Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей (читать книги без сокращений txt) 📗
Я чудово пам’ятаю кришталевий виноградний кетяг на кам’яній підлозі. Усі «виноградинки» розколото. У тріщинах дробиться згасаюче світло.
Розділ дев’ятий
Перший бій
Через недосвідченість я «перелила» Гарольдові майже всю свою силу. Не тому, що така щедра, а тому, що не вміла ще відміряти. Що там було в «Кришталі», як мене Гарольд витягнув з-під руїн — не пам’ятаю.
А отямилася я тому, що хтось бризкав на мене водою. Розплющую очі — а це мій учитель, весь порізаний і подряпаний, хлюпає мені в обличчя зі складених човником долонь. Виявилося, що сидимо ми на краю звичайного фонтану із звичною тутешньою статуєю (кам’яна жінка напуває кам’яного бродягу), а навколо — ні душі. Чи тому, що вечір, чи тому, що поховалися.
Насамперед я помацала ніс — чи не відрізало падаючою кришталевою бурулькою? Ні, ніс поки що цілий. І вуха на місці. Отже, нічого страшного. Тільки от сили нема, як після хвороби. Навіть гірше.
— Оберон мене вб’є, — сказав Гарольд пошепки.
— За що?
— Та є за що… Ну, ходімо.
Легко сказати. Я на ноги звестися не можу — ніби вперше на катку. Тільки встану — і падаю назад.
— Залізай на спину.
Ну, на спині кататися — інша справа. Я всілася на мого вчителя верхи, вхопилася за плечі, і він пішов — потихеньку, спираючись на посох. Видно, всієї моєї сили було не досить, щоб його, такого дорослого, остаточно сповнити енергією.
— Гарольде… Це була отрута?
— Ні… Пилок скнира. Відбирає сили.
— А що таке скнир?
— Я потім розповім…
Гарольд зупинився, підняв посох і поводив ним, як антеною, справа наліво, зліва направо. Озирнувся, «послухав» посохом, що там позаду.
— І як?
— Позаду небезпечно. Хтось іде слідом. Попереду чисто, справа й зліва — чисто…
— Гарольде, — я завовтузилася в нього на спині, влаштовуючись зручніше. — Ти не можеш іти швидше?
— Можу. Зараз.
Він справді пришвидшив крок. І мовчав, тільки носом сопів усе голосніше й голосніше. А потім почав ротом дихати. Нам фізкультурник завжди казав: ротом дихайте тільки в крайньому разі…
— Гарольде? А хто це такі і що їм від нас треба?
Він промукав щось на ходу, мовляв, не до розмов зараз. Помовч.
Швидко темніло. Ми рухалися зараз від моря до гір. Просто перед нами світилося у вишині двоє вогненних очей. Це горіли багаття-маяки в порожніх очицях стародавнього дракона.
— Гарольде…
Я хотіла сказати, що мені страшно, проте в останню мить стрималася.
— Слухай, може, когось покликати? Оберона?
— Самі впораємося.
На черговому перехресті він зупинився й знову запеленгував посохом небезпеку.
— Ну що?
— Позаду. І справа небезпека. Попереду нема.
— А зліва?
— Хіба це важливо?
— Може, я сама піду? — запропонувала я невпевнено.
Він тут же з полегшенням опустив мене на бруківку. Я зашкандибала, спотикаючись і чіпляючись за його лікоть, та він і сам, здається, ледве тримався на ногах.
Місто ніби вимерло. Зрідка де-не-де світилися вогники у вікнах. У темряві шуміли фонтани. Горбаті містки виявилися страшенно незручними — занадто крутими, слизькими, а деякі ще й без поручнів.
Коли я відчула, що ось-ось впаду, Гарольд зупинився і ще раз поводив посохом.
— Ну?
Він мовчав. Я й сама відчувала, що ніч навколо нас стискається у вороже кільце.
— Мене треба вбити, — сказав Гарольд заупокійним голосом. — За те, що я такий бовдур.
— Нас оточили, так?
Гарольд ударив об бруківку посохом. Як тоді, в «Кришталі», з набалдашника вирвався промінь і високо в темному небі вибухнув синіми іскрами. Це скидалося на феєрверк, тільки беззвучний і нескінченний: іскри кружляли, як зграйка голубів, змінювали колір із синьо-фіолетового через жовто-зелений до темно-червоного і знову на синьо-фіолетовий. Я роззявила рота — скільки бачила салютів, а такого — ніколи!
