Чого не гоїть огонь - Самчук Улас Олексійович (онлайн книга без txt) 📗
— Наше завдання, — казав далі Мороз, — не допустити до реалізації планів противника. Мусимо протиставитись. Питання лише — як, чим, якими засобами. Наші жидівські співгромадяни вибрали собі шлях непротивлення, їх беруть тисячами, скидають до ям, засипають вапном і землею. І на тому кінець. Що маємо робити ми? Беручи на увагу нашу тисячолітню традицію і засвоєну нами культуру життя, ми не можемо йти за прикладом жидів. Наші предки ставили спротив завжди і скрізь, і то пропорційно більшим силам, ніж ця теперішня. Готи. Гуни. Монголи. І ми вийшли з того переможно. Різниця між минулим і сучасним лише в тому, що тоді ми не були загрожені з півночі… І що тоді ми не були здеградовані до народу-парія.
Де вихід тепер? Що маємо робити? Як протидіяти? Чи можемо протидіяти взагалі? Сили наших противників великі, наші власні малі. Майже зникально малі. Нація, яку ми величаємо сорокап'ятимільйоновою, порізана вздовж і впоперек межами, її полосовано віками, навалами, фурією злої волі. У наших руках ніякої сучасної воєнної техніки. Ми тотально обеззброєні. І єдине, що маємо в своєму розпорядженні, — це наша надсвідома неугинність і наша надприродна живучість.
Хочемо жити за всяку ціну, при всіх умовах — скрізь і завжди. Не належимо до рас самогубців, дефетистів, капітулянтів, і це є тепер нашою основною і єдиною зброєю.
Є ще й інша сила, якою ми теоретично могли б розпоряджати — наприклад, духова, внутрішня, солідарність, єдність духу і діяння. Однак ця сила спаралізована нашою несвідомістю загальною і політичною. Наше велике серце заступило наш інтелект, і ця диспропорція основних рушіїв людського буття є величезною перешкодою для використання цих дуже важливих ресурсів енергії.
Одначе, як би то не було, ми свідомі одного: не сміємо бути пасивними. Пасивність у нашому випадку — гірше як смерть. Це розуміють усі верстви нашого населення, і багато наших діячів, особливо радикальніших, є за те, щоб уже тепер розпочинати організаційно-підготовчу акцію спротиву. Коли треба — збройного.
З цього приводу влаштовують зустрічі, переводять розмови, обмінюються думками. Наша сьогоднішня зустріч має це саме завдання — обмін думок, щоб виявити погляди на цю справу окремих наших відповідальних діячів і щоб могти ті погляди практично використовувати в разі потреби.
У даному випадку йде про думку такого визначного військового діяча, яким є тут між нами присутній майор Балаба, — закінчив свою мову директор Мороз, після чого відразу почався «обмін думок» і в першу чергу запрошено до слова саме майора Балабу.
Яків не був до цього підготовлений, не мав нагоди про це навіть думати, але мусив щось сказати. На його думку, яка, зрештою, не є остаточною, в таких справах у першу чергу треба бути максимально обережним. Наша історія, казав він, перевантажена спонтанними, емоційними рухами, які, одначе, крім сентиментального ефекту, не давали нічого позитивного. Рішення нашої проблеми, казав він, не так у її мілітарній площині, як у політичній роботі, дарма що на перший погляд це видається навпаки. Силою нашої так званої зброї на тлі противних нам збройних сил ми, очевидно, зникальний аргумент. Але, казав далі Яків, для нас нема виходу. Мусимо хапатися й за соломинку, навіть за бритву, коли йде про порятунок душ наших, бо все-таки якусь збройну силу ми можемо собою представити. Часу, часу і ще раз часу і ще дуже крутого школення необхідно, щоб встановити розхитану ментальність нашої людини взагалі, а цього типу зокрема. А часу мало. Ба! Його нема зовсім! Тож про яку школу можна тепер говорити? А тому що лишається? Діяти Як діється? А тому навіть бритва!
В остаточному рахунку це все краще, як ніщо! Лише в даному випадку необхідна ще деяка витримка! Треба ще чекати!
Невідомо, яке враження справила ця мова на присутніх. Мороз слухав її з виразною міною поблажливості, а щодо молодого добродія, який невиразно назвав своє прізвище, то він почав відразу мінятися на обличчі. Щось його, видно, торкнуло за живе, і то, видно, за болюче живе. Його очі відразу загорілися, губи почали кривитися, а коли прийшла його черга говорити, він, видно, вважаючи себе за головну тут дійову особу, почав з того, що ніяк не може погодитися з паном майором, що тут не рішає військова сила. Йому дивно чути таке від військовика. І як можна вважати наші військові сили за мінімальні? Сорокап'ятимільйонова нація — це не пустий звук. Це не Словаччина і не Литва. А щодо політики, то кожна політика лише тоді політика, коли вона може спертися на збройну силу. Говори, наприклад, з Гітлером або Сталіним мовою політики! Багато договоришся! Ми вже пробували. Говорили Грушевські, Винниченки… Не бачите їх результатів? Нам потрібна сильна, фанатична когорта людей, натхнена вірою в свою справу, яка не буде… — Полилася довга, патетична мова, вимовлялись гострі слова, називались прізвища, кидались погрози.
