Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна (первая книга txt) 📗
— Юначе! Мені лишилося небагато часу — і я не хочу йти з життя старою дурепою! Мені вас порекомендував… — вона назвала ім’я нашого спільного знайомого. — Я хочу, аби ви з’ясували, від чого померла моя онука. Вона була така весела, така гарна. Мов промінчик сонця! Коли я бачила її здалеку, серце моє співало від одного погляду на це створіння, від гордості, що в її судинах тече моя кров.
— Вибачте, але… — невпевнено промовив я і наштовхнувся на її беззаперечний погляд.
Пані зняла з пальця перстень і поклала його на стіл.
— Це — завдаток, — сказала вона. — Потім я заплачу більше. Усе, що в мене є.
Мені нічого не лишалося, як заварити каву — пиво відпало! — і провести кількагодинну розмову, після якої я силоміць запхав перстень їй до кишені і відправив додому, пообіцявши зайнятися цією справою.
Дізнався я таке…
Стара пані в минулому теж закінчила той самий ліцей, що її донька і онука. Отримала бездоганне виховання, звідти ж вдало вийшла заміж за «начальника наркомпроса». Наприкінці шістдесятих віддала туди ж свою доньку, а через п’ять років, коли та вже майже закінчувала навчання, переглянувши свої погляди на життя, намагалася її звідти забрати.
— Але це було неможливо, — розповідала стара пані. — Вона, моя Мартуся, вже була іншою. Вона навіть не впізнала мене, коли я домоглася побачення з нею, підкупивши одну з виховательок. Я намагалася умовити доньку піти зі мною. Але вона лишилась непохитною. Сказала, що я і такі, як я, «підлягають ліквідації» або — «самоліквідації».
— Нічого ж собі! — не втримався від вигуку я. — За що?!
— За те, що… — трохи знітилася стара пані. — За те, що порушила всі закони, котрі існували в ліцеї.
— Що ж ви такого наробили?
Вона тяжко зітхнула і ледь чутно промовила:
— Мій чоловік, її батько, на той час помер, адже був набагато старший за мене. А я… Замість того, щоб зберігати йому вірність, закохалася і жила в цивільному шлюбі зі стрітом.
— З ким?
— Пробачте, — зніяковіла пані. — Вам буде неприємно це чути, але всіх, хто живе поза межами цього навчального закладу, в мій час називали «вуличними», а в часи навчання моєї доньки і до цієї пори — «стрітами». Від англійського слова «стріт» — вулиця. Усі вони вважалися і вважаються людьми низького ґатунку…
Слухаючи її, я поволі роззявляв рота, мов конаюча риба.
Про такі дива-дивні чув уперше.
Одне слово, відтоді пані втратила зв’язок з донькою.
Власне, такий зв’язок втрачали і всі інші батьки, що було природним для всіх ліцеїсток усіх часів. Але саме ця пані з певного часу почала розуміти, що це неправильно. Вона розшукала доньку після її вдалого одруження і почала спостерігати за її життям здалеку.
Бачила доньку вагітною. Бачила, як до будинку занесли мереживний згорток з немовлям. Але жодного разу не наважилась заговорити, наблизитись, пам’ятаючи про те, як донька запропонувала їй «самоліквідацію».
— Мартуся народила Тамілочку. І тут мені шалено поталанило! Донька з чоловіком мусили поїхати до Сирії — він був дипломатом. Але той клімат дівчинці категорично не підходив. І я… Я найнялася в родину своєї доньки… нянею. Так, так, не дивуйтеся. Мартуся, звісно, не впізнала мене. А дівчинка потягнулася до мене, мов до рідної (чи, можливо, вона відчула це своїм маленьким сердечком?). І серед багатьох претенденток я стала першою. Через три роки вони повернулися і, незважаючи на мої умовляння і сльози дитини, дали мені розрахунок. А згодом Тамілочку віддали до того ж ліцею. Я ледь не кинулася під колеса авто, на якому її відвозили. Всі ці довгі роки я чекала, доки дівчинка вийде з ліцею, мала надію поговорити з нею.
Вона вийшла з нього, як і всі інші — одруженою. Я бачила її здалеку лише кілька разів, адже родина жила у котеджі за високим парканом, а Тамілочка рідко виходила за його межі сама. А за місяць сталося те, про що я вам вже казала. І те, у що я не можу повірити і не повірю й на Страшному Суді!
