Lux perpetua - Сапковский Анджей (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

Вроцлав був островом в океані війни, оазою в пустелі попелищ і згарищ. Землі на південь від Вроцлава стали пожарищем, обезлюдніли. За мурами Вроцлава, які в мирний час давали притулок п'ятнадцяти тисячам людей, тепер Шукало прихистку ще майже стільки само. Вроцлав був переповнений, жив у тисняві.

В атмосфері невпевненості й загрози. В аурі паралізуючого страху. І всезагального доносительства.

Винними були всі: єпископ, прелати, інквізиція, міська влада, патриціат, лицарство, купці. Всі. Ті, для кого безпека міста була справді важливою. Ті, які за кожним рогом бачили гуситського шпигуна і з жахом пригадували минулий рік: відчинені зрадою брами Франкенштейна і Рихбаха, здобутий підступом замок на Шленжі, змови у Свидниці, диверсію в Клодзьку. Ті, які розраховували, що облава на шпигунів вижене з укриттів справжніх з-поміж них. І ті, які в жодних шпигунів не вірили, але яким психоз страху був дуже на руку. Усі заохочували доносительство, посилюючи страх і переляк, призводячи до того, що паніка поверталася рикошетом ненависті та переслідувань. Адже зрадники, чарівниці та гусити могли ховатися будь-де, за кожним рогом, в кожному кутку, переодягнені ким завгодно. Підозрюваними були всі: сусідка, бо не позичила сита, крамар, бо дав решту обрізаним скойцем, столяр, бо патякав усяке неподобство про пробоща, пробощ, бо пив, швець, бо не пив. На те, щоби на нього донести, безперечно, заслуговував кафедральний учитель, магістр Шільдер, бо на мурах крутився біля бомбарди. Доносу міг би удостоїтися, поза будь-яким сумнівом, райця Шеєрлейн, бо під час недільної меси страшенно розпердівся у костелі. Підозрюваним був міський писар панич Альбрехт Струбич, бо хоч і хворів, одначе одужав. Підозрюваним був Ганс Пліхта, міський стражник, бо досить було поглянути на його пику, щоб зрозуміти: пияк, курвій, хабарник і продажна душа.

Підозрюваним був жонглер-йокулятор [28], бо влаштовував ігрища і фіглі, підозрюваним був тесля Козубер, бо сміявся з тих фіглів. Підозрюваною була панна Ядвіга Баньчівна, бо робила зачіску і носила червоні чижемки. Пан Гюнтероде, бо призивав надаремно імення Господнє. Викликав підозру чинбар, бо смердів. І жебрак, бо смердів ще гірше. І жид. Бо був жидом. А все погане — то ж бо від жидів.

Доносів і ябедництва прибувало, кон'юнктура посилювалася сама по собі, наростаючи, немов снігова куля. Невдовзі дійшло до того, що найбільш підозрілими стали ті, на кого ніхто не доніс. Знаючи про це, дехто доносив на самого себе. І на найближчих родичів.

Було б дивно, якби в цій лавині доносів не знайшлося жодного доносу на Рейневана.

Але такий знайшовся. Та ще й не один.

Його зацапали на Соляній площі, яку він перетинав, лавіруючи між ятками, по дорозі на сніданок. Він снідав «Під головою мавра» щодня. Регулярно. Занадто регулярно.

Його цапнули, викрутили руки, приперли до ятки. Їх було шестеро.

— Рейнмаре Беляу, — без жодних емоцій сказав їхній головний, потираючи плаский і преогидно деформований хворобою ніс. — Ти заарештований. Не чини опору.

Він і не чинив. Бо не міг. У голові все йшло обертом, від несподіванки він був як уві сні, й не дуже розумів, що сталося. «Ютта, — недоладно і гарячково думав він. — Ютта. Вівтарист Феліціян вислідить, де її ув'язнено. Але як я сконтактуюся з вівтаристом? Якщо сам я буду ув'язнений? Або мертвий?»

Навколо вже збирався і густішав натовп.

— Ну ж бо, — махнув той, що мав деформований ніс. — В'яжіть пташку. Накладайте пута.

— Накладайте, накладайте! — крізь збіговисько продерся довготелесий сивий чоловік у шкіряному кабаті та при мечі, у супроводі ще кількох озброєних. — А як накладете, віддайте. Бо він наш. Ми стежимо за ним декілька днів. Поспішили ви — ну, та вже нічого не поробиш. Але тепер видайте його нам. Наші права вищі.

