Україна–Русь. Книга перша - Білінський Володимир Броніславович (книги серии онлайн .txt) 📗
Ми уже говорили, що Трипільська археологічна культура з V тисячоліття до н. е. і, майже, до II тисячоліття до н. е. присутня тисячами пам’яток на Подільській землі та на Пониззі. А це по суті від Чорного моря і Дунаю до сучасних Тернополя, Хмільника, Звенигородки, Черкас.
Як зазначалося, не тільки на землі Поділля були розташовані поселення Трипільської археологічної культури. У праці історика Володимира Паїка «Україна в минулому й сьогодні (історичні й географічні карти)» наведена карта поширення Трипільської археологічної культури на ранньому (VII тис. до н. е.) та пізньому етапах. Так от, на пізньому етапі Трипільська культура покривала сучасну Україну від Івано–Франківська — Львова — Луцька до Чернігова — Черкас — Херсона та ще й Молдавію і всю Східну Румунію.
Якщо врахувати, що «Вчені оцінюють ступінь залюдненості (трипільців. — В. Б.) 7–10 осіб на квадратний кілометр» [26, с.14], то на пізньому етапі Трипільської культури, тобто наприкінці III тисячоліття до н. е., тільки трипільці майбутньої території України становили 1–2 мільйони населення, а на часи свідчення Геродота на тій же території мешкало щонайменше 20 мільйонів. Хоча, за звичайною логікою, мусило бути у кілька разів більше.
Про що це нестикування свідчить?
Про те, що мають рацію європейські історики, які засвідчили: «По знищенню Гелону й після ганебної втечі Дарія гелони–будини не відбудовували свого міста (Археологи розкопали руїни Гелону на 200 тисяч мешканців. — В. Б.), а подалися в країну племені неврів (Волинь, Галичина, Підляшшя).
Це (було) друге переселення галів (гелонів — В. Б.) на захід. Перше було… між 2300–1300 рр. до Христа, бо англійський літописець Від написав: “Зі Скалотії (Скіфії. — В. Б.) на захід (до Франції, Іспанії, Англії, Ірландії. — В. Б.) прийшли пікти й гелони і розселилися аж до Шотландії. Вони, як і їхні предки трипільці–кийри, були відважні, волелюбні й рухливі”…» [84, с. 174].
Подібні свідчення є в істориків Франції, Англії, Шотландії тощо. Тільки російські та німецькі історики стверджують протилежне. Навіщо вони робили подібні голослівні заяви, ми уже пояснювали.
Слід розуміти: велика частина трипільських племен, що походили з Правобережжя сучасної України, ще раніше, перейшовши Дніпро, рухалася на схід. Так на Лівобережжі з’явилися майбутні скіфські (сколотські) племена гелонів, будинів та інших.
V. На руїнах московських міфів
Великий геній українського народу, висміюючи нашу згоду сприймати українську історію із уст чужинців, у свій час досить влучно сміявся:
— «Добре, брате,
Що ж ти такеє?»
«Нехай скаже Німець.
Ми не знаєм».
Отак–то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Німець скаже: «Ви моголи»
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слав’яне».
«Слав’яне! Слав’яне!
Славних прадідів великих
Правнуки погані!» [93, с. 269].
Якби сьогодні Тарас Григорович Шевченко був живий, він би обов’язково поруч із німцем поставив москаля. Сучасного московита–москаля! І мав би рацію. Звичайно, згадав би усіх поіменно «правнуків поганих». Вони уже давно заслужили на таку «честь».
Як уже автор неодноразово згадував, Російська імперія за століття зробила усе можливе і навіть неможливе, щоби загнати український народ до «московського історичного стійла». Будь–яке відхилення від офіційного трактування не тільки російської, а й української історії каралося, як державна зрада і посягання на правду.
