Маґнат - Пагутяк Галина (читать книги онлайн бесплатно полностью без txt) 📗
— Чого ж ні? — знизав я плечима.
— То ходімо ближче до конюшні.
Ми підійшли і стали там проходжатись. Знаючи гострий язик і непривітність пана секретаря, я не хотів обзиватись перший, а йому, видно, було ліньки, тільки сопів. Нарешті я не витримав і спитав:
— Чи не порадить ващмосць, що можна подарувати похресниці? Попросили мене стати хрещеним, а я не знаю тутешніх звичаїв.
Стах відразу стрепенувся, як сонний пташок, якому під ніс насипали зерна.
— Хто попросив?
— Один чоловік, добрий і зичливий до мене. Я після похорону ясновельможного забираюся звідси, то хочу лишити похресниці гарну пам’ятку, бо хтозна, чи побачу її колись.
— Ну, се залежить від статків…
— Дитини чи моїх?
— Дитини. Якщо родичі підлого стану, а такі люблять просити шляхтичів потримати дитину до хреста, то вистачить корови.
Я замахав руками.
— Корова не буде вічно жити, а той чоловік, хоч і простого стану, але сина оженив зі шляхтянкою.
— Яць із Тарнави?
— Так, той, хто врятував мені життя.
— Ну, сей хлоп не простий! Великий багач. Має табун коней і повно поля, ще, кажуть, частку від соляної криниці. Тут корова справді не потрібна, треба щось гонорове. Золото. У нас торгують ним вірмени. Але ні! Пощо панові йти до них, коли в мене є щось. Кульчики перлові. З самого Львова!
Кинувши швидкий погляд на конюхів, що стояли неподалік, секретар прошепотів мені на вухо:
— Я відпродам сі кульчики пану. Маю їх у себе. За 15 злотих. За скільки купив, за стільки й продаю.
Пам’ятаючи, що у нетверезого чоловіка язик теліпається, як шмата на вітрі, я розгубився. Бо не скидався сей непривітний і нарваний молодик на такого, що має коханку чи наречену. Хоча міг цілком мати, натура бере своє.
— Але ж… — пробурмотів я. — Може, пану вони згодяться. Не тепер, то колись…
— Вже ні! Юж по всьому! Не пригодяться! — ляснув, як батогом, Стах, зірвавшись з шепоту на повний голос.
Тепер я бачив перед собою цілком іншого чоловіка — такого, що має зранене серце. Як протверезіє, то знов стане вовкуватим та в’їдливим.
— Добре. Я відкуплю тоті кульчики в пана. І жодна жива душа не знатиме про нашу оборудку, — поквапився відповісти я.
— То я потім зайду, увечері.
Е, подумав я, до вечора він може все забути, як протверезіє. А я можу купити якусь золоту цяцьку і у вірменських купців. По правді, секретар покійного Гербурта видавався мені підозрілим. Хотів би я вірити, що на сей раз він щирий і більш нічого, окрім грошей за кульчики, не потребує.
Цілий вечір я просидів при свічі й книжці, аж очі заболіли. Потім вирішив помаленьку вкладатись спати, бо думав, що секретар вже не прийде. Аж тут у двері щось зашкреблося. То був він. Дивно, як ноги ще тримали. Звісно, молодий, ще перебіситься, але в домі жалоба, і якби його побачила ясновельможна княгиня, хтозна, як воно б скінчилося для Стаха. Шляхта наша свавільна і нарвана в корчмі та в своєму осідку, але на службі мусить шануватися.
Секретар одразу кинувся до мого столика, на якому лежала розкрита книжка, нахилився над нею.
— Чуєш, пан!
— Що таке?
— Знає пан, хто написав сю книжку?
— Та ж Андрій Мачуський. (АК: Пан Северин лукавить. Він чудово знає, що книгу «Про дружбу і приятелів» написав Гербурт під псевдонімом Анджей Мачуський, але не хоче виглядати фамільярним стосовно свого покровителя.)
— Ги! — гикнув секретар. — Се він написав! — і показав пальцем у стелю.
Потім виправив себе, мотнув головою:
— Ні, ще не там! А отам!
Тепер він показав пальцем у підлогу.
— Може, там і зостанеться, піде сходками ще глибше. Пан знає куди. Маґнат! Всі маґнати там!
— Не думаю, що яснов…
— Помовч! Тихо! Я маю то все до єдного місця! Я йду до кляштора. Пощо мені шукати ще одного такого, як він. Як ти… Пшепрашам, але пан лише фігляр, комедіянт. Думає пан, що як вбрав одежу Гербуртову, то вже ним став? Ні! І постава не та, і погляд не той. Але за три місяці всі забудуть, як виглядав Гербурт, може пан не переживати…
Тепер він тицьнув пальцем собі в груди:
— А! Згадав, за чим прийшов! Слово шляхтича!
