Божі воїни - Сапковский Анджей (прочитать книгу TXT) 📗

Течія несла їх ближче до лівого берега. Пропливли біля сильно знищеного палацу архієпископа і руїн монастиря августинців. А трохи далі, над малостранським попелищем і понад рікою, велично здіймалася скеля Градчан, гордовито увінчана Градом і гостроверхими дзвіницями собору святого Вітта.

Перевізник штовхнув палицею човен, спрямувавши його у течію, і вони попливли швидше. Правий берег, за муром, уже заповнювали нововідбудовані будівлі Старого Міста, лівий берег був більш сільський — його майже повністю займали виноградники. Раніше, до революції, більшість їх належала монастирям.

— Перед нами, — демерит вказав на дзвіницю костелу на правому березі, - якщо не помиляюся, Франциск. Виходимо?

— Ще ні. Підпливемо до загати, а звідти нам до Суконницької — три кроки.

— Шарлею.

— Що?

— Збав трошки ходу. Ми нікуди не поспішаємо, а мені б хотілося…

Шарлей затримався, помахав дівчатам у крамничці з парфумами, викликавши концерт пискливого сміху. Продемонстрував зігнутий лікоть дітлахам, які показували язики й вигукували дитячі лайки. Потягнувся, поглянув на сонце, яке визирало з-за дзвіниці костелу.

— Я здогадуюся, чого ти хочеш.

— Я вислухав твої одкровення про історичні процеси. А що помста — це марна справа, Самсон мені повторює щодня. Цар Ксеркс, який наказує відшмагати батогами море, жалюгідний і смішний. Тим не менше…

— Слухаю уважно. І з дедалі більшим занепокоєнням.

— Я дуже хотів би добратися до тих сучих синів, які вбили Петерліна. Особливо до того Біркарта Грелленорта. Шарлей покрутив головою, зітхнув.

— Оцього я й боявся. Що ти це скажеш. А чи пригадуєш ти, дорогий Рейнмаре, Шльонськ два роки тому? Чорних вершників, які волають: “Ми тут!”? Кажанів у Цистерціанському бору? Тоді наші задниці врятував Гуон фон Сагар. Якби тоді Гуон не нагодився вчасно, то шкури з наших задниць, гарно висушені, висіли би в того Біркарта над каміном. Я вже не згадую про той несуттєвий факт, що цей Біркарт явно є прислужником єпископа Конрада, наймогутнішої особи в цілому Шльонську, людини, якій досить ворухнути мізинцем, щоб нас посадили на палі. Та й сам цей Грелленорт — теж не якийсь там звичайний розбійник, а чарівник. Тип, який вміє перетворюватися на птахів, а ти, кажеш, хочеш до нього добратися? Цікаво, як?

— Спосіб знайдеться. Спосіб завжди знайдеться, було б тільки щире бажання. І трохи кмітливості. Я знаю, що це божевілля — повертатися на Шльонськ. Але навіть божевільні заходи можуть бути успішними, якщо божеволіти згідно з розумним планом. Чи не так?

Шарлей уважно на нього подивився.

— Я помічаю, — заявив він, — виразний і цікавий вплив твоїх нових зв’язків. Я думаю, ясна річ, про славнозвісну компанію з аптеки “Під Архангелом”. Не сумніваюся, що від них можна навчитися безліч речей. Клопіт у тому, щоб із безлічі речей вміти вибрати ті, яких варто навчитися. Як у тебе з цим?

— Я стараюся.

— Похвально. А скажи-но мені, як ти взагалі з ними покумався? Це ж, напевно, було нелегко?

— Не було, — Рейневан усміхнувся своїм спогадам. — Щиро кажучи, знадобився випадок на межі чуда, збіг обставин. І уяви собі, це сталося. Одного спекотного липневого дня Року Божого 1426.

Сватоплук Фраундіншт, головний лікар шпиталю Хрестоносців із Зіркою при Камінному мості, був чоловіком у розквіті літ, поставним і гарним настільки, щоб без особливих зусиль спокушати і при першій-ліпшій нагоді грати вигнаних гуситами з їхнього власного монастиря дореволюційних бенедиктинок, які працювали в шпиталі. Не траплялося й тижня, щоб не було чути, як затягнута лікарем до комірчини сестричка стогне, ойкає і закликає святих.