Коли чех на прізвище Хвойка у самому Києві несподівано розкопав Протасів Яр і встановив, що Києву уже кілька тисяч років, а ще розкопав Трипілля та Білгородку, таким чином, по суті, встановив родовід українського народу. Москва отямилась від цих ударів тільки у 1950–ті роки, і одразу ж Протасів Яр у Києві засипали, аби ніхто там не копався. Про Трипілля та Білгородку у Москві та Києві веліли мовчати, а подальші розкопки — заборонили. Та вузівські науковці, навчаючи студентів, продовжували копати по всій території України. А там із землі, як за Божим велінням, скрізь з’являлися аналоги Трипілля, десятки, сотні, тисячі.
І тоді більшовицька Москва підмінила поняття, винайшовши так звані місцеві археологічні культури, що не мали національно–племінної прив’язки, а пов’язувалися виключно із місцем знахідки. Хоча світова наука чинила по–іншому — пов’язувала археологічні відкриття з народом чи племенем. Так з’явилися: культура ацтеків, культура інків, культура народу майя тощо.
А на Україні мовби не було нічого українського. Знайдені культури мали такі назви: Черняхівська, Трипільська, Середньостогівська, Гумельницька, Середньо–Дніпровська тощо. Української не було і в другому тисячолітті нової ери. Отакий ми, за московським поданням, безталанний народ. І що цікаво, знаходяться в Україні «Славних прадідів великих правнуки погані», які підспівують оцій московській вигадці.
Один український журналіст, 2012 року, не вказавши свого імені та прізвища, написав з болем та сарказмом:
«Слід віддати належне російській імперській, а за нею і радянській історичній науці. Вони винайшли геніальну підміну понять. Мовляв, не було ніяких прадавніх українських держав! Ані Трипільської, ані Кимерійської, ані держави Аттіли, ані інших, ще не викопаних археологами. Були культури — Черняхівська, Трипільська, ще якісь там із назвами, прив’язаними до місця знахідки. І все!..» [94, с. 14].
І той же журналіст, з великою повагою до німецького народу, написав: «Тисячоліття історія сучасної Німеччини складається з дуже різних періодів. Була вона імперією, збіговиськом ні від кого не залежних князівств, курфюрств та іншої геополітичної дрібноти, знову імперією, недолугою, дуже схожою на Україну 90–х років начебто демократичною республікою, фашизоїдною державою, окупаційною зоною і лише на початку 90–х років минулого століття набула свого нинішнього вигляду..
І ніхто не ділить, не розриває штучно німецьку історію на якісь там “культури”, не викидає з прадавніх документів десятиліття, ато й століття…» [94, с. 14].
Отож, не розриваючи українську історію на шматки, простежимо, як мінявся та розвивався наш народ протягом тисячоліть.
Мізинська стоянка. Багато науковців стверджують, що «Мізинська культура XXV–XV тисячоліть до н. е. — давньоукраїнська» і, певно, мають рацію. Не тому, що їм так забажалося. Ні!
Послухаємо, що пише надзвичайно прискіплива, вимоглива людина та один із кращих, сучасних краєзнавців України Сергій Піддубний:
«Усьому світові відома палеолітична стоянка, що її відкопав на 6–метровій глибині у селищі Мізинь над рікою Десна (Чернігівщина) видатний український археолог, антрополог (професор. — В. Б.) Федір Вовк: орнаментовані браслети, ножі та голки зі слонової кістки, стилізовані й реалістичні статуетки жінок — символи матері Лади, фігурки собаки (один із перших тотемів давньоукраїнських племен) тощо… (Племена Мізинської цивілізації дали українцям та людству — В. Б.) меандровий (суто національний) український орнамент, що містить глибоку оптимістичну ідею безконечності буття. Сей мотив стане домінантним і в Трипільській культурі, і в усьому українському народно–прикладному мистецтві аж до XX ст. н. е. З часом меандровий орнамент, а також свастика та тризуб, яких теж чимало було на мізинських малюнках, поширяться на Єгипет, Грецію, Рим, Сирію, Індію… Згодом радянські археологи біля Мізині знайдуть флейти й ударні інструменти із кісток мамонта та жіночі статуетки в позі танцю, що є свідченням високого розвитку культури тодішніх племен…»[80, с. 89–91].
