ТАРС уповноважений заявити… - Семенов Юлиан Семенович (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
— За дипломатичним протоколом запізнення на п'ять хвилин допускається, — всміхнувся Константинов. — А за сорок хвилин, я гадаю, ми впораємось: і поговоримо, й пообідаємо. Я бульйон замовив.
— Ти — геній, — сказав Єрьомін. — Добрий геній. Ну, розповідай, що стряслося?
— Нічогісінько. Просто хотів посидіти з тобою, по телефону говориш — очей не бачиш, а мені хочеться дивитись у твої очі, бо й ти, й Славін неймовірні хитруни, і я розумію вас обох краще, коли ви мовчите.
— Це комплімент?
— Безперечно. Хитрість — необхідна градієнта розуму, вона протистоїть підступності й безчесності. Я навмисне, знаєш, перечитав розділ у цікавій книзі минулого століття: «Про мистецтво воєнної хитрості».
Єрьомін засміявся:
— Є аналогічна книга, видана в Парижі вісімсот тридцять дев'ятого року: «Витонченість дипломатичної хитрості».
— Отже, комплімент?
— Воістину так. Ну, розповідай, навіщо я тобі потрібен?
— Розумієш, Іване Яковичу, справа в тому, що, за нашими останніми відомостями, в Нагонії от-от проллється кров…
— За твоїми даними, нагнітання — не є чистісінька демонстрація, проба сил?
— За моїми даними, там готується різанина. А за твоїми?
— Нам здається, що вони не зважаться на відверту агресію. Я згоден, адміністрація вирішила обрати полем нового протиборства Африку, але вони не готові до серйозної битви, ще свіжий у пам'яті В'єтнам. Мабуть, тут усе закінчиться пропагандистським галасом, вони підпушують грунт, хочуть поторгуватися на переговорах про роззброєння, тому тягнуть нас на грань кризи, саме на грань.
— Мені здається, ти не правий.
— Це твоя особиста думка?
— Так. Але вона грунтується на фактах.
— Бульйон — чудовий. Тільки присолити треба трошки.
— Всі солеїди — гіпертоніки.
— А я і є гіпертонік, — відповів Єрьомін, — тиск скаче завжди… Смачний бульйон, добре готують, молодці… Взагалі, мене дивує твоя думка, що агресія можлива. Давай поміркуємо: Луїебург, дружбою з яким хвастає Огано, не такий уже й монолітний, як здається. Хоча проамериканські тенденції там сильні, але єдності в уряді немає. Тому не всі члени кабінету солідарні з ідеєю беззаперечної підтримки Огано — надто він одіозний. Крім того — національне самоусвідомлення, яке вже прокинулось, люди не хочуть плестися у фарватері політики американців, ті дуже багато партачать, часто роблять дурниці, у них багато галасливого гендлярства, а світ вступив у пору особливого ставлення до самого поняття гідність.
— Однак міністр оборони Луїсбургу заявив про свою симпатію до Огано…
— Так, але при цьому відмовився передати йому партію автоматів, яку закупив у Ізраїлі.
— Навіщо Огано нова партія зброї? Він одержує поставки прямо з Штатів.
— А прив'язування? Він просить у Луїсбургу зброю для того, щоб надійніше прив'язати до себе сусідів. А йому відмовили. Це — симптом. Мені здається, що й президент Луїсбургу розуміє складність становища, тому він і звернувся до Грісо й Огано з пропозиціями про посередництво…
— І як?
— Поки що Огано відмовляється, але, я гадаю, в останній момент він змушений буде піти на діалог.
— З якою програмою? Хіба в нього є конструктивна програма? Він хоче крові…
— Вгамується, Костянтине Івановичу, вгамується…
— З санкції хазяїв?
— Концерн Ліма, напевне, буде категорично проти переговорів з Грісо, Ліму вигідна відкрита сутичка. А Вашінгтон, мені здається, розгублений. Звичайно, монополії натискають, втратили ринок, усе зрозуміло, але зважитися сьогодні на битву — складна справа, тим паче що наша позиція цілком визначена: Нагоиії будемо допомагати як країні, з якою зв'язані договором.
— Я вранці переглянув виступи американського посла для особливих доручень…
— Що ти від нього хочеш, Костянтине Івановичу? Він людина Нелсона Гріна, він мусить говорити те, що той думає! Але ж над ним — уряд і адміністрація, а там теж немає такої єдності, як здається.
