На тведiй землi - Самчук Улас Олексійович (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
— А може б ви хотіли з нею познайомитись?
— А чому б ні.
— Вона недавно прибула з Монтреалу.
— О! З Монтреалу. Розуміється. Ви, здається, також з Монтреалу.
— А ви, здається, з Ванкуверу.
— Маєте рацію, — відповів я з посмішкою. — А чи міг би я знати ваше імення?
— Зіна.
— А далі?
— Далі нема. Зіна.
На цьому наш діялог на тим часом скінчився, я був задавнений скептик, відкриття Зіни мене не зворушувало, мені соромно признаватися, але засадничо, я не належав до тих, які легко загоряються, я вірив в любов, кохання, пристрасті, я читав про них, бачив їх у (фільмах, але лишень бачив, не конче сприймав, моє тіло було на таке загартоване, душа імунна, гормони ситі. Лишалась мрія, а в мрію не вірилось дослівно. Хотілося чогось незвичайного, сильного, вражаючого, з глибоким, як казав один поет, віддихом.
Зовсім недавно, я, було, щось подібне зустрів. і не так далеко. На тій самій вулиці Дандес, повертаючи до ліва, де розбиті хідники, брудні калюжі, жидівські й італійські крамнички зі сушеною, солоною рибою, оселедцями, прісним запахом оливок, грушкоподібних сирочків, майже в перемішку з червоними кожушками, цяцькованими поясками, спальними мішками, юхтовими черевиками… На самому розі при виході на Баторст красується запорошений кіоск журналів, газет, кишенькових видань, курильного краму. Тут я часто зупинявся, мене приваблювали європейські ілюстровані журнали, ремінісепції минулого, спогади війни, знайомі прізвища…
і саме на цьому місці, зовсім ненароком і зовсім випадково, я побачив молоду, гнучко-струнку, в повітряно-легкій суконці дівчину, з римською, у вигляді кінського хвоста, зачіскою. Така мимолетна з'ява. Вона щойно висіла з трамваю Дандес і чекала, видно, на Батерст. Унікальне вражаюча і безкомпромісово гарна. і закоштовна, щоб зватись жінкою, це просто квітка-самоцвітка, не Мадонна і не господиня, а вияв мистецтва, брильянтовий перстень на пальці уяви.
Це можливо мариво гіперболічне, можливо це просто шахрайська льоторся, яку годі проглянути. За ціле моє різно-многогранне буття на цій строкатій землі, не так часто приходилось бачити зблизька подібні явища, за вийнятком на екранах голівудських колекцій… Але в самому автентичному, доторкальному вимірі, на брудних хідниках давнтавнів, на станціях транспортації і взагалі, під ясним синім небом моєї домени, подібні явивища зникаюче рідкісні. і тоді вони вражали, і наводили переполох і підносили температуру.
Хоча звичайно — дяка Богові, такі феномени появляються, торкаються, віддалюються і забуваються. Залишається далі те саме переконання нездійсненности, гіркий присмак невіри і нсвиразно-тьманне шукання нової точки у плоскому просторі. Але ці ого разу, це звичне правило було порушене. По кількох, можливо, двох-трьох днях, на тому самому місці, у той. самий чаг, лишень з деякими несуттєвими змінами (сіра, обтікальна, як рукавиця, суконка зі загостреним підкресленням форм) я мав нагоду вдруге переконатися, що мої попередні спостереження не були переяскравленням. Це не була антика, ніяка Венера Мілоська, але це була прекрасно витримана синтетична субстанція жіночої подоби нашої атомової епохи, продукт мейд ін Ню Иорк, свідомого поєднання вітамінів з аптечних баньочок і контрольованих калорій. Я б це назвав скромно, як Чорчіл назвав одну із своїх книг — "Тріюмф і трагедія". Тріюмф цивілізації і трагедія моєї неспроможности.
Подяка творцеві, що і це минулося. Залишився довший, гостріший спогад і трохи бурчливих філософських розважань за чашкою кави в кубічній кімнаті "Иорку", солідної людини, яка вперто тримається переконання, що судженого не об'їдеш конем, а не суджену не привабиш ніякими чарами чемлі. Я не виявив паніки від пропозиції Зіни минулого разу, але згодом ми цю справу порушили наново. — Як ваша малярка з Монтреалу? — запитав я її. На це, Зіна виняла з маленької кишеньки свого білого плаща візитівку одного зубного лікаря з годинами прийнять пацієнтів і на її звороті, енергійним письмом, написала: "Лена Глідерс, 370 аве Шша, 00-4117". і подала мені.
Я прийняв картку і заховав її до кишені своєї робочої блюзи. Нічого не сталося… Нема заперечень. Але й нема запевнень. Цілковита безсторонність. і що це справді за така мармуровість? Можливо наш нуклеарний час трохи запересичений любов'ю — книги, радіо, телевізія, рекляма… Зо всіх екранів і гучномовців на нас женуть любов, ніби отари худоби у ковбойських фільмах, нагі жінки переслідували нас навіть у… Вибачте. Не будемо рискувати словами. Не хочемо опинитися перед лавою присяглих святої інквізиції.
Але де, скажіть, поділася колишня, справжня, запашна з гітарами, соловейками, повним місяцем… і зідханнями. Коли ще стрілялися і вмирали від отрути? Невчасне питання. Вибачте. Нема коментарів.