Що Сватоплук Фраундіншт є чарівником, Рейневан підозрював від самого початку, від першого дня, коли він пішов на роботу до госпітальєрів і почав асистувати хірургові під час операцій. По-перше, Сватоплук Фраундіншт, колишній вишеградський канонік, doctor medicinae Карлового університету, який мав licentia docendi в Салерно, Падуї і в Кракові, був учнем Матвія з Бехині, близького співпрацівника славнозвісного Бруно з Осенбрюге. Метр Бруно з Осенбрюге був свого часу ходячою легендою європейської медицини, а Матвія з Бехині сильно підозрювали в потягові до алхімії та магії, як білої, так і чорної. І навіть той факт, що Сватоплук Фраундіншт займається хірургією, теж багато про що свідчив: університетські медики хірургією рук не бруднили, залишаючи її катам і цирульникам, вони не опускалися навіть до флеботомії [53], яку з власних кафедр вихваляли як засіб від усіх хвороб. Ті ж лікарі, які були магами, хірургією не гребували й добре на ній зналися — а Сватоплук Фраундіншт був просто-таки надзвичайно вмілим хірургом. Якщо додати до цього типові маньєризми в мові та жестах, якщо докинути перстень з пентаграмою, що його він носив цілком відкрито, якщо доповнити картину несуттєвими на перший погляд натяками, які робилися нібито знічев’я, то можна було бути майже впевненим. Впевненим у тому, що Сватоплук Фраундіншт мав з чорнокнижництвом не тільки побіжний контакт і що він намагається випробувати Рейневана на предмет власне таких ось обставин. Певна річ, Рейневан дуже остерігався, лавірував й оминав пастки так спритно, як тільки міг. Часи були ненадійні, не можна було бути впевненим ні в кому і ні в чому.

Аж одного дня, в липні, напередодні святого апостола Якова, сталося так, що з тартака, розташованого неподалік, до шпиталю принесли трача, небезпечно пораненого пилкою. Кров текла як з відра, а Фраундіншт, Рейневан і дореволюційна бенедиктинка робили, що могли, щоб текти перестало. Це їм не вдавалося, може тому, що рана була надто велика, а може, просто їм випав невдалий день. Коли йому в черговий раз просто в око бризнула кров з артерії, доктор Сватоплук заматюкався у три поверхи, так бридко, що бенедиктинка спочатку похитнулася, а потім втекла. А доктор застосував закляття перев’язування, яке називали також “чарами Алкмени”. Він зробив це одним жестом й одним словом, Рейневан ніколи в житті не бачив настільки вміло зробленого закляття. Артерія негайно закрилася, кров моментально почала чорніти й згортатися. Фраундіншт повернув до Рейневана залите кров’ю обличчя. Було очевидно, чого він хоче. Рейневан зітхнув.

— Quare insidiaris animae meae? [54] — пробурмотів він. — Чому ти чигаєш на мене, Сауле?

— Я демаскувався, тож ти також мусиш, — вишкірився чарівник. — Ну ж бо, обережна ворожко з Ен-Дора. Не бійся. Non veniet tibi quincquam mali [55].

Вони промовили заклинання разом, в унісон, і силою потужної колективної магії перев’язали і закрили всі судини.

- І оцей-от doctor medicinae, — здогадався Шарлей, — ввів тебе до конгрегації магів, яка збирається в аптеці “Під Архангелом”. Тієї, до якої ми власне наближаємося.

Шарлеєві здогадувався правильно. Вони були на Сукенницькій, аптека вже виднілася за рядом прядилень, ткалень і крамниць з тканинами. Над входом, високо над дверима, нависав ерке$ з вузесенькими віконцями, прикрашений фігурою крилатого архангела. Фігура вже досить сильно відчула на собі зуби часу, так що годі було розпізнати, котрий це з архангелів. Рейневан же ніколи не запитував. Ні тоді, коли Фраундіншт привів його сюди уперше, — у серпні 1426 року, у день Усікновення Глави Святого Івана Хрестителя [56], що випав тоді на четвер, ані згодом.

— Перш ніж ми туди увійдемо, — Рейневан знову зупинив Шарлея, — ще одна річ. Прохання. Дуже тебе прошу стримуватися.

Шарлей тупнув, щоб відліпити від черевика решту купки — на перший погляд собачої, хоча не можна було бути впевненим, бо поблизу крутилися й діти.