По всьому місту ніби пробіг вітерець. Загупали віконниці. Засвітилися свічки. Здається, Гарольд зробив щось по-справжньому значне, однак при цьому витратив останні сили. Засопів, наліг на посох, як древній стариган: здавалося, висмикни в нього опору — впаде.
— Ліно…
— Що?
— Пробач мені. Ти хороший товариш…
Він говорив, ніби прощався навіки. Чесно кажучи, у цю мить я жахливо злякалася.
— Гей-гей! Ми біжимо чи ні?
— Нам нікуди втікати…
Я озирнулася. Іскри в небі згасали одна за одною. Ситуація була тупиковою — вулиця впиралася в кам’яну стіну. Зліва — кривенький провулок із далеким вогником вглибині. Вулиця тягнулася вперед, у напівтемряві там вгадувався місток, а що за містком — невідомо. А позаду наближалися кроки, мерехтіли вогні — ніби люди несли в руках свічки чи, приміром, ліхтарі.
— Сюди…
Волочачи за собою ледве живого Гарольда (звідки тільки сили взялися?), я метнулася в провулок. Поворот, ще один поворот — і знову безвихідь. Цього разу дорогу перегородила стіна, складена з сірих гладких валунів. По стиках, замазаних глиною, стікали цівки води — тут пробивався струмок.
— Приїхали…
Я озирнулася. За поворотом не було видно вогнів, однак я точно знала, що вони там. Наші переслідувачі, ким би вони не були, вже завернули в провулок, і тікати тепер справді нікуди.
— Дай мені посох.
— Що?
— Учи мене, як битися посохом! Мусить же бути якесь заклинання. Блискавкою їх вдарити, хоча б засліпити. Давай учи!
— Це вища бойова магія!
— А я маг дороги! І я… я хочу повернутися додому!
Гарольд сидів на землі. У темряві я не бачила його обличчя. Він сопів.
Уже близько гупали черевики й лунали приглушені голоси.
— Значить, так, — сказав Гарольд спокійно й трішки дратівливо, як він зазвичай зі мною говорив. — Урок перший. Вражаємо ворога бойовим закляттям. Візьми посох двома руками, набалдашник — уперед, на ворога. У животі, на місці сонячного сплетіння, відчуй гарячий клубок — це твоє бажання вижити й повернутися додому. Зусиллям волі стисни клубок якомога тугіше, підніми вгору, в груди, через серце й ліву руку передай у посох, він підсилить твою волю… І викидай уперед, в обличчя ворогу!
У цю мить з-за рогу з’явилися вогні. Це були факели — клапті вогню на паличках. У їхньому світлі я побачила сині пики, сильно порізані, пошматовані кришталем. Блищали зуби. Зблискували леза. Один «вампір» тримав перед собою якусь штуку, здається, арбалет…
Я відчула, що в мене в животі дійсно ворушиться тугий гарячий клубок!
Не знаю точно, де в мене серце. М’язи живота занили. Зусиллям волі я підняла клубок до горла, закашлялася, знову впустила вниз, підняла цього разу правильно — відчула, як затрусився посох у руках. Ліва долоня стала гарячішою, а права — крижаною. І ось коли найголовніший синьолиций підняв свою штуку для пострілу, я плюнула йому в обличчя вогнем із посоха.
Бабах!
Перед очима на мить стало біло-біло. Мене відкинуло до стіни. Я вдарилася потилицею, проте посох не випустила. Вільною рукою протерла очі — чи бачать?
Вороги в провулку зникли. На землі лежали два факели, лежали і горіли.
Вз-з! — просвистіла стріла. Тюкнулася в камінь за моєю спиною.
— Лягай! — крикнув Гарольд.
Я впала на землю поряд із ним. Перекотилася на правий лікоть, виставила посох перед собою.
— Вони повернуться, — сказав Гарольд.
— Хай повертаються! — хвалькувато вигукнула я.
Ох, рано я собою запишалася. Вдруге вразити ворогів у мене не вийшло — посох тільки плюнув синіми іскрами. Вороги, щоправда, відсахнулися, однак одразу ж перейшли в наступ. Їх було п’ятеро чи шестеро. Вони підібралися так близько, що я відчула їхній запах — огидливо кислий смердючий подих.
Невже я ніколи більше не побачу маму?!
Невже не повернуся додому, не прикрашатиму ялинку з Петриком і Дмитриком?
Посох виплюнув сніп вогню — звичайно, не такий сильний, як першого разу. Однак і вороги цього разу були ближче. Обпалені, вони заволали, почали лаятися незрозумілою мовою і відступили за ріг.