— Тут я йшов шляхом аналогій — британське право… Напередодні війни у В'єтнамі виступи американської дипломатії були такі ж самі. Сценарій нагнітання в них розроблено точно, я сказав би, елегантний сценарій. Запам'ятай, Іване Яковичу, що яструби — в африканській проблемі — тиснуті» на Європу, вони все-таки сподіваються туди втягнути партнерів по НАТО.
— Тільки дуже наполегливо роблять вони це, Костянтине Івановичу. Європа тепер розумною стала, тут політики затямили, що не треба розпочинати бійки у своєму домі, пожар війни водою з Янцзи не заллєш. Та й Міссісіпі далекувато.
— Кого з крупних бізнесменів твої колеги вважають серйозними людьми у Луїсбурзі? Я кажу про західних комерсантів.
— Німці хвацько працюють, молодці. Ханзен дуже міцний, це залізниці, Кірхгоф і Больц — текстиль, автомобілі, цемент. З американців, мабуть, найкомпетентніші Чіккерс, Лендом і Саусер — вони представляють Рокфеллера, практично охоплюють усе.
— А Лоренс?
— Цього я щось не пригадую.
— «Інтернейшнл телефонік», — підказав Константинов.
— Ага, чув! Але про нього наші говорять непевно, щось за ним стоїть, якийсь шлейф тягнеться.
— Глебб? Такого прізвища не пригадуєш?
— По-моєму, його підозрюють у зв'язку з ЦРУ… Комерція — прикриття.
А може, навпаки, — посміхнувся Константинов.
— Правильно. Цілком може бути й так.
— Скажи мені, будь ласка, Іване Яковичу, розголос інформації — по нагонійському вузлу зокрема — може вам стати на заваді?
— Про це я й думати не хочу.
— Мені, на жаль, доводиться.
— Є сигнали?
— Є.
— Незаперечні?
— З'ясовуємо.
— Це погано.
— Авжеж, хорошого тут мало.
— Я сказав би — дуже погано, Костянтине Івановичу.
— Даємо противникові можливість зважити зустрічні ходи?
— Саме так.
— Отже, ти гадаєш, що на бійку вони не підуть?
— Думаю, що ні.
— А я думаю, що вони йдуть до неї. І розпочнуть її. Якщо тільки ми їм не перешкодимо. Не перехитруємо, інакше кажучи. І ще: науково-дослідні інститути одержують від вас багато матеріалів?
— Багато. Дуже багато. Інакше не можна: коли науку тримати на голодному пайку інформації — пуття від неї не буде. А що як провокація? А помилки не може бути?
— Ні. Ми над цим саме й працюємо…
… Константинов завіз Єрьоміна в Міністерство закордонних справ, заїхав до себе, переглянув останні телеграми й подався на корт — Трухін улаштував йому партію з Вінтер.
— Я ще тільки вчуся мистецтва тенісу, — сказав Константинов, — тож вибачайте, гаразд? Ви звикли, мабуть, до хороших партнерів?
— Дарма, — всміхнулася Ольга Вінтер, і обличчя її зразу ж змінилося, стало юним. — «Цирульник вчиться свого мистецтва на голові сироти».
— Як, як? «На голові сироти»? Звідки це?
— Афганське прислів'я. Вас ганяти, чи хочете попрацювати над ударом?
— Я готовий до всього. Тільки не дуже збиткуйтесь. Чи ви полюбляєте азарт?
— Я зовсім по азартна, гра дає чудову зарядку на тиждень, працюється вхруст.
— «Вхруст»? — перепитав Константинов.
— Не пригадуєте? «Одну сонату вечную, заученную вхруст»…
. — Мандельштам?
— Ви хто за фахом?
— Юрист.
— Тоді я вас не розумію. Тепер поезію знають тільки фізики, гуманітарії більше виступають у розмовному жанрі. Ну, поїхали?
— З богом!
Грала Ольга Вінтер справді чудово. Іноді буває так, що людина, сильна в тому ділі, в якому, як кажуть, вона купається, хоче показати тим, хто поруч, свою зверхність. Це псує настрій партнерам, принижує їх; звідси — заздрість, недоброзичливість, гріх, одним словом. Зрідка, правда, але є й такі люди: вміння робить їх надзвичайно відвертими, вони завжди йдуть назустріч; свої знання вони легко віддають людям, відчуваючи при цьому лише радість, а особливо коли помітні наслідки такої віддачі. З такими людьми спілкуватись приємно, і сам стаєш кращим; воістину всяка віддача неминуче повертається бумерангом: пробудивши в іншому талант, ти матимеш у сто разів більше, тільки іншими гранями, а від тієї розмаїтості граней і твій талант стане багатшим, засяє всіма барвами — талановитість, якщо вона справжня, завжди розмаїта, тільки посередність однозначна.
