогодні додому і, коли Ма­русі там уже не застану, тоді на хутір до Карпа - і ти зо мною - спасати лушу! Їдем?

Крамарюк. Що ж я там буду робить?

Іван. Стерегти огород, пасіку, баштан, капусту поливати.

Крамарюк. Скучно буде. А ресторанчик там є?

Іван. А-а-а! Ха, ха, ха! Ресторанчик, музика, п’яна кумпанія безесників, [140] женщини... Старий чорт! Треба очиститись від бруду, а то тебе Харон утопить у Стиксі, і не побачиш ти, як викидень, ні пекла, ані раю.

Крамарюк. Трудно очиститись!... Я ввесь багно... Можна всього мене розмити на брудну воду, а вимити вже не можна! Мене вилічать тільки гробаки в могилі!...

Іван. А мене?

Крамарюк. І тебе!

Іван. Брешеш, паяце! Я не ввесь іще бруд, на мене ліг ґрім брудний, я його змию покутою, й очищусь, і стану достойним до­стойної женщини! Сьогодні я немощний, я п’яний, і не можу віддати кров під владу мізку, а завтра я покличу на поміч усю енерґію свою й поборю гріхи, а ні - так уб’ю себе: на віщо така ганчірка здалася? Щоб вийшов потім Стьопка-паяц! (Випива вино.) Ну, марш до Усая з докладом!

Входить Ваніна несміло, стає біля дверей і витирає сльози. Крамарюк бере шапку, підходить до Ваніної, цілує її в руку, піднімає вгору очі й руки, трясе ру­ками і, хлипнувши, мов здержав плач, виходить.

Іван і Ваніна, мовчать.

Ваніна, не переміняючи позиції, плаче тихо.

Іван. Гріх мій стоїть перед моїми очима і плаче... І я плачу... П’яний гріх плаче! Ха, ха, ха! Гарна комедія, чудові нюанси... Людя! Ти - гріх мій!

Ваніна. А ти - мій!

Іван. Ти розбила мою сім’ю!

Ваніна. А ти - мою душу й серце!

Іван. Обоє розбиті! А хто ж винен?

Ваніна. Не знаю.

Іван. Ти. Риба йде на вудочку через те, що на крючку принада. А хто принада? Ти! Хто риба? Я! Ти закинула вудочку: твої очі, усмішка, молодість, краса, стан, ла­скавий голос, улеслива любовна річ - при­нада! І я, як дурна рибка, на крючбк попав! Ти піймала, а Хвиля й Маруся засмажать і ззідять.

Ваніна, протяга до нього руки. - Не дам ні­кому! Я тебе люблю, я з ума зійду без тебе!

Іван. А я тебе ненавиджу!... Я через тебе потеряв мій тихий рай, мій приют, мою безцінну Марусечку!

Ваніна. Холодну еґоїстку, шпіона, що умовну прописну мораль ставить вище ко­хання, в якім не властен чоловік спинити свою кров. Вона має право жінки, ти її лю­биш, ти її не кидаєш, чого ж іще їй? А я пожертвувала своїм іменем і честю, не маючи ніяких прав, і завтра, може, я зостануся одна, покинута тобою, опльована перед цілим товариством, - і все-таки люблю тебе! Невже ж твоє широке, чуле серце мене ні крихти не жаліє?

Іван, ласкаво. - Дитя моє, мені жаль тебе!

Ваніна, підбіга і стає біля Івана навколюшки. - Жаль?

Іван. Вип’єм, Людя, з горя!

Ваніна. Я п’яна від горя, а ти - й від горя, й від вина. Буде з нас, більше не треба! Це легкодухість; тобі не личить бути таким; перенеси, як слід мужчині, свою пригоду! Ма­руся не втече від тебе! Повірь! А я?...

Іван, встає, дивиться на неї, бере за бороду. - І ти!

Ваніна. Що, Ванюша?

Іван. Не втечеш!

Ваніна. Я прикована до тебе. (Схиляє го­лову йому на груди. Іван ласкає й цілує її в голову.) А ти хочеш, щоб я зосталася твоєю?

Іван, дивиться на неї. - Хочу, щоб і ти, і Маруся!... В Марусі прекрасна душа, а ти нектар життя! (Обніма її за стан, потім одводить од себе й одпихає.) Пріч! Я обезумів від вина, а ти користуєшся моїм станом і знов п’яниш мене диханням страсти!

Ваніна, тихо, кротко, [141] ніжно й соромливо. - Ванюша... Я? Все я... А ти?

Іван. А-а-а! І я, і я! Безуміє страсти, як і безуміє хмелю, проходить, остається чад і біль у душі. На віщо все? На віщо ж бли­скуча, палюща кров, краса, коли в ній отрута для душі? Невже в цім життя? Ах, Людя! Гріх до гріха маґнетом тягне необоримо, й я не можу до тебе доторкнутись, щоб не почути вогню по нервах, який палить мою кров, і я теряю [142] мозок!... Прости!... Дай, кицю, лапку! (Ваніна протяга йому обидві руки.) Ну, мир!

Вбігає Усай, за ним Крамарюк.

Ті ж, Усай і Крамарюк.

Усай, захакався. - Іване Макаровичу! Іване Макаровичу! (Хапається за серце.) Ах!... Стьопа, дай води! Іване Макаровичу! Що ви робите? (П’є воду.)

Іван. П’ю вино... Сідайте, вип’ємо!

Усай. Бога побійтесь! Два дні ледви ставало на вечерові розходи. Сьогодні збор - нема ні одного міста в театрі, все продано, а ви не хочете грать!...

Іван. Не можу, я розбитий на голову!

Усай. Я потеряю 1400 рублів.

Іван. Я потеряв усе, я п’яний і грать не можу.

Усай. Ви хочете мене пустити з торбами, оставити без шматка хліба мою сім’ю? (Кла­няється йому в ноги.) Пожалійте будущих дітей моїх! Ще зосталося півгодини до підняття завіси, в першім акті вас нема, можна за­держати початок спектакля й антракт, ви бу­дете мати дві години: уксус [143] на голову, сода, нашатирний спірт, [144] - і хміль пройде!

Іван. У другій годині ночі я їду додому!