Молодий чоловік сердився. Сердився щиро, тепло, навіть гаряче. Його нерви бушували. Він вимагав негайної дії, бо нема тепер часу чекати, бо тепер війна, найкраща нагода виявити себе, бо ворожі сили зударились, вони самознищаться, а тому нам треба бути готовими. І не тоді починати, коли вже буде запізно! Ми й так були завжди пізніми. Іванами! Досить! досить! — уже майже кричав молодий чоловік, при чому Мороз почав позирати на вікна, а коли молодий чоловік якось без закінчення урвав свою мову, Яків після короткої, збентеженої перерви попросив слова і обережно промовив:
— Ви маєте повну рацію… Розуміється… Вибачте! Я тільки між іншим… І це особисте… Я не хочу чогось накидати. Ще раз вибачте! Іще одне дозвольте питання: ви… ви військовий?
— Що значить? — сказав тим же сердитим тоном молодий чоловік. — Сьогодні ми всі військові!
— Очевидно, очевидно, — погодився Яків. Нарада скінчилася, рішення не знайшли, розійшлися кожний при своєму… Пізніше Мороз шепнув Якову, що той молодий моловік — відомий діяч однієї організації (і назвав його прізвище), що «вони» вже самі все рішили, а те, що було тут, — це лише так, між іншим, формальність, інформація.
Для Якова це принесло чимало клопоту, він вернувся на мешкання збентеженим, дорікав собі за необережність. Вдома його зустріла Шприндзя, і першими її словами було:
— Що сталося?
Яків лише буркнув «нічого», зірвав шинелю, кинув її на вішак. У їдальні на столі лежала розгорнена мапа Європи і стояв вицвілий глобус. Шприндзя покликала Якова.
— Ти лише глянь! — почала показувати вона своїми тонкими пальчиками різні точки на мапі. — Ось тут Відень. Це далі Мюнхен. Це ось, наприклад, Констанца. А це ось Швейцарія. І там живуть люди! Розумієш? Роблять годинники, душать сир… Розумієш? І там живе мій далекий родич Шварц. Він — банкір… Через нього ми пов'яжемося з моїм дядьком, що живе ось тут! — і вона вказала на глобусі точку, де було написано «Вінніпег». — Це Канада, — сказала Шприндзя. — Мій дядько має там фабрику готового одягу. П'ятсот робітників. А це ось, — пересунула вона палець на кілька сантиметрів, — Нью-Йорк. Там мій найстаріший дядько, Шимон. Він має аптеку. На Мангеттені. На Сьомій авеню. А тут знов, — ще далі пересунула свій палець Шприндзя, — бачиш? Уругвай! Ріо-де-ля-Плята. Тут у мене брат мого швагра, Копель. І торгує він бананами. У нього контори в Буенос-Айресі, Ріо-де-Жанейро й Нью-Йорку. Чи розумієш ти, що це значить? Це життя! Це мир. Це свобода. Це земна куля! — і вона крутнула своїм пальчиком глобус, що почав крутитися. — Це Біяріц, Канни, Рів'єра, Це Париж, це Голлівуд. І це, — казала далі Шприндзя, — звучить, особливо з цієї нашої руїни, мов казка. Але я тобі скажу, як така казка твориться. Ось, наприклад, цей мій дядько Зельман з Вінніпегу. Він був тут. Ось тут. На цій самій вулиці. Торгував юхтом. І враз йому стрельнуло покинути цю Вузьку вулицю і перенестися до Вінніпегу. І було це… Ти не повіриш! Двадцять дев'ятого року! І тепер він мільйонер! П'ятсот робітників, власне кіно, дві крамниці. А повіз із собою лише пару сотень долярів. А оце недавно переслав швагрові п'ятдесят тисяч долярів на розбудову нашого підприємства, якраз перед війною. Та прийшли большевики… А це ось наш родинний альбом, — казала далі Шприндзя. — Це дядько Зельман. А ця ось дама… Бачиш, яка пишна? Вона з Корця. Торгувала оселедцями. А це ось їх фабрика. П'ять поверхів. А це їх вілла. А це їх котедж над озером, а це другий в горах. І живуть вони тут лише влітку. Зими проводять на Фльориді. І далі, далі… Всі інші дядьки, тітки, їх вілли, їх котеджі. У всіх кінцях планети. А далі Шприндзя змалювала точну, пункт за пунктом, картину їх дороги.