У моєму випадку це перевантаження відчувалося досить виразно, моя шановна господиня Надія Петрівна раз-пораз мусіла кликати мене знизу: — Павле івановичу! Толехвон! (Вона полтавка). Я мусів накидати халат і прожогом бігти до першої площинки задніх сходів, де збоку у ніші дискретно містилось відгалуження телефону, який засадничо мав місце у кухні і був під неподільною контролею генерального штабу Надії Петрівни. Вона мені співчувала, але разом і скаржилась:
— Коли ви нарешті окрутитесь, — казала з виразом щирого докору. — Хоча б залюбився… А то лиш зводить інших.
А на початку травня, як звичайно рано, після нічної зміни, я спав довше, прокинувся без настрою, снилося ніби я садив дерева у якомусь стадіоні, був розтріпаний, як кіт після нічної мандрівки, лежав, потягався, думав про це і те, а далі вставав, мився, голився, на дворі було ясне сонце і співали робіни, я хотів було посидіти на своїй верандочці з томиком доброї лектури, коли знизу долетів знайомий співочий контральт Надії Петрівни: — Пане Пааавле! Телехвон! — Невдоволений, відложив лектуру і вдався до відомої ніші на сходах. — Гальо! Данилів! — буркнув до слухавки.
— Добрий день, Павле івановичу! Тут Зіна! — почув я відповідь.
— А! Дуже приємно! Чим можу служити?.. Слухайте, пане Данилів…
— Слухаю.
— Але слухайте уважно!
— Уважно!
— Тут біля мене гарна, атрактивна дівчина…
— Винятково зворушений.
— Яка хоче з вами познайомитись…
— Чи не завелика честь для такого мрачного схимника, як ваш слуга?
— Ніяких коментарів. Так чи ні?
— Розуміється — так! До ваших послуг. Де і як можу бачити панну…
— Лену Глідерс…
— Панну Лену Глідерс?
— Вона навідає вас.
— Навідає мене? Чекайте, чекайте! У мене забилось дихання.
— Ніяке дихання, це абсолютно серйозно.
— Розуміється. Абсолютно. Коли матиму шану її вітати?
— Завтра. Будете дома?
— Хіба увечорі
— Розуміється — увечорі.
— Година восьма?
— Домовлено!
Це для мене сливе удар, разючий шок. Та Зіна, та Зіна з її вольовим носом. і що за агресія, чому так спішно, який сенс і що це за така малярка і навіщо я їй здався? Головокружна сенсація, загадкова тема, двадцять чотири години роздумів, огненний знак питання… Я ще ніколи не затратив стільки часу на подібні справи, як цього разу, а другого передвечора я старанно зброївся, щоб належно зустріти інвазію і бути у формі, як посадник Лондону, коли його урядово відвідує королева. Чисто голене обличчя, легкий, ясно-сірий, так званий тропік, одяг виняткової елеганції, в тон одягу краватка і легкий, ажурний, кокетливий загальний тон і вигляд. Я так звик. Це ж бо либонь тільки дівчина… А я зіпсутий успіхами парубок. Тра-ля-ля!
Я чекав тієї восьмої години з нахабною певністю, мов би султан турецький, який чекає свою одаліску, але разом, на цей раз, я вийнятково чомусь боявся зустріти це явище для мене ще небувале, по своєму загадкове з виразними ознаками містерії, а одночасно приходило на думку, чи це не є якийсь жарт, придуманий легковажною Зіною, або, можливо, щось зараз станеться, хтось застукає до дверей, якась Ніна чи Валя, або ось-ось почую знизу голос "телехфон" і та сама Зіна насмішкуватим тоном заявить, що наше домовлення ніщо інше, як звичайна її примха. Я панічно нетерпеливився, нетерпляче поглядав на свою "Омегу", ступнював напруження, сам на себе за це сердився і не міг цього зупинити. Восьма година, восьма година, восьма година, так повільно йде час, я весь слух і увага, там десь внизу мають відчинитися двері, я почую невиразні жіночі голоси, легкі сливе нечутні кроки по м'якому килимку сходів і тривожне, делікатне застукання до моїх дверей. Це має ось-ось статися, чекання, олив'яно тяжке чекання, біжить секундна стрілка, але знизу ніякої реакції. Там усе мовчить вийнятково глибокою мовчанкою, хоча я мусів би розуміти, що ця ві-зита далеко не належить до звичайних і що такій дів чині не так легко вибратися на таку авантюру з такими відчаяними намірами. Години виразно показують її довгі, складні вагання, її нерішучість важиться секундами, час вайлувате сприяє її відвазі… Восьма рішальна година, п'ять довжелезних хвилин по восьмій, нестерпні десять інших хвилин і нарешті п'ятнадцять тяжкостопих секунд, відчеканених, як вистріли з рушниці і ось те, що мало статися — співуче, знайоме "Пане Павле! Телехвон!". Зриваюся, як чорт. Напевно якась мара втискається до мого чекання, якийсь фатальний зрив. Намагаюся втримати гідність і достойність чоловічого накорінка, силуваними широкими кроками йду до фатальної ніші, беру слухальце телефону, кажу "гальо" і чую незнайомий, легко картавий, нерівний, притишений жіночий голос. — Пане Данилів. Вибачте мені. Ми ще не знайомі. Я Лена Глідерс. Моя приятелька Зіна, без моєї згоди домовилась про мою з вами зустріч. Я не погоджуюсь. Вибачте. і прошу мене не чекати!