— Як це вищі? — взяв руки в боки Ніс. — У чому вищі? Тут вам не Острів Тумський, тут Вроцлав! А у Вроцлаві нічого нема вищого від міської ради. У Вроцлаві рада урядує. Я в'язня з наказу панів радних заарештував — і доставляю його в ратушу. Ваша правда, що я поспішив. А ви — запізнилися! Ніхто вам не винен, раніше треба було встати. Хто перший встав, той ся в штани вбрав! А тепер ідіть собі геть, пане фон Гунт. Не заважайте в службі!

— У Вроцлаві править єпископ, — парирував Кучера фон Гунт. — Намісник короля Сигізмунда, пана твого, салогубе, і цілої твоєї ради. А я тут особу єпископа представляю, так що гляди, ратушний пахолку, до кого говориш. Кого геть посилаєш. Я маю наказ відвести арештанта до єпископа…

— А я-до ратуші!

— Це справа церковна, — гнівно повторив Кучера, — і ратуші хуй до неї! Ану з дороги!

— Сам з дороги!

Кучера фон Гунт рикнув, сапнув, поклав руку на меч. Тієї ж миті зі збіговиська, яке дедалі дужче напирало і шуміло, вискочила — а радше вистрелила — дрібна постать у бурому халаті. Перш ніж хто-небудь встиг відреагувати, постать з розгону кинулася на Рейневана, вирвала його з хватки пахолків і збила з ніг, причавивши до землі. Заскочений зненацька Рейневан дивився просто в лице постаті. Обличчя, сіре, ніяке і безмежно звичайне. Зі звичайного носа і звичайних губів текла кров. І якісь огидні клейкуваті виділення.

— Я на них нашмаркаю, — пробурмотіла постать просто у вухо м'яким жіночим альтом. — А ти втікай…

Ратушні пахолки і люди фон Гунта здерли жінку з Рейневана, смикаючи її, шарпаючи і трясучи нею, немов ганчір'яною ляль кою. Постать раптом обвисла в їхніх руках, закотила очі. Спазматично розкашлялася, подавилася кашлем, захрипіла. І раптом харкнула, плюнула і шмаркнула. Дуже щедро і напрочуд іскрометно. Кров і тягучий слиз густо поцяткували обличчя та одяг оточуючих.

— Пречиста Діво! — завив хтось у тижбі. — Це зараза! Мор! Мор!

Повторювати не було потреби. Усі знали, що таке mors nigra, Чорна Смерть, усі знали, як треба від Чорної Смерті рятуватися. Принцип був простий, правило було одне, і було воно таке: fuge, втікай. Усі — перекупні, перехожі, пахолки, єпископські збройні, Ніс, фон Гунт — в паніці кинулися навтьоки, збиваючи один одного з ніг і топчучи. Соляна площа опустіла за одну секунду.

Залишився тільки Рейневан. Медик. Він сидів навпочіпки над зараженою. Намагався розтулити їй рот, дати полегшення, усунути слиз та згустки, що блокували горло. «Від цього нема ніяких заклинань, — гарячково і хаотично думав він. — Ніяких заклинань, ніяких чарів, ніяких амулетів. Жодна магія не лікує, жодна не вберігає від зараження легеневою формою чуми… Бо це ж легенева форма, нема сумнівів, симптоми класичні, хоча… У неї нема гарячки… Холодне чоло… І тіло… Груди… Як це може бути? Щось тут не так…»

Жінка з якнайзвичайнісіньким обличчям відіпхнула його руки.

— Замість того, щоб мене обмацувати, — спокійно і виразно промовила вона, — втікай, нещасний дурню. Швидко. Перш ніж до них дійде, що це була ілюзія.

Йому не треба було повторювати двічі.

Якби він наважився втікати з Вроцлава як був, пішки, в одному тонкому каптані на плечах, йому б це вдалося. У місті все ще стояв переполох і сум'яття, тож втеча мала непогані шанси на успіх. Але Рейневанові було шкода добра та отриманого в подарунок від Дзержки де Вірсінг гнідого інохідця. Він виявився нездатним не моргнувши оком і без найменшого жалю покинути матеріальні блага. Коротше кажучи, його погубив матеріалізм. Як і багатьох — до нього.

Його зацапали в стайні. Накинулися в той момент, як він сідлав коня. Про опір не могло бути й мови. Їх було надто багато, з таким самим успіхом він міг би намагатися боротися зі сторуким Бріареєм. У цілком легко передбачуваному фіналі в Рейневана опинився мішок на голові та пута на руках і ногах. Потім його підняли і, наче клунок, кинули на віз. І привалили чимось важким і м'яким — очевидно, ганчір'ям.

Стрелив батіг, скрипнули осі, віз підскочив і покотився по вимощеній кругляками вулиці. Привалений купою ганчір'я Рейневан лаявся і злився на себе.