Він видлубав з-за пазухи хустинку, зав’язану у вузлик.
— Бери, вашмосць! Гроші віддаси завтра, бо я йду до корчми, то можу пропити. А мені треба довги віддати. Завтра! Чуєш, пане, завтра!
Я кивнув.
— Знаєш, вашмосць, хоч я й молодий, але вже знаю, що можна зле почати і добре скінчити. А можна добре почати і зле скінчити. Як ясновельможний!
Він засміявся і, притуливши палець до вуст, мовив весело:
— А стіни мають вуха! Та мені вже се до дупи! Я так не хочу. І можу дати пану пораду, хоч вашмосць уже в літах. Хай у пана будуть вуса, і борода, і вбранко, всьо, як належиться у погребовій виставі, але не дай Боже влазити в шкуру та серце небіжчика, бо довіку не вилізеш!
Я мовчав, бо що міг сказати? І щоб не продовжувати розмови, спитав:
— А до якого кляштору пан хоче йти?
Ну, нарешті Стах вступився, можна й відпочити. Дякую тобі, Господи, що дав мені перебути сей день. Один ти знаєш, чи на добре, чи на зле. Кожен день впливає на наступний. Що з’їси нині, завтра тобі відіб’ється. (АК: Ця коротка нічна молитва пана Северина важлива з огляду на те, що далі його чекає довгий процес самопізнання через особистість Яна Щасного, який незримо присутній в Добромилі. Інтуїтивно він шукає зв’язок між подіями, розуміючи, що той важливіший за самі події. Можна змінити своє ставлення до подій, щоб не заплутатись в павутинні зв’язків.)
Мав я потому примітну бесіду з маршалком Томашем, з яким нас зблизила смерть ясновельможного, коли ми стали мимоволі свідками, і становище досі лишалось непевним. Нагла смерть старости мостиського і вишенського кидала не лише на нас тінь, а й на покійного. Ми не могли розповісти усього того, що бачили, хоч би й хотіли, бо не все можна передати словами. Та й кожен із нас бачив по-іншому. Перший час пан маршалок боявся того, що я почну плескати язиком, бо раніш не дуже до мене приглядався, аж нарешті помітив, що я не прагну завоювати прихильність ясновельможного, відтрутивши його старих слуг, і не шукаю якої-небудь користі. І тепер, коли вже минуло кілька тижнів, він міг не боятися, що з мене вилізе хам, який оповідатиме в корчмі подробиці кончини господаря. Я й гадки не мав йти до корчми, де можуть підпоїти чоловіка і вивідати у нього все, що він ховає для себе. Отож, коли я стрінувся з маршалком у замку, він спинився побалакати зі мною хвилю, щоб подивитися, як на мене вплинуло нове становище і чи я, не дай Боже, не передумав. Тоді я й сказав:
— Чув я, вашмосць, що пан Стах йде до кляштору в Самборі.
(АК: Йдеться про монастир бернардинів, властиво, «Товариство серця Ісусового» заявило про себе 1698 року. Отці Самбірського монастиря були духівниками Маріанни Мнішек, і в історичних джерелах їх називають єзуїтами, яким приписують небезпідставно участь у всіх політичних інтригах довкола обох Лжедмитріїв. Монастир бернардинів у Самборі був тим гніздом, де зміцніла й отримала крила найбільша авантура XVII ст. Те, що колишнього секретаря Яна Щасного прийняли до цієї обителі, автоматично означає, що його прагнули використати.)
— А від кого пан се чув? — ураз стрепенувся маршалок, і лице його з погідного стало настороженим.
— Від нього самого. — Про кульчики я, звісно, не сказав. — Певно, се для нього велика честь.
— Ясновельможна княгиня просила затриматися, навести лад в паперах, але нашого Стаха наче якась муха вкусила. Навіть похорону не хоче дочекатися. Не думав я, що отці єзуїти такі спритні. Тепер доведеться когось шукати, щоб дав собі з тим раду.
— Якби я міг чимось допомогти…
Маршалок зиркнув на мене гостро:
— Власне, особисті папери княгиня тримає у себе, а все інше, казала вона, може почекати.
На лице маршалка набігла тінь, видно, ясновельможна вдова вже має когось на мислі. Є в неї тепер і радники, і дорадники, яким не потрібні старі віддані слуги. Чи мало я про таке чував…