Коли стара пані пішла, я почав рити Інтернет, намагаючись вишукати хоч якусь інформацію про ліцей, але не дізнався нічого суттєвого.
Як писали деякі гламурні джерела, яким я не йняв віри, цей заклад буцімто існував з давніх-давен, спочатку як «таємничий жіночий орден». І тепер, і зараз скорочено він називався ЛСД — «ліцей слухняних дружин». Його мета була благородною, особливо стосовно чоловіків: у ньому виховувались дівчатка для щасливого шлюбу.
Що тут поганого, думав я, особливо тепер, коли будь-яка юна кубіта п’є і матюкається на рівні з чоловіками.
Хіба погано мати слухняну дружину, котра, судячи з рекламного проспекту, вміє чудово готувати, знається на музиці, співах, танцях, не вживає алкоголю і несе своєму чоловіку щастя, наче смажене порося на таці?
Чому ж тоді і яким чином загинула онука моєї клієнтки?
Не донесла цю тацю?
Справа здалася мені цікавою…
Ось чому пропозиція Барса зіграти на вечірці в тому ЛСД викликала у мене «професійну» цікавість.
Ось чому, взявши напрокат лаковані мешти і заручившись брехливими рекомендаціями своїх впливових друзів, я погодився грати романтичні мелодії.
Незважаючи на те, що моє зап’ястя ще було забинтоване після бійки з Феліксом…
…Вечірка мала розпочатися після дев’ятої вечора, але шкільний автобус рожевого кольору під’їхав до порога філармонії о четвертій. Ми вже стояли зібрані — з інструментами, в чорних фраках, в ідеально начищених і однакових, мов у небіжчиків, лакованих мештах.
Водій, а точніше, водійка, носата жінка, зодягнута в чорну форму, попередила всіх, щоб ті, хто взяв із собою пляшки з водою чи пивом, домашні бутерброди, мобільні телефони або якісь інші предмети на зразок штопора, електронних книжок, диктофонів чи фотоапаратів, лишили їх на прохідній філармонії. Ми мусили мати із собою лише інструменти та хіба що носовички. Незадоволено бурмочучи, народ позалишав черговій свої бутерброди та телефони.
— Усім необхідним вас забезпечать! — сказала водійка і натисла на газ.
Ми виїхали за місто і ще хвилин зо тридцять мчали трасою, аж доки повернули на приватну бруківку, котра вела до мальовничих стін старовинного замку, що виднівся вдалині.
У відкриті вікна автобуса одразу дихнуло свіжістю, ніби хтось пирснув в них парфумами.
Буйна пшениця ходила довкола коліс ходуном, і здавалося, що ми пливемо в морі, хвилі якого весь час змінюють свій напрямок. Гарне було видовище.
— Це все — наші угіддя, — гордовито повідомила водійка. — У нас власне борошно, молоко, сир та соки. Все свіже. Вас пригостять.
Ми всі захоплено закивали головами.
Мій зачарований красою вечора зір був прикутий до величних мурів, що оточували башти замку. Здалеку вони виглядали досить переконливо, неприступно. Але, коли ми наблизились, я помітив, що це звичайна стилізація і що стіни, метрів по п’ятдесят завдовжки, котрі з двох боків охоплювали високу браму, було змантачено з залізобетонних блоків, розмальованих під бруківку. А далі цього щільного відрізка йдуть металеві ґрати, обплетені заростями дикого винограду.
Призупинивши автобус, водійка почекала, доки брама відчиниться.
Високі, обкуті металом двері поповзли врізнобіч, роззявляючи перед нами свою пащеку.
Ми, з цікавістю витягнувши шиї, споглядали мальовничий майданчик, засаджений квітами та втиканий скульптурами богинь і богів. Серед них я побачив і безруку Венеру і гмикнув на весь автобус, показуючи на неї. За мною загиготіли інші — Венера була одягнута в довгу мармурову сукню! В такому самому одязі постали перед нами знайомі зображення інших міфічних персонажів.
Амур у шортах, Паріс у будівельному комбінезоні, Афродіта в пальті.
Автобус загальмував перед величною будівлею, на порозі якої нас зустрічало керівництво цього цнотливого парадизу.
Я помітив, як майже на всіх вікнах закладу сколихнулися фіранки — певно, мешканки кімнат споглядали за нашим приїздом. Але на подвір’ї було ані душі, крім поважної Мадам у чорній сукні та трьох пань, очевидно, меншого рангу, що стояли за її спиною.
